Як Мама Му вчилася їздити на велосипеді

Казки Юйї Вісландер

Був спекотний день на початку літа. Сонце палило. Корови блукали пасовищем і знемагали від спеки. Мама My ходила вздовж огорожі і жувала траву.

Ж-ж-жик! Дорогою, за огорожею, промчала машина.

Хоп-хоп-хоп! Це прилетів Ворон. Він летів швидко і тепер з шумом спускався на огорожу.

Мама My спокійно подивилася на нього і продовжувала жувати.

— Привіт, Вороне, — сказала вона. – Рада тебе бачити!

– Привіт, Мамо My! Я дуже поспішаю.

– Як добре, що ти відвідав мене! – сказала Мама My.

– Ну так. Взагалі часу в мене не має, — сказав Ворон. – А все ж таки я прилетів. Мені сьогодні треба…

Тр-р-тр-р-тр-р! Повз них стрімголов промчав мопед. Мама My навіть не почула його слів.

— І куди вони всі? – Запитала Мама My.

– В місто.

Мама My зітхнула.

— А я ніколи не була в місті, — сказала вона.

Скрип-скрип! Дзинь! Це велосипедами проїхали діти. Вони розмовляли і голосно сміялися. Сонце палило, і на багажниках у них лежали рушники.

Мама My повернула голову і довго дивилася їм услід.

– Ех, му-у! – сказала вона. – Як же це гарно! Знаєш, чого мені хочеться, Вороне?

– Гадки не маю.

— Мені дуже хочеться навчитися їздити на велосипеді, — сказала Мама My.

Ворон від здивування підстрибнув, замахав крилами і розкричався.

— Вщипніть мене за пір’я! – кричав він. — Мамо My, ти ж корова! Корова! Корови не вміють їздити велосипедами!

Мама My доброзичливо подивилася на нього.

– Не вміють, так, – сказала вона. — А мені дуже хочеться навчитися.

Ворон заткав вуха.

– Ні, ні, і ще раз ні! – кричав він. — І не вчись, і не катайся. Ти уявляєш, який у тебе буде вигляд?

— Гарний, на мою думку, — сказала Мама My. — Не гірше, ніж у дітей, коли вони їдуть на велосипедах.

Ворон подивився Мамі My у вічі.

— Нічого не вийде, — сказав він. — У нашому лісі ніхто не вміє їздити на велосипеді. Отже, ніхто тебе й не навчить.

– Слухай, – сказала Мама My. – На велосипедах катаються діти. Наприклад, Ліна. Їй шість років. Я їй зателефоную і запитаю, може вона навчить мене їздити на велосипеді.

За огорожею поряд з дорогою була телефонна будка.

Іноді, якщо ніхто не дивився на неї, Мама My перебиралася через огорожу і розмовляла по телефону.

Дзинь!

– Алло! Мамо My, це ти? – Запитала Ліна.

– Му-у, так це я. Привіт, Ліно. Я хочу тебе дещо запитати.

– Так-так, – сказала Ліна. – І про що ж?

— Мені дуже хочеться навчитися їздити на велосипеді. Як це зробити?

— Взагалі на пасовищі це важко, — сказала Ліна. — Там багато каміння та кущів, і ще є канави.

— Це зрозуміло, — сказала Мама My. — Але все одно хочу навчитися. Що ти робила, коли сама вчилася їздити?

– Я дуже старалася, – сказала Ліна. – Тато підштовхував мене, а я падала. Було боляче. Я починала знову, і так багато разів. А скільки разів я падала – не порахувати. І все-таки я старалася. Знову і знову. І знову падала.

– Ну, знаєте! – сказала Мама My. — І що,  мені також  прийдеться падати без кінця і розбиватися?

– Ні, – сказала Ліна. — Потім ти навчишся і зможеш їздити.

— І все буде добре? – Запитала Мама My.

– Не відразу. Коли я їхала перший раз, то заїхала в стіну.

— Заїхала в стіну? – Здивувалася Мама My. — Чи не встигла загальмувати?

– Я не вміла гальмувати, – сказала Ліна. — Адже спершу вчаться їздити. Потрібно навчитися їздити, а вже потім гальмувати.

— Зрозуміло, — сказала Мама My. — А хто мене підштовхуватиме?

— Хто ж, як не Ворон? – відповіла Ліна.

– Так? Я запитаю його. Ну, бувай, Ліно. Щиро дякую.

— Бувай, Мамо My.

Велосипед скрипів і деренчав досить голосно.

Лунав скрип і тріск, коли Мама My наїжджала на гілки, які траплялися їй на дорозі.

Гриміло, стукало і клацало, коли вона їхала по камінню.

Тріщало, коли вона наїжджала на кущі.

Так Мама My вчилася їздити на велосипеді по пасовищу. Ворон махав крилами в повітрі біля неї.

— Не підштовхуватиму! – кричав він. – Ніколи! Навіть не подумаю! Підштовхуй себе сама!

— Послухай, Вороне, — благала Мама My. — Я зараз впаду.

– Обережно, камінь! – закричав Ворон. – Попереду великий камінь!

Ба-бах! Мама My наїхала на великий камінь. І з гуркотом впала.

Сіла, виставивши ноги вперед.

А над її рогами кружляв Ворон.

– Ну от бачиш! — не вгавав Ворон.

– Нічого не вийде! Корови не можуть їздити на велосипедах.

У Мами My заболіло забите місце.

— Мабуть, Ліна каже правду, — сказала вона. — Дуже важко вчитися їздити там, де пасуться корови. Занадто багато каменів та кущів.

Ми підемо на дорогу!

Ворон ще сильніше замахав крилами і закричав:

– Ну ні! Не можна на дорогу! Будь-куди, тільки не на дорогу. Корова на велосипеді поїде дорогою! Я готовий підштовхувати, я підштовхуватиму! Даю слово. Підштовхуватиму. Але тільки на пасовищі.

– Ось і добре, – сказала Мама My і встала.

Вона вилізла на велосипед і натиснула на педалі.

Ворон став підштовхувати її.

По пасовищу лунав тріск і стукіт, дзвін і скрип, гуркіт і брязкіт.

— Подивіться, що я роблю! – бурчав Ворон. – Я підштовхую корову!

– Ти такий добрий, – сказала Мама My.

— Обережніше, попереду канава! – закричав Ворон.

— Бачиш, попереду канава? Повертай!

– Я не вмію!

З-з-з-з… Ба-бах!

Дзинь!

– Алло! Мамо My, це ти? – Запитала Ліна.

– Привіт, Ліно, – тихо сказала Мама My. – Знаєш що? Я впала в канаву. У канаві була вода. І тепер я вся мокра. Що мені робити?

— Дістань комбінезон.

– Комбінезон? – Перепитала Мама My.

— Так, комбінезон із мішечком для вимені.

— А що, корови носять комбінезони? – Запитала Мама My.

– Звісно. Треба тільки зробити дірку для хвоста.

– Добре, Ліно, – сказала Мама My. – Як багато ти знаєш!

– Бувай, Мамо My.

Велосипед скрипів і деренчав. Скрипіли й тріщали гілки, гриміло та стукало каміння.

Ворон махав крилами і кричав, стогнав і пихкав, як завжди.

Але тепер він чув ще й шарудіння комбінезону.

– Корова в комбінезоні! Ой! У мене віднімуться крила. І що тільки говоритимуть!

— Якщо я нахиляюся, велосипед падає, — сказала Мама My.

Ворон все підштовхував Маму My, стогнав і пихкав.

— Варто мені нахилитися трішки більше, велосипед так і норовить впасти, — сказала Мама My.

Ворон стогнав і пихкав.

— А що, коли мені нахилитися в протилежний бік? – сказала Мама My.

І відразу все вийшло! Саме так треба було робити.

– Як? – скрикнула Мама My. — Невже в мене вийшло?

Вона їхала! І вона стала щосили тиснути на педалі.

Ворон тепер не встигав за нею.

Він дивився, як Мама My їхала по гілках та камінню. Велосипед підстрибував.

Хвіст майорів.

І Мама My заспівала:

Не зрозуміти вам, чому

Швидко їде Мама My

І коровам шле привіт.

Який хороший світ.

Потім вона сіла під деревом, щоб трохи відпочити.

— А гальмувати я ще не навчилася, — сказала вона.

Ворон сів поряд.

— Поки ти не вчилася їздити на велосипеді, на пасовищі була тиша, — сказав Ворон і зітхнув. – Від твого велосипеда стільки галасу.

— Невже? – Здивувалася Мама My. — А велосипеди, що котяться дорогою, майже не чути.

— Ну, зрозуміло, на них не сидять корови, — сказав Ворон.

– Ні, – сказала Мама My. — Ліна недаремно каже, що буде набагато краще, якщо ми поїдемо дорогою.

– Ні, – закричав Ворон рішуче. – І про це ми більше не говоримо!

– А чому?

– На дорозі машини! – крикнув Ворон.

Мама My витягла шию. Вона подивилася далеко в один бік, потім далеко в другий.

– Ні, – сказала вона. — На дорозі нема жодної машини. Сам подивись.

Ворон не став дивитись. Він підвівся і замахав крилами.

— А ти подумай, що буде, коли хтось поїде! – Закричав він. — І побачить, що на велосипеді їде корова! У комбінезоні! Я не хочу цього бачити! Мені буде соромно!

— Слухай, Вороне. Я впаду у канаву, — сказала Мама My, — хай навіть у комбінезоні.

– Мені ніколи! – закричав Ворон. – Мені час додому! Бувай, Мамо My.

Хоп-хоп-хоп. Він злетів і подався додому.

Дзінь-дзінь-дзінь. Мама My задзвеніла велосипедним дзвінком.

— Ти, здається, не знаєш, який прекрасно виглядає ворон, що сидить на кермі! – Крикнула Мама My.

Ворон завмер в повітрі і повернув голову.

— Сидить на кермі? — спитав Ворон.

Дзинь-Ділінь, Дзинь-Ділінь. Мама My ще раз задзвеніла велосипедним дзвінком .

— Так, і при цьому дзвенить дзвіночком! – відповіла вона.

— Дзвонить дзвіночком? — перепитав Ворон і опустився на землю поряд із велосипедом.

— Якщо хочеш, я можу тебе довезти до перехрестя, — сказала Мама My. — Звідти тобі буде ближче до твого будинку.

Ворон глянув на кермо, потім на дзвінок.

– Сідай, Вороне, – сказала Мама My.

Дзінь-дзінь-дзінь.

Ворон сидів на кермі і дзвенів. Дзинь-дзинь-дзинь. І дзвенів, доки вони не доїхали до перехрестя.

Стемніло. Мама My загальмувала біля дорожнього покажчика.

– Що написано на табличці? — спитала вона.

Дзінь-дзінь-дзінь. Ворон продовжував дзвеніти.

– Написано, яка відстань до Сандвікена, – відповів він.

– Я ніколи не була в місті, – зітхнула Мама My. — Дуже хочеться поїхати до Сандвікена.

— А мені час додому. Не знаю, чи знайду я завтра час відвідати тебе, — сказав Ворон і задзвенів.

Дзінь-дзінь-дзінь.

І він швидко полетів. Хоп-хоп-хоп.

— Бувай, Вороне, — сказала Мама My.

Але він нічого не почув, бо був уже далеко у своєму Воронячому лісі.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

“Мама Му и ворон”

Джуджа Висландер

Видавництво: “Азбука”, 2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: