Як шакал став охайним

Всі знають, що шакал нечупара, а хто не знає, зараз почує.

Шакал ніколи не миється, не чистить кожушка. Він навіть нори власної не маєживе де доведеться. Ляже серед каміння, згорнеться в клубочок і дрижить, як холодець. Він завжди чухмариться об каміння, шерсть на ньому висить клоччям, боки пооблазили, брудні.

Одного разу прокинувся шакал серед свого каміння, позіхнув, потягнувся, почухався, обтрусився, а в правому усі у нього: гур-гур-гур!

Здивувався шакал, покрутив головою, а в усі знов: гур-гур-гур! Наче грім загримів.

Злякався шакал. Став ще перевіряти. Замре — тихо, нічого не чути. Крутне головою, а в усі: гур-гур-гур! Шакал уже й по землі качався, і вухом об каміння терся — нічого не помагає. Змучився геть. Надвечір світ йому став немилим, і він вирішив: піду і втоплюся. Іде, а назустріч ведмідь.

— Ти чого так набурмосився? Куди йдеш?

— Іду топитися.

— Ти ба! Чого ж це?

— Жити більше несила. Мучить мене щось, у вусі гуркоче. Поки не ворушусь — тихо. Тільки крутну головою
або за вухом лапою почухаю — воно, як грім: гур-гур-гур! Обнюхав ведмідь шакалові вухо.

— Наче все як слід,— каже.— Тільки ж смердить дуже. Ти, видно, голубе, зроду вух не мив. Ану, крутни головою.
Шакал крутнув. Ведмідь швиденько своїм вухом — до його вуха. Прислухався.

— Нічого не розберу. Так наче шелестить трохи. Видно, щось там дуже глибоко. Що ж робити? — задумався ведмідь.— Ти не перечитимеш, коли я вуженя попрошу, хай тобі у вухо залізе? Подивиться, шо там таке

— Давай хоч вуженя. Може, чим зарадить. А як ні, то тоді тільки в воду.— І ліг на землю.

Пішов ведмідь до пенька, де жили вужі. Попросив най-тонше вуженя, щоб шакалові у вухо заглянуло. Те погодилось.

Приніс його ведмідь до шакала.

— Ану, піднімай вухо!

Шакал підняв. Вуженя й полізло. Крутилось, крутилось — вилазить.

— Ну, що?

— Блоха,— каже,— жива була. Я вже її задавив.

— Ану, шакале, покрути тепер головою.

Шакал покрутив. Прислухався. Тихо. Ще раз — нічого не чути. Аж підскочив шакал.

— Спасибі,— кричить.— Побіжу тепер до свого каміння.

А ведмідь йому:

— Е, ні! Почекай, нечупаро! Покупайся, щоб тобі блохи у вуха не залазили.

Та я й плавати не вмію.

— Як це не вмієш? Всі звірі мусять уміти плавати. Я сам, коли малим був, думав, що не вмію. Та мене мама навчила. Вкинула у воду, так я ого як поплив! Ану, ходім зараз же до річки! — і потяг його. Притяг.

— Лізь у воду!

— Не полізу, бо втону. А мені тепер топитись не хочеться,— уперся всіма чотирма і ні руш.

Розсердився ведмідь. Як ухопить шакала за задню ногу, як жбурне аж на середину річки. Ляпнув шакал у воду та як зарепетує:

— Рятуйте, тону!

А ведмідь йому:

— Ти не верещи, а глянь, он від того берега до тебе крокодил пливе. Не встигнеш потонути, як він поснідає тобою.

Бачить шакал, що непереливки, та як загребе всіма чотирма лапами. Крокодил тільки до середини річки доплив, а він уже коло ведмедя на березі обтрушується, аж бризки в усі боки летять.

— Ура! — кричить шакал.— А я й не знав, що умію плавати, та ще й швидше від крокодила! Спасибі тобі, вед-медику-братику, що ти мене до пуття довів.

— Іди собі,— бурчить ведмідь.— Та купайся частіше. Бо побачу ще такого неохайного, то своїми лапами втоплю.

З тих пір шакал почав купатися.