Як Мама Му вилізла на дерево

Був спекотний літній день. Корови лежачи відпочивали на пасовищі. Тільки Мама My стояла під великим деревом і дивилася на його верхівку.

Хоп-хоп-хоп! Це прилетів Ворон. Він сів на гілку.

— Привіт, Вороне, рада тебе бачити!

– Привіт, Мамо My. Сховалася під дерево у тінь?

— Так, під дерево, але тільки тінь тут ні до чого. Я ось думаю, чи не можна мені якось піднятися на нього. Високо-ж дуже високо.

– Кар-р-р! Коровам не личить лазити на дерева. Корови не можуть лазити на дерева. Ніколи корова не залізе на дерево.

– Му-у, а от я залізу. Туди, де сидять птахи, білки та діти.

Мама My задивилася на верхні гілки.

— Я попрошу Малюка, сина господаря, розповісти, як це робиться.

— У такому разі я тут не потрібний! — Ворон змахнув крилами. – Лечу додому! У мене ще купа справ. Бувай!

Мама My подивилася йому вслід і похитала головою:

— Ворон завжди літає туди-сюди. У нього скрізь якісь дуже важливі справи.

Вона підійшла до телефонної будки і зателефонувала Малюку (сину господарів).

– Алло, Мамо My, це ти?

– Ти можеш залізти на дерево?

– Так, – відповів Малюк.

— А як ти навчився цьому? – Запитала Мама My.

— Просто поліз, — сказав Малюк. — Я подивився, куди поставити ногу, а сам міцно вхопився руками і сперся на другу ногу. Перш ніж поставити ногу, спробував, чи витримає гілка. Рука міцно тримала, нога твердо стояла. А внизу стояв тато — на випадок, коли я раптом впаду.

– І ти впав? – Запитала Мама My.

— Ні, — відповів Малюк, — того разу не впав.

– Як тобі пощастило, – сказала Мама My. — Як ти гадаєш, а я зможу?

– Думаю, що зможеш, – відповів Малюк.

– Бувай малюче. Спасибі тобі.

— Бувай, Мамо My! Сподіваюся, у тебе все вийде.

Мама My повісила слухавку та пішла під дерево. На гілці знову сидів Ворон.

– Привіт, Вороне. Як добре, що ти вже закінчив усі свої важливі справи. Я дізналася, як лазити, – сказала задоволена Мама My. — Треба, щоб під деревом хтось стояв.

Ворон підозріло глянув на неї.

– Під деревом?

— Ну так, на той випадок, якщо я падатиму. Ти постоїш?

Ворон злетів і замахав крилами.

– Я? Постояти під деревом! На випадок, якщо ти падатимеш! Та ніколи у житті! Навпаки, відстрибну, і якнайдалі. Бувай! Сьогодні більше не прилечу!

Ворон помчав.

Мама My зітхнула і сіла під деревом — Притулившись до стовбура, вона подивилася на верхівку.

— І все-таки я піднімуся туди. Куди корови ніколи не забиралися. Я мушу туди потрапити.

Вона встала і передню ногу обережно поставила на ближню гілку. Потім потяглася до наступної.

– Еге. Тримає. Добре, що вона така низько.

Гілка почала потріскувати, коли Мама My піднялася на неї. Мама My обхопила стовбур передніми нога і почала дивитися, куди поставити задню ногу. По носі шмагали гілки. Повільно, гілка за гілкою, піднімалася вона вище та вище. І ось уже до верхівки рукою подати.

— Вилізла! — урочисто вигукнула вона і вмостилася.

У цей момент повз пролітав Ворон.

– Привіт, Ворон! – Крикнула Мама My. – А я тут!

Ворон розвернувся в повітрі і сів на гілку. Втупився на Маму My:

– Що таке? Ти нагорі? Як ти сюди потрапила?

– Я піднялася сама, – сказала Мама My. — Але знаєш що… Добре, що ти тут, Вороне. Малюк забув розповісти мені одну річ.

– Яку?

– Як звідси спускатись. Му-у!

І вона глянула на землю, що була далеко внизу.

– Кар-р-р! — Ворон витер лоба. — Ти піднімалася сюди, не знаючи, як спускатись?

Мама My замислилась.

— А навіщо знати, як спускатися, коли ще не навчився підніматися?

— Ущипніть мене за пір’їнки! Якщо так, стрибай!

– Як це – стрибай? – сказала Мама My. – Земля така тверда. Му-у! Можна гулю набити!

Ворон склав крила на грудях.

– Треба було думати раніше.

— Вороне, ти можеш принести щось м’яке і покласти під дерево?

– Чому я? Чому завжди саме я щось маю робити? – зітхнув Ворон.

— Але я сама не зможу спуститися, — сказала Мама My. — Принеси матраци, подушки, теплі светри, принеси сіна, соломи…

Ворон застогнав:

– У мене немає часу!

– Му-у, Вороне…

— Гаразд, гаразд, — сказав Ворон і полетів. — Побачимо, що мені вдасться знайти. Мама My сиділа на гілці і дивилася навкруги.

– О-о! Я бачу майже весь світ! Хату господаря, і корівник, і пташиний двір. І озеро, де купаються діти, і гору, за яку заходить сонце. А внизу на траві лежать мої подруги: Пістрявка, Роза і Зіронька. Які вони маленькі, коли сидиш високо!

Повернувся Ворон.

– Солома! Я знайшов чотири соломинки. Вони лежать тут. Стрибай тепер. А мені час додому. Бувай!

І відлетів.

Мама My зітхнула:

— Стрибати на чотири соломинки! І знизу ніхто не стоїть. Му-у! Поповзу вниз. Так само, як забиралася вгору.

Вона обережно витягла задню ногу. Спробувала спертися на нижню гілку, перевіряючи, чи витримає. Почала повільно опускатися. Гілки затріщали!

– Ой-ой, му-у. До того ж, я нічого не бачу! Стільки листя!

Мама My почала чіплятися за дерево хвостом.

Нарешті, вона була внизу.

– Фу! Я навіть спітніла!

Мама My сиділа на землі, важко дихаючи. Інші корови підняли голови і помахали хвостами.

Прилетів Ворон:

– Кар-р-р., Мамо My! Як ти спустилася? Стрибнула?

– Ні.

– Впала?

– Ні.

– Злізла?

– Ні. Я прилетіла, – сказав Мама Му.

– Кар-р-р, ти вмієш літати? — Ворон із подивом подивився на Маму My.

– Це жарт, Ворон. Я злізла сама, гордо сказала Мама My.

— Ущипніть мене за пір’я. Виходить, ти можеш залізти на дерево і спуститися з нього?

– Саме так, – сказала Мама My і потяглася.

— Корова може залізти на дерево та спуститися з нього! А це значить, що може статися все, що завгодно. Я не маю часу на такі справи. Бувай, полечу додому.

– Бувай, бувай. Ворон, – сказала Мама My. — До зустрічі на верхівці дерева!

Але він цього не почув. Він був уже далеко у своєму Воронячому лісі.

Maма My сиділа під деревом.

— Це значить, що може статися все, що завгодно! — сказала вона і глянула на верхівку дерева.