Як Мама Му побувала у місті

Хоп-хоп-хоп. Ворон літав над пасовищем у пошуках Мами My.

— Де ж Мама My, — говорив Ворон, — я хвилюююся!

Він крутив головою на всі боки.

— Біля озера її немає, а вона там часто буває.

Він обернувся в другий бік.

— І біля великої ялинки її не має. Там вона буває ще частіше. Здається, я вже обшукав усю округу.

Ворон літав усюди, і його крила ставали все важчими.

— Подивитися біля воріт? Але я там був вже три рази. Там немає нікого, окрім господаря. Він стукає молотком. Може, біля каменю із сіллю? Іноді вона стоїть там і лиже сіль? Там я ще не був. Треба подивитись.

Хоп-хоп-хоп. Стук-стук-стук. Це він пролетів повз господаря, який стукотів молотком.

Ворон полетів до каменя із сіллю.

— Ні, — сказав він — і тут  її немає.

Ворон приземлився на дальньому кінці пасовища.

— Я знаю, що вона була вчора в місті, — тихо сказав він. — А тепер її немає. Я сподіваюся, що з нею нічого не трапилося. Сподіваюся, що вона повернеться.

Він злетів і закричав:

– Мамо My!

Прислухався. Але відповіді не було. Він гукнув ще раз. Набагато голосніше.

– Мамо My!

Десь з-за кущів пролунав слабкий голос.

– Гей, Вороне.

Хоп, хоп, хоп . Ворон кулею влетів у кущі. Там лежала мама My. Вигляд у неї був дуже нещасний.

— Поразлягалися тут всякі! — закричав Ворон. — В затишненькому місці, в кущах. Як це розуміти?

— Це місце на пасовищі, знаходиться якнадалі від міста, — сказала Мама My.

• Якнайдалі! – закричав Ворон. – Про що мова? Що у місті поганого?
• Раніше ти ніколи не була у місті. Тобі дуже хотілося побувати у Сандвікені. І тепер ти нарешті у ньому побувала. І ти незадоволена?

– Так, незадоволена, – тихо сказала Мама My.

– Ось як! – закричав Ворон. – Тобі не сподобався басейн? Мені здавалося, що вже що, що, а він тобі має сподобається. Ти збиралася ходити туди щоп’ятниці і насолоджуватися?

– У басейні все було чудово, – сказала Мама My.

– Ну от бачиш! – сказав Ворон.

— Але знаєш, Вороне, — тихо сказала Мама My. — У місті є ще багато інших будинків.

— Ну звичайно, — закричав Ворон. — А ти думала, що місто — це величезне пасовище, а на ньому стоїть один-єдиний будинок, і на цьому будинку написано САНДВІКЕН?

— Розумієш, міські будинки зовсім не схожі на будинки, — сказала Мама. — Біля будинків у місті не такий вигляд, який має бути біля будинку.

— Невже?

– Наприклад, один з будинків називається гараж. Так уяви собі, там не було жодної пічної труби, жодного вікна, жодних дверей! Тільки велика дірка у стіні, куди в’їжджають машини. В’їжджають і виїжджають, туди-сюди, туди-сюди.

— І що ж у цьому поганого? — обурено закричав Ворон.

— Але ж таких будинків не буває.

– А чому?

— Все дуже просто, в будинку має бути труба, — сказала Мама Му. — І тоді диму буде куди виходити . А ще вікно, щоб дивитися назовні. І двері заходити і виходити. Заходити та виходити. Заходити та виходити.

– Знаєш що. Мама Му, – сказав Ворон. — Невже ти думаєш, що всі будинки повинні бути такі, як будинок твого господаря?

— Звісно, ​​всі, — сказала Мама Му. — У мого господаря дуже гарний дім.

Ворон задумався, і згадав про ще один будинок.

— А от, наприклад, поліцейський дім! – сказав Ворон. — По-твоєму, і він має виглядати як будинок селянина?

— Навіть поліцейському будинку потрібна труба, — сказала Мама Му. — Дим має кудись виходити?

— Ну а великий магазин? Хіба він не має бути таким самим, як будинок твого господаря?

— Навіть у магазині має бути вікно, хоча б маленьке, щоб можна було його відчинити й визирнути назовні, — сказала Мама Му.

Тут Ворон згадав ще один будинок.

– А лікарня? – Закричав він. — Вже лікарня не може бути схожа на селянський будинок!

— Навіть лікарня повинна мати маленькі двері, в які треба постукати, якщо хочеш увійти. Або вийти. Увійти та вийти. Увійти та вийти.

— Вщипніть мене за пір’їни, — сказав Ворон. — Все, в мене сьогодні більше немає часу. Бувай.

Хоп-хоп-хоп. Він уже збирався відлітати.

— І в магазинах також не було нічого веселого, — сказала Мама Му.

Ворон перекинувся в повітрі і спустився на землю. Бум! Він став перед Мамою Му.

– Що, що? – Закричав він. — Ти ходила по магазинам?

– Так, – відповіла Мама Му. — Але там на мене трохи розсердилися. І це було зовсім не весело.

— Розсердилися?

– Так. У них у місті трави не так багато, як тут. І я зголодніла.

— Зголодніла? — сказав Ворон і заплющив очі.

— Біля магазину було трошки трави, такий маленький газон, як грядка, — сказала Мама Му. — Я поїла трави на цьому газоні… І з’їла тюльпани, які там росли. Ось вони й розсердилися. Знаєш, квіти у місті дуже бережуть.

Ворон заплющив очі.

– Корова в місті! – вигукнув він. — У мене зараз крила відваляться.

– На прилавку лежали яблука, – сказала Мама Му. – Я їх теж з’їла. І люди лаялися.

Ворон заткав вуха.

— Звичайно, лаялися! – Закричав він. — Ти з’їла їхні яблука! Вщипніть мене за пір’їнки!

— Забери крила від вух, — сказала Мама Му. — Бо не почуєш про квітковий магазин.

Ворон розкрив вуха.

— Виходить, там на тебе не розсердилися?

— Спершу не розсердилися, — сказала Мама Му. – Вони були люб’язні. На вулиці перед їхньою крамницею було багато смачного.

– Смачного! — вигукнув Ворон.

— Так, так, — сказала Мама Му. — Багато чудових квітів. І я їх з’їла.

– З’їла! — вигукнув Ворон.

– Так, – сказала Мама Му. – Дуже багато.

Ворон злетів, почав розмахувати крилами та кричати.

— Ти їла квіти, які магазин виставив на вулиці? – кричав він.

— Так, — сказала Мама Му. — І тоді вони дуже розгнівалися. Вони зателефонували господареві і сказали, щоб він одразу приїхав до міста і забрав мене. Він приїхав. І теж був дуже сердитий. А тепер він каже, що поставить на ворота новий замок, щоб я ніколи, ніколи не змогла вийти з пасовища.

Стук-стук-стук. Це господар прибивав щось до воріт.

Ворон спохмурнів.

— То був поганий день, — сказав він.

— Отже, тепер треба повеселитись, — сказала Мама Му.

Вона сіла на камінь.

Ворон зморщився.

– Повеселитися? — спитав він.

— Ми гратимемо в магазин! – сказала Мама Му.

Ворон дуже засмутився.

— Але ж у тебе в усіх магазинах були неприємності, — сказав Ворон.

— Тільки не в музичному, — сказала Мама Му. — Там було дуже весело.

— Як весело? — похмуро спитав він.

— Той магазин називався «А ну ворушись!».

— І що там було веселого?

— Спочатку там плескали передніми ногами, потім тупотіли задніми ногами.

Ворон одразу ж заткав вуха крилами, щоб нічого не чути. Але Мама Му говорила голосно.

— Потім треба було потриматися за носа, а потім пограти на губах.

— Ось цього вже ти, звичайно, не робила! – закричав Ворон.

– Робила, – сказала Мама Му. – Було дуже весело.

— Але ж тебе ніхто не бачив? — спитав Ворон.

— У магазині було багато людей, — пояснила Мама Му. — Вони вмирали від сміху.

— Побачивши корову, яка грає на губах? – сказав Ворон.

– А ще треба було потрясти головою, – додала Мама Му.

Ворон затрусив головою.

— Але ось цього ти, сподіваюся, не робила? – сказав він.

— Що я робила, — сказала Мама Му. — Я так трусила головою, що чубчик у мене на чолі стрибав туди-сюди.

— У мене віднімуться крила, — сказав Ворон собі під ніс. — Вона тряслася в музичному магазині так, що чубчик на чолі стрибав туди-сюди.

– А потім! – Закричала Мама Му. – Потім усім треба було потрясти задньою частиною!

— Але ж ти корова, Мамо Му, — сказав Ворон.

— От я й крутила хвостом. Було так весело!

– І що казали покупці?

— Їм це дуже сподобалось. В магазині лише я була з хвостом.

— Заберіть мене звідси, — сказав Ворон.

— А чи не пограти нам у магазин «А ну ворушись!», Вороне? – сказала Мама Му.

– Нам? — вигукнув Ворон.

– Так, нам. Тобі і мені.

– У мене немає часу! – закричав Ворон. — У мене сьогодні багато справ. Пора додому! Бувай!

Хоп-хоп-хоп! І Ворон помчав з шаленою швидкістю.

— Бувай, Вороне, — сказала Мама Му.

Але він її не чув, він був уже далеко у своєму Воронячому лісі.