Як народжуються монстри

Ярек Єжи

Колись у джунглях було так спекотно, що миттєво всі річки, струмки й джерела повисихали, і бідолашних тварин почала мучити страшна спрага.
— Знаєте що… – одного разу нарешті сказав борсук Рафаель. — Давай викопаємо криницю, наприклад, чи що… Тоді у нас буде вода…
— Але, усі мають йти на роботу. Хто не копатиме – не братиме воду і все.
— Справедливо! – погодилися інші звірі.
І вони охоче взялися копати криницю. Згодом вони викопали в землі таку глибоку яму, що вона спочатку була вологою на дні, потім була мулистою, потім мокрою – і нарешті з’явилася досить велика калюжа з мулом на дні.
— Тепер кожен може взяти долоню, повну води – заявив борсук Рафалек, який був задоволений співпрацею звірят.
І всі терпляче стояли в чергу і терпляче брали воду у свої долоньки. Звісно, це було не дуже справедливо, бо як можна порівняти наприклад долоню руки бегемота з рукою крота – але тут вже нічого не зробиш.

Тож коли всі, що стояли в черзі, вгамували спрагу – зайчик Павлек підійшов до щойно викопаної криниці.
— Ти куди? – закричав борсук Рафалек. — Так не добре: не копав — а хочеш пити! Ти зайчику – ледар і у нас води не набереш!
— А це чому? Я ж з усіма працював! Я цими лапками землю копав ! – обурився Павелек.
— Ти копав? Гей звірі! Хтось бачив цього лежня зайця на роботі?
— Ми не бачили! – закричали звірі.
— Ось так. Йди геть. Наша гарна криниця не для ледарів!
— Йди геть! – закричали звірі.
І бідному зайчику Павлеку довелося піти вглиб джунглів.
— Але ж — наприклад — такий заєць — чи якийсь інший лісовий волоцюга може будь-якої миті прийти сюди й напитися нашої води…
— Ми повинні… – продовжував борсук Рафалек. — Отож ми маємо поставити охорону біля нашої криниці. Хто першим буде охороняти криницю?
— Е-е, там: я піду охороняти…. Я не боюся зайців, навіть монстрів- людожерів не боюся! –
відповіло оленятко Боженка.
— Добре. Але треба бути пильним, незважаючи ні на що! – наставляв борсук Рафалек оленятко Боженку, який, як завжди, вважав себе головним.

І всі розійшлися по джунглях, бо якраз наближався час заслуженого, після важкої праці, обіднього відпочинку. А оленятко Боженка зручно вляглося в тіньочку біля криниці й почало охороняти.
Але ще навіть сонце не зайшло, а на краю галявини з’явився зайчик Павелек із двома великими глеками.
— Що у тебе там? – спитала Боженка, бо один глек не був порожній.
— Мед — відповів зайчик.
— Мед? Негайно повертайтеся туди, звідки прийшов! Ти не можеш брати воду! Сьогодні: я на службі! — А нащо мед?

— Ну чого відразу кричати? Хіба ти не знаєш, дитинко, що гнів шкодить красі? Це не просто мед, а чудовий засіб від облисіння… Я чув, що ти лисієш… це правда? Я не хочу, ніякої води. Просто мій мед є чудовими засобом від усіх хвороб, і в мене є його аж забагато.
— І хто, тобі Павелеку, таку дурість сказав! Що я лисію!…… А може справді? Допомагає від облисіння? Дай мені спробувати…
— Ось спробуй. Але тільки один раз на палець… Давай! Досить!
—Ням, ням! Твої ліки від облисіння такі смачні! Так солодкі, що я аж тремчу! Дай мені ще!
— Почекай хвильку! Може, я міг би дати тобі більше, але я не знаю, якою буде твоя реакція. Тож про всяк випадок — щоб ти, наприклад себе не покалічило — мушу тебе зв’язати!
— Зв’яжи мене, зв’яжи — але, дай цих чудових ліків! – Закричало оленятко Боженка, що було дуже на неї несхоже.
А зайчик Павелек без вагань зв’язав оленятко — потім сам весь мед з’їв, глек облизав — і нарешті: наповнив обидва глечики— вилизані й порожні — водою, сказав сам собі – спрацювало!
І побіг назад в ліс.

Вранці спрага загнала всіх тварин до криниці і що вони побачили:
— Вся вода випита!
Вартового зв’язали!
— Боженко! Хто це зробив з тобою?
— Я стою….І раптом: таке чудовисько, таке величезне… Схопило мене за шию… І зв’язало…
— Монстр! – закричали звірі.
І — брик-брик — за мить біля зв’язаної Боженьки вже нікого не було. Але ввечері, коли спрага перемогла страх перед чудовиськом, звірі знову зібралися навколо криниці.
І коли бідне оленятко нарешті було звільнено від пут – борсук Рафалек, який завжди любив керувати, сказав:
— Сьогодні ввечері — я сам буду охороняти криницю. Бачити ці зуби? Він показав свої жовті зазубрені різці.
— Якщо ви бачите, то, знайте, що сьогодні ніхто не наважиться підійти навіть на сто метрів до нашої дорогоцінної води…
—Ура! – закричали звірі, попили воду та мул і розійшлися джунглями.

Ще добре не стемніло, як із лісу виліз зайчик Павелек із двома величезними банками в руках. Одна була порожня, а в другій мед.
Павлек зупинився біля борсука Рафалека, і не встиг той закричати – геть звідси — Павлек вмочив всю свою лапу в мед, і почав облизувати її з хворобливим захопленням.
У Борсука, липка слина сама потекла до його брудного рота:
— Що там у тебе.
— Чудовий еліксир вічної молодості… Хто це їсть — той до кінця життя буде радіти і веселитися. Хочеш скуштувати?
— Але з нашої криниці ти води не візьмеш… – запевнив сам себе Рафалек.
— А навіщо мені твоя вода… У мене є чудесний елексир!
— Давай!
— Дати тобі? А якщо ти почнеш штовхатися і пускати бульбашки вухами, тоді що? А якщо ти пораниш сам себе, чи подряпаєшся… Це зілля діє на таких кволих борсуків, як електричний струм… Я мушу прив’язати тебе, щоб з тобою нічого поганого не сталося.
— Гаразд! В’яжи мене!
Зайчику не треба було повторювати це двічі. Він міцно зв’язав борсука, заткав його липку пащу — а потім спокійно з’їв весь мед, наповнив водою свої величезні банки і повільно зник у темряву.

— Монстр! – закричав вранці борсук Рафалек, як тільки витягли кляп з його рота.
— Монстр! – повторили звірі.
І брик, брик, брик всі розбіглися — цілий день біля криниці нікого не було. Лише ввечері спрага переборола страх – і всі вони зібралися навколо ще зв’язаного борсука Рафалека.
— Ну, може, мене б хтось розв’язав, га?
— Може, я б вас розв’язав… — запропонував свої послуги столітня черепаха Юрек. — Але за однієї умови, що ти борсуче Рафалек, — сьогодні дозволиш мені вартувати воду?
— Ти? Та ти вже старий Юрек, і глухий, як пень…
— Але в мене хороший зір, і якщо прийде цей «монстр» — будьте впевнені я його побачу… А на моєму панцирі не втримаються ніякі мотузки.
— Ура! – знову закричали звірі.
Вони випили останню воду з піском, мулом і водоростями і розійшлися джунглями, страждаючи від болю у шлунках. А стара черепаха Юрек, який у молодості був озерною черепахою, – скочив у криницю, зарився в мул – і чекав.

Ще не стемніло, як біля криниці з’явився зайчик із двома баночками:
— О-о! Сьогодні нікого на варті? Напевно, всі мають страх перед чудовиськом… Вони вважають за краще померти від спраги, ніж зустрітися зі мною… Якби вони знали, що чудовисько-монстр – це я заєць… Слон би вмер зі сміху… Ну, сьогодні я вже води нап’юся!
Відкинув банки вбік, потер лапи і бульк — стрибнув у криницю.
— Ой! Ой! Ой! – У ту ж мить закричав заєць, але не вискочив, як ошпарений, бо не міг поворухнутися, – черепаха Юрек схопив його своїм столітнім ротом за ніс і не відпускав.
Зайчик кричав, поки всі тварини з усіх джунглів не збіглися до криниці.
— Відпусти!
— Я зовсім не прийшов красти вашу воду, я прийшов допомогти врятувати черепаху Юрека! Бо на нього напав монстр!
— Ти жахливе брехло! – Якось Юреку вдалося це сказати з зайчиним носом у роті.
— Це і є той самий монстр! — Тут він плюнув Павлекові в ніс.
— Цей зайчисько Павелек підкупив охоронців медом, а потім зв’язав!
Юрек вигукнув це скрізь зуби, і ще сильніше стиснув ніс зайчика.

— Це неправда! – вигукнула Боженка.
— Це неправда! – повторив борсук Рафалек, який завжди корчив з себе начальника.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: