<

Як мед добували

Казки Миколи Грибачова

Дізналася лисиця Лариска, що ведмідь Потап мед добуває, і що мед солодкий-пресолодкий і від застуди лікує. Захотілося їй і самій меду скуштувати. А де ж його взяти? І вирішила вона хворою прикинутися, ведмедя Потапа розжалобити, щоб він їй меду, дав.

І ось іде вона – і пчихає, сидить – і пчихає, лежить – і пчихає. Тільки й чути — апчхи, апчхи! І коли по лісу пішли розмови, що лисиця Лариска захворіла, побігла вона до ведмедя Потапа і, ніби нічого не бачить, просто йому в бік носом тицьнулася — він на пеньку сидів, з п’яти скалку витягав.

— Ти що це, лисице Лариско, очі загубила? — буркнув ведмідь Потап. — Тицяєш носом аби куди.

– Та захворіла я! — захникала лисиця Лариска. — За перепілкою погналася, у лісову річку впала. Промокла, промерзла от і застудилася.

— Застудилась — лежи.

— Так лежачи і померти можна, треба лікуватися. Допоміг би ти мені, Потапе. Кажуть, що мед від застуди допомагає.

— Нема у мене зараз меду. Останній учора з’їв.

— Дістань якось, не помирати ж мені.

Почухав ведмідь ніс і сказав:

— Маю на прикметі одне дупло, тільки дуже високо. Та може вдвох справимося. Завтра вранці приходь.

Усю ніч лисиці Ларисці мед снився. То ніби він на чотирьох ногах бігає, то з крилами й літає. Вона ніколи меду не їла і не знала, який він.

Вранці, трохи сонце виглянуло, побігла до ведмедя. А той уже встав, у струмку умився. Тільки їсти нічого не став, вирішив, що медом поснідає.

— Ну, — каже, — пішли, Лариско, мед їсти!

Ішли вони, йшли і прийшли до великої старої липи на березі озера. У липі високо від землі дупло, а в дуплі дзижчить щось. «Ага, — думає лисиця Лариска, — це мед і дзижчить. Тільки ось дістати його важко». Але ведмідь Потап поточив кігті об коріння, обв’язав голову хусткою і поліз до дупла. Лисиці Ларисці наказав:

— Я його зараз відламуватиму, і тобі кидатиму, а ти підбирай і на купу складай. Потім разом їстимемо або поділимо порівну.

– Гаразд.

Ведмідь на дерево поліз, а лисиця Лариска внизу сидить, на мед чекає і облизується, язик мало не на плече висунула. Та й думає: «Поки там ведмідь з дуплом поратися буде та потім злазити, я тут і меду наїмся і ще й приховаю. Може, потім у вовка Вакули, коли він захворіє, я на свій мед цілу вівцю виміняю».

А ведмідь Потап заліз на липу, засунув лапу в дупло. Раз смикнув — не піддається, два смикнув — не піддається. Бджоли почали на нього кидатися, хоч голова обв’язана хусткою, а одна все таки вкусила. Розлютився ведмідь та як смикне втретє щосили! Розламалося старе дупло, уламки вниз полетіли. І ведмідь не втримався, теж униз загримів, ледь лисицю Лариску не задавив. За ним тріски посипалися, шматки меду. І рій бджіл вилетів.

— Ой,  і наїмся я зараз медку, — зраділа лисиця Лариска. — Ой, і наїмся!

І засунула носа в саму середину бджолиного рою. А бджоли як стали її жалити — хто у язик, хто в губи, хто в ніс, хто у вухо. Здалося лисиці, що вона у вогонь потрапила.

І лапами вона відмахується, і головою мотає, і хвостом махає – нічого не допомагає.

– Ой, пропадаю! — заверещала лисиця Лариска. — Ой, рятуй мене, Потапе!

А ведмедеві Потапу не до лисиці, самого бджоли кусають — голову він хусткою обв’язав, коли до дупла ліз, та хустка впала. Бджолиний рій дружний був, один за всіх і всі за одного. Бачить ведмідь, що зовсім погана справа, загарчав що було сил:

— Рятуйся, хто може!

І побіг — тюх-тюх во весь дух — до берега, а з берега шубовсь у воду. Лисиця Лариска за ним. Не любить вона води, та подітися нікуди.

Залізли лисиця та ведмідь в озеро, одні носи стирчать. А навколо бджоли літають, вжалити норовлять. Вода в лісовому озері холодна, замерзли ведмідь та лисиця, посиніли, зуби клацають. А вибратися не можуть, бджоли не дають. Так і просиділи до пізньої ночі, вже в темноті, коли бджоли лягли спати, повилазили і пішли по хатах. Губи в них розпухли, носи розпухли, язики розпухли, шерсть намокла, ноги від холодної води ломить.

Тут саме пугач Семен прокинувся. Побачив він лисицю та ведмедя, зареготав на весь ліс:

– Ох-хо-хо! Ох-ха-ха! Ідуть битий та митий, зібралися мед їсти, а довелося в озеро лізти!

Вранці ведмідь Потап на ніс лопух наклеїв замість пластиру, вуха глиною обмазав, щоб не боліли. А лисиця Лариска голову ганчірками обмотала, ногу ликом підв’язала, сидить біля своєї земляної хатки і охає:

— Ой, обдурив ти мене, Потапе! Не вилікувалась я від твого меду, а ще більше застудилася. Може, тепер у мене запалення легень буде.

— Це нам гниле дупло попалося, — виправдовується ведмідь Потап. — І бджоли дуже дружні. Нічого, як підлікуємось, друге знайдемо. О тоді, і поїмо медку! От тоді, і поїмо!

— Не піду я з тобою, — сказала лисиця Лариска. – Дуже він кусається, твій мед. Я краще мишей ловитиму.

– Фу! — пирхнув ведмідь Потап. – Погані твої миші. Хіба це їжа? А мед солодкий-пресолодкий, смачний-пресмачний…

Але лисиця Лариска не повірила йому і вирішила меду ніколи в рот не брати. Вона так і не попробувала його, думала, що мед — це те, що дзижчить і кусається.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 20

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Заяц Коська и его друзья”

Микола Грибачов

Видавництво: “Самовар”, 2010 р.

1 Коментар
Залишити коментар