Як невмійко став Гавчиком

«Ось-ось-ось-ось-ось як гавкну!» – думав кудлатий песик, який з усіх лап біг прямісінько до сірого кота з великими блакитними очима. «Як гавкну! Ось!», – думав він, поки не побачив ту чарівну квіточку, що майоріла серед великих будяків і здавалася такою гарною! Носик цуцика заховався в пелюстках і від задоволення, від краси й солодкого запаху квітки, він примружив очі. Його собача душа, здавалося, піднялася до небес. Аж раптом веселе «га-га-га» змусило песика опуститися на землю. «Га-га-га. Наш Невмійко знову не гавкнув», – гиготали гуси, які пильно стежили за собакою з тієї миті, коли він чимдуж мчав до своєї блакитноокої мети. «Що з ними сперечатися? – подумав кудлатий. – Недаремно кажуть: як з гуски вода». Він зневажливо махнув хвостом і побрів під дерево, у затінку якого можна було перепочити в цей спекотний день. «Ко-ко- ко!», – почув він і розплющив одне око, щоб подивитися, хто перервав його сон. «Не бійтеся, квоктала курка-квочка до курчаток, – цей песик зовсім не вміє гавкати». І жовтенькі клубочки зі сміхом прокотилися під самісіньким носом собачати. «Цвірінь-цвірінь! – почулося з яблуні, що рясно розквітла у дворі. – Злітайтеся усі, щоби поглянути на песика, який ніколи не гавкає!», – глузливо закликав горобець.

Бідолашний пес зрештою зовсім прокинувся. Невмійко встав й понуро побрів до свого будиночка.
Аж раптом галас на подвір’ї змусив його вмить зупинитися. Собака обернувся й побачив, як білобока сорока намагається поцупити беззахисне курча. Обурений Невмійко прудко підбіг до малюка й голосно загавкав. Лише тоді, коли невдоволена сорока полетіла геть, зрозумів, чому всі на нього дивляться із таким захопленням. Адже він гавкав, і цим врятував курчатко!
Відтоді Невмійка почали звати Гавчиком і він дуже пишався новим іменем. А коли кіт муркотливо розповідав цю історію бодай кому, то завжди додавав: «Гавчик – розумний песик. Він не гавкав не тому, що не вмів, а тому, що не було в цьому потреби. Гавчик знає, коли гавкати!».