Як Ослик шив шубу

Коли настала зима, Ослик вирішив пошити собі шубу.
«Це буде дивовижна шуба, — думав він, — тепла й пухнаста. Вона повинна бути легкою, але обов’язково з чотирма кишенями: у кишенях я буду гріти копита. Комір має бути широкий, як шалик: я заправлятиму за нього вуха. Коли в мене буде шуба, я увійду в ліс, і ніхто мене не впізнає.
«Хто це, — крикне Ворона, — такий кошлатий?» — «Це Ізюбр!» — скаже Білка. «Це ПТИ-ПТИ-АУРАНҐ!» — скаже Пугач. «Це мій друг Ослик!» — гукне Ведмедик, і засміється, і покотиться по снігу, і теж стане несхожим; а я його назву УУР-РУ-ОНҐОМ, і ніхто не повірить, лише він і я…

Добре б пошити шубу не з хутра, а з нічого. Щоб вона була нічия: ні боброва, ні соболина, ні біляча — просто шуба. І тоді я грітимусь у нічиїй шубі, і ніхто не буде ходити голий. А Вовк скаже: «У кого нічия шуба — той нічий». І ніхто не буде казати, що я Ослик: я буду — НІХТО В НІЧИЇЙ ШУБІ. Тоді до мене прийде Лисиця і скаже: «Послухай, НІХТО В НІЧИЇЙ ШУБІ, а ти хто?» — «Ніхто» — «А в чиїй ти шубі?» — «У нічиїй». — «Тоді ти — НІХТО В НІЧИЇЙ ШУБІ», — скаже Лисиця. А я посміюся, бо ж я таки знатиму, що я — Ослик.
А коли настане весна, я піду на Північ. А коли й на Півночі настане весна, я піду на Північний полюс — там-бо ніколи не буває весни…
Треба пошити шубу із хмар. А зірочки взяти замість ґудзиків. І там, де темно між хмарами, будуть кишені. І коли я туди буду класти копита, я буду летіти, а в теплу погоду ходити по землі.
Добре б таку шубу пошити вже тепер, зараз-таки. Залізти на сосну й покласти копита в кишені. І полетіти… А потім, може, піти по землі… Ось хоч би й на цю сосну».
І Ослик поліз на стару сосну, і заліз аж на вершечок, і склав копита в кишені, й полетів…
І одразу став — НІХТО В НІЧИЇЙ ШУБІ.