Як перевелися в сибіру леви

У давні-давні часи і в сибіру жили леви. Були вони волохаті, оброслі довгою шерстю і не боялися морозів.

Якось зустрів лев вовка:

— Куди біжиш як божевільний?

— Від смерті рятуюсь!

— Хто ж тебе злякав?

— Голоснопчихаючий. Він раз пчихнув — убив мого брата, другий — сестру, третій — ногу мені перебив. Бачиш, шкутильгаю.

Лев загарчав — гори затремтіли, небо заплакало.

— Де цей голоснопчихаючий? Я його на шматки розірву! Голову кину за далеку гору, ноги розкидаю на всі чотири сторони!

— Що ти! Він і тебе не пожаліє, тікай!

Схопив лев вовка за горло:

— Покажи мені голоснопчихаючого, бо задушу!

Пішли вони. Зустрічають хлопчика пастушка.

— Цей? — сердито питає лев.

— Ні, цей ще не доріс.

Прийшли вони у степ. Стоїть на пагорбі старий дід, пасе череду.

— Цей? — вишкірив зуби лев.

— Ні, цей переріс.

Ідуть далі. Назустріч їм скаче на баскому коні мисливець, за плечима у нього рушниця. Лев і запитати вовка не встиг — мисливець скинув рушницю і вистрілив. Зайнялася вогнем на леві його довга шерсть. Кинувся він бігти, а за ним вовк. Зупинились у темному яру. Лев по землі катуляється, гарчить.

Вовк питається:

— Ну що,  сильно він пчихає?

— Замовкни! Бачиш, тепер я голий, тільки грива залишилася та китиця на кінчику хвоста. Холодно, дрижаки мене хапають.

— Куди ж нам тікати від цього голоснопчихаючого?

— Біжи до лісу.

Вовк зник у далекому переліску, а лев втік у спекотні краї, у безлюдну пустелю.

Так перевелися у сибіру леви.