Як провчили ворону

Давним-давно, у ті часи, коли наш світ був ще дуже молодий, з усіх птахів, що літають по небу, найкрасивішою вважалася ворона.
Якось ворона глянула на своє пір’я, порівняла його з пір’ям інших птахів і вирішила, що вона найкрасивіша.
«Я найкрасивіший птах на світі, — запишалася ворона. – Ніхто не зможе зі мною зрівнятися! Отже мені ні до чого з іншими знатися! Я вища за них усіх!» І ворона стала дивитися на всіх птахів зверхньо, а звертатися навіть грубіше, ніж раніше.

Якось птахи всі разом зібралися на нараду. Вони говорили, що їм треба вибрати королеву, щоб вона правила ними. Усі погодилися. Але, хто гідний бути обраним? Потрібно вирішили птахи, щоб кожен, хто вважає себе гідним, чимось довів свою перевагу. Нехай кожен птах, що хоче бути королевою, вийде і покаже, які у неї переваги.
Птахи виходили одна за одною: одна казала, що вона тим хороша, інша — цим, та тільки жодна з них не подобалася всім іншим, жодну вони не хотіли визнати своєю королевою.
Тоді виступила наперед ворона та заявила:
— Я сама гідна правити вами! З усього пташиного роду, що є у світі, я найкрасивіша. А коли найкрасивіша, значить, і найшляхетніша. Тож я буду вашою королевою!

Коли ворона закінчила свою промову, птахи почали говорити один одному: ця ворона вже давно пишається, а все тому, що в неї блискуче пір’я. Щоразу, як зустрінеш її, починається: я — найкрасивіша, я — найшляхетніша. Все більше, заноситься. Вдає, що їй з нами і знатися соромно, скрізь дзьоб догори задирає. Якщо її обрати королевою, зовсім життя від неї не стане — це вже, точно.
Тому птахи не погодилися визнати ворону над собою королевою.
Ворона розгнівалася:
— Ну, зачекайте ж! – сказала вона з погрозою. – Ви ще пошкодуєте!
— Мабуть, так ми не знайдемо гідного, — сказала одна з птахів. — Треба придумати щось інше.
Один великий птах запропонував:
— Давайте знайдемо відповідне місце і змагатимемося: хто всіх обжене — той і буде королевою.

Птахи погодились. Вони подумали, що саме цей великий птах обжене всіх і стане королевою. Тоді вони знайдуть управу на ворону. А найбільший птах ще по дорозі вирішив, коли вони змагатимуться, заклювати ворону. «Хто б не став королевою,— думав він,— а ворони треба позбутися».
Ворона здогадалася про задум великого птаха. Що ж, у таких змаганнях все може статися. Вона вирішила, що полетить з усіма і махатиме крилами щосили — а літала вона швидко.
Птахи вибрали місце, де вони летітимуть наввипередки, і наступного дня вранці всі, як один, зібралися там.

Всі птахи полетіли разом, тримаючись навколо великого птаха, підбадьорювали його, щоб той переміг ворону. Вони перемовлялися, сміялися і долетіли до середини шляху, коли помітили, що ворони не видно. Птахи подумали, що вона відстала, і вирішили відпочити та поклювати ягід. Коли з’явиться ворона, думали птахи, вони вже посміються над нею. Всі посідали на дереві, обсипане ягодами, і почали весело клювати їх.
Однак час все проходив, а ворони так і не було видно. Птахи знялися з дерева і швидко полетіли далі. Але було вже пізно: як не намагалися, не змогли наздогнати ворону, що відлетіла досить далеко вперед. А хитра ворона здогадалася про задум великого птаха і полетіла іншою дорогою, щоб не зустрітися з ним.

Птахам нічого не залишалося робити, як визнати переможницю королевою. Дуже не хотілося їм цього, та довелося змиритися: відтепер правитиме ними ворона.
А ворона, після того як стала королевою, стала ще зарозумілішою. І птахи не витримали її утисків. Вони домовилися між собою, що зберуться та заклюють ворону. Але один з птахів сказав:
— Якщо ми розправимося з нею, то всі мешканці лісу будуть говорити, що наш рід, рід птахів, підлий, що ми не вміємо зберігати вірність. Чи не краще нам якось принизити ворону? Тоді з нею буде легше впоратися!
– Добре! — погодилися птахи і всі разом рушили до ворони.

— Ваша вороняча величність! — почали плести вони тонкі лестощі. — Всім відомо, що у вашої величності чудовий голос і чудове пір’я. З голосом вашої величності нікому не змагатися. Але ми хотіли б хоч чимось бути схожим на вашу величність. Зжальтеся над усім пташиним родом і дайте нам хоча б по одній пір’їнці на розплід: потроху і ми всі обростемо гарним пір’ям.
Ворона засумнівалася:
— А це як — пір’я на розплід? Що ж із цього вийде?
— У нас одних нічого не вийде, — поспішив другий птах, що був хитріший за інших. — Але ваша вороняча величність своєю владою королеви, що править усім пташиним родом, може все зробити.
Ворона страшенно запишалася і сказала:
– Ти правильно говориш. Я зроблю вам цю милість, і моєї могутності вистачить на те, щоб у вас виросло таке ж гарне пір’я, яке я вам дам на розплід!
З цими словами вона стала виривати у себе пір’я та обдаровувати ними птахів.
Птахів було багато, і незабаром ворона стала зовсім голою.

Не було порятунку обдуреній вороні від глузування птахів. Вони полетіли в горілий ліс, принесли звідти вугілля і вимазали ними ворону від дзьоба до п’ят. Від сорому ворона не знала, куди подітися.
З того часу ворони стали такими негарними, а пір’я у них чорне, як вугілля.