TOU

Як селянський син став королем

Польські народні казки

Звали його Гавелом, був він наймолодшим серед братів, проте люди казали, що три брати розумні, а Гавел дурний. І не тому, що бідолаха не мав розуму – ні! Просто вдача в нього була така м’яка, що він ніколи не пам’ятав за себе, а чуже лихо брав до серця, і за це йому завжди доводилося платити.

Як сяде, було, з братами до миски, вони геть усе повиїдають, а Гавела ще й ложками по голові наб’ють, а він тільки сміється.

Завжди він носив благеньку сорочку, діряві постоли, але це було йому байдуже. Часом він голодував і мерз, але бачачи, що інші їдять досита, що їм тепло й затишно,– щиро радів. Старші брати видурювали в Гавела все, що він мав, а потім глузували з нього. Батько й мати гірко журилися, бо знали – тяжко синові буде жити в світі.

Як залишать Гавела в хаті самого, зроду не обійдеться без шкоди. Прийде жебрак, стане прохати – Гавел оддасть, що знайде, навіть сорочку з себе скине. Сам голодний ходитиме, а птахів та звірят де побачить – нагодує. Людям завжди вірив на слово; отож і дурив його кожен, хто тільки хотів.

Батько не раз лупцював сина за дурість – щоб перш за все пам’ятав про себе,– але розуму так і не втокмачив.

Гавел який був, такий і залишився. Такий він уже уродився.

Раз, коли всі пішли з дому, а Гавел сидів на призьбі, підійшов до воріт жебрак – голий, босий, заплаканий, слабий. Хлопцеві стало дуже його шкода. А як жебрак іще почав оповідати про своє лихо, Гавел за все забув, Повів жебрака в хату й найкращу батькову одіж – сорочку, свитку, постоли, шапку – все віддав йому. На припічку стояв обід. Гавел його розігрів і нагодував зайду.

Та ще й знайшов батьків гаманець з грішми на прожиток і віддав жебракові всі гроші, окрім двох монеток по півтора гроша.

Ситий, напоєний, гарно вдягнений, жебрак нарешті пішов з хати, благословляючи хлопця, але і підсміюючись нишком та кепкуючи з нього.

Незабаром повернулися батько з матір’ю, і Гавел, радий та веселий, розповів їм про те, як обдарував жебрака.

Батько розгнівався так, що мати не могла його вгамувати. Схопив спересердя палицю й почав лупцювати сина, погрожуючи, що заб’є на смерть, коли той зараз же не піде геть з їхньої хати.

– Йди від нас, трутню! – гукав він люто. – Йди світ за очі, пропадай, як собака, щоб я тебе більше не бачив!

Коли Гавел вибіг з дому, мати злагідніла й у віконце кинула йому дві монетки, які залишилися в гаманці.

Взяв їх бідолаха з великим смутком і – що вдієш! – подався геть, тому що батько, хоч Гавел падав йому в ноги, не хотів слухати нічого. Хлопець проте думав собі, що згодом повернеться додому. Може, батько перегнівається й подарує йому провину… Але батько сказав матері:

– Нехай навчиться сам піклуватися за себе, а то і нас зруйнує, і сам розледачіє.

Вийшов Гавел на шлях, глянув – куди його йти? Зітхнув і подався навпростець, куди очі ведуть. Але недалечко від села зупинився – побачив старшого брата.

– Куди це ти? – питає брат.

– Та в білий світ мандрую… Батько тяжко прогнівилися, побили мене й наказали йти геть, щоб я їм і на очі не навертався.

Старший брат зареготав.

– Так тобі й треба, бо ти – дурень! Як наберешся розуму, тоді й приходь назад.

Одвернувся від нього й пішов дорогою.

Йде Гавел далі, бачить – під грушею сидить другий брат.

– Куди це ти? – питає.

-– Та мандрую світ за очі, бо мене батько прогнали геть.

Другий брат теж зареготав та й каже:

– Щасливої дороги, дурню! Як менше нас буде – наїмося краще.

Йде Гавел, іде собі далі – коли бачить: третій брат жене воли з поля.

– Куди це ти? – питає він.

– Батько мене вигнали… бувай здоров… Йду хтозна-куди. А на дорогу нічого не маю… лише три гроша дали…

Третій брат знизав плечима.

– Я б тобі й гроша не дав! Такому дурневі, як ти, давати – все одно що в дірявий мішок кидати!

Коли Гавел отак попрощався з братами, вже не було йому що робитив селі та в його околицях, і він рушив незнаною дорогою.

Вже хотілося їсти, ятрив серце смуток за батьками, але хлопець не занепадав духом. «Що буде, те й буде!» – потішав себе подумки.

Навколо стелився пустельний край. Гавел довгенько йшов, не зустрічаючи нікого, та нарешті побачив чоловіка, який ніс на спині мішок.

У мішку ворушилося щось живе.

– Здорові були! – привітався Гавел.– А що то ви несете, чоловіче добрий?

Чоловік зупинився.

– Чого ти звеш мене добрим? Добрий – завжди дурний, а я, далебі, не дурень! Несу топити чорного кота. Таку робив шкоду: миші не ловив, а хлебтав молоко з глечиків та в миски заглядав. Почеплю йому камінь на шию – нехай іде на дно.

Він показав Гавелові кота. Кіт був такий гарний – чорний, аж лиснючий, з великими очима, з рожевим носиком,– що хлопцеві стало страшенно його шкода.

– Нащо ж гинути такому гарному котикові! Віддай його мені! – став він прохати господаря. – Навіщо топити! Краще я його заберу…

– Задарма? Ба ні, такого звичаю в мене немає! Краще втоплю, ніж віддам задарма! Ще прилипне до мене погана звичка!

– Заплатити не маю чим, – зітхнув Гавел. – Все моє багатство – дві монетки по півтора гроша. Та, може, з тебе досить однієї? Аби тільки я врятував життя бідній тварині!

Чоловік поміркував, знизав плечима й віддав кота Гавелові.

Гавел почимчикував далі, радіючи, що врятував котові життя, а кіт, здавалося, розумів це, бо лащився до нового господаря й муркотів.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Польські народні казки”
Упорядник – М. Пригара
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1980 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: