Як Мишко ходив по сліду

Взимку всі ведмеді міцно сплять. От і мати-ведмедиця з ведмежатами похропують у своєму барлозі.

Тільки ведмедикові Мишкові не спиться: позіхнув, потягнувся і почав будити братів:

– Вставайте, сплюхи! – Але ніхто навіть не поворухнувся.

Тоді Мишко пробрався до виходу, висунув голову з барлогу і…… навіть пащу розкрив від здивування – навколо все біле-білісіньке!

“Це, напевно, пуху з кульбабок вітром нанесло”, – вирішив Ммшко.

Він торкнув пух лапою, потім лизнув.

“Холодне. Отже не пух. Але на ньому можна добре поперевертатися” – вирішив Мишко (він був дуже тямущим ведмежам).

Перевернувся Мишко один раз, другий, третій, і все йому було мало…

Нарешті він зупинився, віддихався і вирішив так:

“Веселіше перевертатися удвох. Піду пошукаю когось.”

Біжить Мишко та й міркує собі:

“У лісі дуже легко заблукати. Треба як слід запам’ятати дорогу назад додому”.

Озирнувся назад і бачить: там, де він щойно пробіг, на білому пуху залишилися ямки-сліди.

Побіг Мишко далі, а сліди за ним, крок у крок.

“От добре! – зрадів Мишко. – Тепер я можу піти куди завгодно: мої сліди завжди приведуть мене додому”. – І він підстрибом побіг шукати когось, з ким можна було б поперевертатися.

Раптом він побачив під ялинкою сліди! І вирішив:

“Напевно, це чужі сліди. Вони теж бігли за кимось. І якщо я піду по цих слідах, то знайду його, і ми перевертатимемося разом!”

Чужі сліди повели ведмежа повз кущ ялівця, на край лісу, прямісінько до чиєїсь нори. Мишко із розгону сунувся туди головою.

– Врррр! Врррр! – забурчало в норі. І звідти висунулася Лисиця. – Ти чого увірвався без дозволу до моєї квартири?!

– Я… Мені… Я шукаю когось, щоб перевертатися разом…

– Немає в мене часу перевертатися, – незадоволено пробурчала Лисиця. – Я патраю курку!

І вона зникла у норі. Засумував Мишко, низько-низько повісив голову та ледве на втикнувся носом у нові сліди!

Повели сліди Мишка повз зарості колючого терну, повз повалений дуб та привели прямісінько ще до однієї нори.

– Агов! – погукав Мішук. – Чи є тут хтось?

– Клац! Клац! – пролунало в глибині.

З нори визирнула зубаста, ікласта вовча паща!

– Хто?! Хто насмілився?! – хрипло загарчав вовк. – Хто забув, що вдень я відпочиваю після нічного полювання?

Але Мишко вже стрімголов мчав геть, подалі від розлюченого вовка.

Він добіг до лісової галявини, вибрався зі снігу, обтрусився… та покрокував по зовсім нових слідах. Сліди привели Мишка до лісового озера.

Розігналося ведмежа, ковзнуло по льоду і…

Бум! Стукнулося головою об сосну, що росла на березі озера. Захиталася сосна, посипався з гілок сніг.

Визирнула з дупла білка.

– Ой! Я мало горіхом не вдавилася! Хто сосну хитає?

– Я, – боязко сказав Мишко. – Чи не хочеш ти піти зі мною перевертатися?

– Ні, я обідаю і прошу мені не заважати.

І білячий хвіст майнув у дуплі.

– Ну й нехай, – вирішив Мишко. – А я все одно перевертатимуся.

Але перевертатися самому дуже нудно, і Мишкові захотілося додому.

Озирнувся він назад – от біда! Переплуталися всі сліди – не розібрати, де ведмежі, де вовчі, де лисячі, де білячі.

Кружляє, петляє Мішук по лісі, і сліди за ним крок у крок. Але ж яка з них тепер користь, тільки плутанина.

Як раптом щось тріснуло, хруснуло у Мишка під лапами, захиталося… і ведмежа провалилося кудись униз… прямісінько у свій барліг, де хропіли мама-ведмедиця з ведмежатами.

Заліз Мишко до мами-ведмедиці під бік та й заснув міцно, солодко, як і заведено у ведмедів узимку.