Як Мама Му вчилася пірнати
Казки Юйї Вісландер
Пасовище розташоване біля озера. Корови ходять туди пити воду.
Від берега озера відходять містки. Тут купаються діти.
Хлюп-хлюп-хлюп. Мама My стояла в озері і пила воду.
Хоп-хоп-хоп. А це прилетів Ворон.
– Вороне, привіт, – сказала Мама My. – Рада тебе бачити.
– Привіт, Мамо My, – квапливо відповів Ворон. — Я лише на хвилинку. У мене сьогодні багато справ.
Хлюп-хлюп-хлюп. Від голови Мами My на всі боки летіли бризки.
— Як ти бризкаєшся! – сказав Ворон.
— Корови завжди бризкаються, як п’ють, — сказала Мама My. — Хочеш попити води, Ворон?
Ф’юп-ф’юп. Ворон зробив кілька ковтків.
– У тебе не знайдеться рушника? — спитав він. — Краплі потрапили мені на шию. Я змок.
У воді біля містків грали діти.
– Як гарно, коли у воді грають діти, – сказала Мама My.
Ворон витирав дзьоб крилами.
— Дивись! – сказала Мама My. — Вони щось побудували з піску.
Ворон продовжував витиратися.
– Я змок, я змок, я змок!
— Та глянь ти, що вони зробили, — сказала Мама My. — Цілу селянську садибу з будинком та коровами!
Ворон навіть не повернув голови.
— А ліс та воронів вони теж зробили? — запитав він.
— Ні, але вони збудували місто з гаванню.
— А лісу там нема?
— Я думаю, що з піску дуже важко виліпити ліс, — сказала Мама My.
Ворон спохмурнів і струснув головою.
— Ну, одного ворона вони могли б зробити, в будь-якому випадку! – сказав він.
Декілька дітей вилізли на містки.
Хлюп! Один хлопчик стрибнув із містка.
— Дивись, Вороне! Він стрибнув! Як це гарно! – сказала Мама My.
Ворон обхопив себе крилами.
– Я змок, – сказав він.
– Ось цьому я хочу навчитися! – сказала Мама My.
Ворон продовжував розглядати себе.
– Я змок, я змок, я змок!
Голова хлопчика раптом зникла під водою. Хлюп!
Мама My більше не бачила хлопчика. Лише бульбашки на воді.
Хлюп! Над водою з’явилися ноги.
– Дивись, він висунув ноги! – сказала Мама My. – Як це гарно.
Хлопчик висунув голову і знову сховав її у воду. Буль!
Мама My знову бачила лише бульбашки на воді.
Буль! Над водою піднялися руки.
– Дивись, він висунув руки! – сказала Мама My. — Чого тільки не вигадають ці діти!
Хлопчик висунув голову і знову пірнув. Хлюп!
Перед Мамою My тільки бульбашки на хвилях гойдалися. Хлопчика не було.
Хлюп! Над водою з’явилися штанці.
– Му-у! Як гарно! Над водою тільки штанці, – сказала Мама My. — Я теж хочу так пограти, коли діти підуть додому!
– Я змок, – сказав Ворон.
Діти довго були у воді. Нарешті вони пішли додому.
— Діти пішли, Вороне, — сказала Мама My.
Ворон зморщився:
— Бракує тільки, щоб ти теж пірнула!
Мама My пройшлась піском, потім травою далеко-далеко від озера і приготувалася до розбігу.
– Ти готовий, Ворон? – крикнула Мама My і помахала хвостом.
— Змокнеш! – відповів Ворон.
— У цьому і все задоволення. Змокну, якщо буду купатися. Ра-аз! — гукнула вона і замахала хвостом.
— У тебе, корово, не всі вдома, — пробурмотів Ворон.
– Два-а! – крикнула Мама My, її хвіст тепер скрутився калачиком.
— Не зламалися б містки, — пробурмотів Ворон.
– Три! — прокричала Мама My і побігла по траві, по піску, потім по містках. Пролунав гуркіт, містки затріщали. Кінчик хвоста злетів угору.
– Еге-гей! – прокричала Мама My. – Дивись!
І одразу… хлюп!
Величезний стовп води піднявся вгору!
Ворон відстрибнув назад.
– Я змок, – повторював він. – Я змок, я змок, я змок!
Мама My була така щаслива, що не могла заспокоїтися.
— Дивись сюди, Вороне, — гукнула вона. — Дивись, зараз над водою будуть лише руки.
Вона пірнула.
Хлюп! Ворон не бачив у воді жодної корови. Тільки бульбашки та сплески хвиль.
Хлюп! Над водою з’явилися дві коров’ячі ноги.
— У неї немає рук, — пробурчав Ворон. — Треба сказати: передні ноги.
Хлюп! Над водою показалася Мама My. Вона була в захваті.
– Ну як? — запитала вона. – Гарно?
– Гарррно?? – пробурчав Ворон.
Мама My була мокра та дуже щаслива.
— А тепер дивись, як над водою стирчатимуть самі ноги, — сказала вона.
І знову пірнула.
Хлюп! І жодної корови. Тільки бульбашки та хвилі.
Хлюп! Виринули задні ноги. І не тільки.
— Нам тільки коров’ячого заду не вистачало! – пробурчав Ворон. — Ну, раптом нас зараз хтось побачить.
Хлюп! Мама My виринула. А тепер лише те місце, звідки росте хвіст!
– Дивись, Ворон, – сказала Мама My. – Не смій заплющувати очі! – Вона знову пірнула.
Хлюп! На воді бульбашки та хвилі. Жодної корови.
Хлюп! Над водою з’явився хвіст і все, що належиться.
— Вщипніть мене за пір’їнки! – сказав Ворон. — Коров’ячий зад над водою. Ну, хоч би хвостом не розмахувала!
Хлюп! Мама My виринула. Вона була дуже щасливою!
– Гарно? — запитала вона.
Ворон пробурчав під ніс:
— Хіба це корова?
— А тепер… Му-у. Тепер пірнатимемо разом, Вороне!
– Разом?! – закричав Ворон.
– Так, разом, – сказала Мама My. — Ти вмієш пірнати?
— Я вмію літати, — сухо відповів Ворон.
– Це я знаю, – сказала Мама My. — Але я тебе запитала, чи вмієш ти пірнати.
— Е-е… — почав Ворон, — я не маю водолазного костюму.
— Водолазний костюм? – Запитала Мама My. – А він навіщо?
– Справжні водолази не пірнають без костюма, – сказав Ворон. – Спеціальний водолазний костюм. Віконце перед очима, щоб дивитися. І кишеньковий ліхтарик, щоб бачити все під водою. І мотузка, щоб витягнути.
— А навіщо цей костюм тому, хто стрибає у воду з містків? – сказала Мама My.
— А я без водолазного костюма не пірнатиму, — наполягав Ворон.
Мама My нахилила голову і лагідно подивилася на нього.
— Один разок, Ворон, — сказала вона.
Ворон злетів, почав розмахувати крилами та кричати.
– Ні ні і ще раз ні! – кричав він. – Я промокну! Я не хочу! Я не маю часу хлюпатися тут. Пора додому! Не знаю, чи прилечу завтра. Бувай!
Хоп-хоп-хоп!
І він полетів.
— Але, може, ми все-таки побавимося, повисовуємо з води то руки, то ноги, то спину, — сказала Мама My.
Але Ворон вже не чув, він був далеко у своєму Воронячому лісі.
Мама My пожувала траву.
— Що ж, бувай, Вороне, — сказала вона. – Полетів. А шкода. Чому це він завжди каже, що не має часу прилетіти завтра? Але завтра настає, і він все таки прилітає.
Вона пішла у бік телефонної будки.
— Треба зателефонувати до Ліни.
Дзинь!
– Алло, Мамо My, це ти? – Запитала Ліна.
– Привіт, Ліно, – сказала Мама My. — Я маю тобі дещо розповісти. Сьогодні мені було дуже весело. Знаєш, що я робила? Я пірнала! До гори ногами! Я плавала і хлюпалася і розмахувала хвостом.
— Невже? – Сказала Ліна – Значиться, ти заслужила диплом.
– Диплом? – Перепитала Мама My. — А це що таке?
— Диплом дають тим, хто вміє пірнати та плавати. Він називається “Золота рибка”.
– Золота рибка? – Запитала Мама My. – А в тебе він є?
– Так, є, – сказала Ліна.
– Як багато ти вмієш, Ліно, – сказала Мама My.
— Я щоп’ятниці плаваю в басейні, — сказала Ліна. – Ми можемо піти туди разом.
– В басейн? – запитала Мама My. – Це ще що таке?
— Це така хата, а в ній багато води. Там можна плавати, – сказала Ліна.
– Як чудово! – сказала Мама My. — З нетерпінням чекатиму на п’ятницю. Сподіваюся, що п’ятниця прийде швидко.
– П’ятниця якраз завтра, – сказала Ліна.
– Прекрасно! Побачимося завтра. Бувай, Ліно.
– Бувай, Мамо My.
Коли Мама My підійшла до пасовища, на огорожі сиділа якась пташка.
– Басейн у місті, – сказала Мама My пташці. — А я ще ніколи не була в місті.
Дуже хочеться подивитись на Сандвікен.
— Чірік-чик, чик— відповіла пташка.
“Мама Му и ворон”
Джуджа Висландер
Видавництво: “Азбука”, 2008 р.