Як снігурі перемогли синю птицю

Зима Олександр

В гущавині лісу в маленькому дуплі жила пухнаста Білочка зі своїми дітками. Її найстарший син Золотохвостик щоразу примічав, що вночі його братикам і сестричкам доводиться підкорчувати ніжки, щоб усім ставало місця в дуплі.
Золотохвостик сам теж тулився біля дверей і знав, як важко спати з підкорченими ніжками.
Коли видалася сонячна днина, Золотохвостик всівся на гілочці біля мами й сказав:

— Я, мамо, найстарший. Я уже добре знаю друзів і ворогів, і мені час іти шукати більше дупло.

— Мені це приємно чути, синку,— втішилася мама,— але ти ще не навчився пізнавати хитрих ворогів. Та й зима надворі. Затям, синку, що навіть нам, білкам, небезпечно залишати свої сліди на снігу.

— А я гілками, перелетом,— похвалився Золотохвостик.— Я піду он до тієї чорної смереки,— наполягав Золотохвостик.— Там обо-в’язково має бути велике й затишне дупло.

— Не поспішай, сину,— умовляла мама.— Настане весна, тоді й підемо всі гуртом.

Золотохвостик погоджувався, але його все дужче манила чорна смерека.
Іноді вночі Золотохвостик бачив, як з-поміж лапатого смерекового гілля позирали на нього чиїсь огнисті очі.
Спершу він злякався того хижого блиску і більше не дивився вночі на смереку.

Та одного дня з чорної смереки злетіла Синя Птиця, у якої на хвості сяяли золоті пір’їни.
«Ото вони й світилися крізь смерекове гілля»,— здогадався Золо¬тохвостик і перестав боятися чорної смереки.
Якось невдовзі після цього Синя Птиця сіла неподалік від Білчиного дупла і заспівала:

Чорна смерека повна добра—
В чорній смереці є три дупла:
Перше — з горішками,
Друге — з грибами,
Третє — з небаченими дивами.

Золотохвостик аж затремтів од почутого й зразу ж захотілося йому побігти та зайняти одне дупло.
Він уже зважився звернутися із запитанням до Синьої Птиці, але вона лиш хитрувато усміхнулася до Золотохвостика, знялася й полетіла.

«Що ж його робити? — забідкався Золотохвостик.— Мама пішла до сусідів ще й наказала мені дивитися за сестрами, а тут така новина. А якщо цю пісеньку про три дупла почули сусіди? — запитав себе Золотохвостик і ще більше розхвилювався.— Сусіди перейдуть жити в просторі хатинки, де повно горішків та грибів, а ми залишимось у тісному дуплі аж до весни…»

— Де ти, братику? — покликали Золотохвостика сестри.— Ми без тебе боїмося.

— Та тут я, біля дупла. Сидіть і не галасуйте на увесь ліс! — нагримав Золотохвостик на сестричок.

— Все одно нам без тебе страшно,— тоненьким голосочком запхикала найменша сестричка.— Он щось гуде, рипить і потріскує.

— То кедр рипить, бо страшенно старий,— пояснив Золотохвостик, заліз у дупло й дав сестричкам по горішку.— А тепер сидіть тут тихенько, а я піду маму виглядати.

Боязко сестрам самим залишатися в дуплі, але згадка про маму підбадьорює їх. Лише найменша сестра попросила Золотохвостика:

— Не ходи з кедра. Виглядай маму звідси. З нашого кедра видно увесь ліс.

— Нікуди я од вас не піду,— пообіцяв Золотохвостик і вистрибнув із дупла.

Посидів він якусь годину на гілці кедра, а мами все нема та й нема.

«Ну що з ними станеться? — подумав Золотохвостик про сестричок.— До смереки ж зовсім близько. Доки мама повернеться, то я вже дупло виберу й дома сидітиму. Головне — у дуплі свою мітку залишити».
Ноги самі перенесли Золотохвостика до чорної смереки.

Плигнув він на її розлогі віти, а вона як задзвонить у срібні дзвони.
Золотохвостик злякався того незвичного дзвону й хотів дременути на гілку дуба, що ріс поряд, та з гущавини смереки визирнула Синя Птиця й сказала привітно:

— Добридень, Золотохвостику. Я знала, що ти сміливий і не побоїшся порушити мамині заборони. Я давно тебе чекаю в гості. А може, ти й житимеш тут? — запитала й так подивилася на Золотохвостика, ніби аж у самісіньке серце шпигнула солодкою голкою.

— Та я… та мене справді мама не пускала,— почав виправдовуватись Золотохвостик, не розуміючи, для чого він це робить. Йому здавалося, що він дуже полюбив Синю Птицю і тому хотів виправдатися перед нею.

— Чому ж ти не вітаєшся зі мною? — присоромила Золотохвос-тика Синя Птиця.— Треба бути не тільки відважним, але й поштивим.

— Добрий день, тіточко Синя Птиця,— мовив Золотохвостик і чемно вклонився.

— Сідай, гостем будеш,— запросила його Синя Птиця і показала крилом на гілочку неподалік від себе.

Коли Золотохвостик звик до напівтемряви, то побачив, що на гілках сидить багато птахів, звірів, навіть Ведмідь був серед них.

Вони усі мовчали і дивилися на Золотохвостика дивними скляними очима.

— Хто це, тіточко? — з острахом запитав Золотохвостик і показав лапкою на непорушних звірів та птахів.

— Це мої віщуни. Вони все про всіх знають на багато днів наперед. Вони наймудріші,— пояснила Синя Птиця і запитала: — А хіба ти не хотів би таким бути? — і простягнула Золотохвостику пречудову синю пір’їну.— Бери, ти ж по неї прийшов.

— Я… ви співали про дупла… нам тісно, і я подумав, чи не перебратися нам на чорну смереку,— почав пояснювати Золотохвостик, але одна його неслухняна лапка сама вхопила синю пір’їну й притулила до грудей.

— От і молодець, а ти боявся,— похвалила його Синя Птиця й почала навчати: — Головне — нікого не слухай і роби завжди так, як тобі заманеться. Не слухай ні мами, ні сусідів, бо старші чомусь усе забороняють малим, а це несправедливо. Вони хочуть, щоб дорослим залишилося якнайбільше заборонених бажань. Адже так? Ти ж хотів прийти до мене в гості?

— Так, але мама…— Золотохвостик згадав про маму й трохи не заплакав: він обіцяв собі лише дізнатися про дупло й одразу ж повернутися додому, де його вже чекає мама і сестрички.

Але він боявся, що Синя Птиця зараз розгнівається й відбере в нього дивну пір’їну… Золотохвостик несміливо підвів очі на Синю Птицю й запитав: — Скажіть, а пір’їна ця чарівна?

— На цій смереці все чарівне,— пояснила Синя Птиця.— Ти тільки проведи пір’їнкою по очах і все зразу ж переміниться в твоїх очах, а світ стане таким гарним, як ніколи.

Тільки зробив так Золотохвостик, як враз відчув, що він задеревів і не може рухнути ні лапкою, ні вушком.
Навіть слова вимовити не міг.
Він усе чув, розумів, але став схожим на отих звірів і птахів, котрі сиділи на смереці й дивилися на світ непорушними скляними очима.

«Доки ж я отак сидітиму?» — злякано подумав Золотохвостик.

— Доки на кришталевій березі не виростуть живі яблука,— долинув до Золотохвостика чийсь голос. Йому здалося, що то був голос Синьої Птиці.

«Чому ж я не послухався мами й сестричок? — забідкався Золотохвостик.— Захотів розкошів, і от сиджу тепер, як плюшева лялька, на чужій смереці».

Золотохвостик хотів заплакати з відчаю, але із його скляних очей не текли сльози.
«Я не хочу бути віщуном!» — хотів закричати Золотохвостик, але й цього не зміг.

Синя Птиця кудись полетіла й більше не з’являлася.

Так і залишився Золотохвостик віщуном, але радощів йому з того не було: він передчував чуже лихо, та нічим не міг зарадити сердешному, бо ніхто не чув німого тепер Золотохвостика.

Якось серед ночі, коли на дубі запугав Пугач, Золотохвостик помітив, що його сусід Бурий Ведмідь заворушив лапами й подивився на Золотохвостика живими очима.

— Здоров, братику,— привітався Ведмідь і застогнав: — Немає сили отак без діла сидіти. Найважчу роботу б робив, аби тільки хтось розвіяв чари Синьої Птиці. Більше мене вже ніхто не заманить і не одурить гарною цяцькою.

— Ти можеш розмовляти? — здивувався Золотохвостик й сам заговорив до Ведмедя.

— Усі віщуни з чорної смереки можуть розмовляти тільки опівночі,— пояснив Ведмідь.— Та й то не більше хвилини.

— Тільки говорити? А рухатись? — запитав Золотохвостик, та Пугач уже сповістив про нову добу, і на смереці запанувала тиша.

Цілісінький день Золотохвостик думав, як переказати мамі про те, що він зачаклований і сидить зараз на чорній смереці. Тоді б мама знайшла дорогу до іншої птиці, яка б розвіяла чари і вирятувала усіх звірів та птахів, одурених Синьою Птицею.

Та як не думав Золотохвостик, але нічого втішного не бачив, бо як він подасть мамі про себе звістку, коли вдень німий, а вночі усі сплять.

«От хіба що Пугач, Сич та Сова не сплять,— зрадів Золотохвостик.— А якщо вже я віщун, то треба дізнатися, коли хтось із нічних птахів прилетить на чорну смереку саме опівночі,— здогадався Золотохвостик і глянув чаклунськими очима в далину майбутнього. Подивився й побачив, що через п’ять днів Пугач прилетить на чорну смереку сповіщати про нову добу.— Тепер головне — не прогавити тієї рятівної хвилини»,— наказав собі Золотохвостик, а наступного дня розповів своїм сусідам про велику новину.

— Скажіть же Пугачу, що ми живі птахи й звірі, а не ляльки, якими тепер бавиться Синя Птиця,— нагадав Ведмідь.— Та ще розкажіть про кришталеву березу з живими яблуками.

Коли через чотири дні прилетів Пугач на чорну смереку й почув голос Ведмедя, то трохи не дременув із чорної смереки. Зупинило його лише жалібне благання Золотохвостика. А як уже довідався про лихі чари Синьої Птиці з країни німих казок, то мало не заплакав од жалю та скорботи.

Дні й ночі сидів Пугач у своєму дуплі та все згадував дорогу до тієї казки, де ростуть кришталеві берези з живими яблуками на гілках. Але хіба можна згадати те, чого Пугач не знав і не бачив? Звісно, що він так нічого й не пригадав.

Розповів тоді Пугач Сичу про всю цю пригоду лісових птахів та звірів, які не послухали своїх батьків і зманилися на принаду Синьої Птиці.

Сич розніс про це по селу, бо жив там під стріхою крайньої хати й іноді лякав неслухняних дітей, що не хотіли звечора лягати спати.

Не тільки Сич та Пугач, а й інші птахи почали тепер думати та гадати, як визволити бідолашних віщунів Синьої Птиці.

Коли горобці почали сперечатися про те, щоб одурити Синю Птицю справжніми яблуками, снігурі перезирнулися між собою, пошепталися й радісні та веселі полетіли кудись. Вони так поспішали, що навіть забули попрощатися з горобцями.

Діждалися снігурі ночі й попросили ранкову зорю вилити на берізку, що росла неподалік чорної смереки, відерце своєї живої роси.

Ранкова зоря так і зробила, бо вона дуже любила снігурів.
Прилетіли снігурі на галявинку, бачать — стоїть кришталева берізка. От тільки живих яблук на ній нема. Та снігурі вже знали, що робити. Націдили вони з калинових ягід червоного соку, вифарбували ним свої білі груди, а сік замерз на морозі й поблискує, мов рожеве яблуко.

Швидко кинулися снігурі до берізки і повсідалися на її гілках.
Як тільки зійшло сонце, всі мешканці зимового лісу побачили кришталеву березу з чудесними рожевими яблуками на гілках. Подиву не було меж. Усі не могли відвести очей від справжнього дива.

Аж тут не знати звідки з’явилася Синя Птиця, закричала в розпачі та й кинулася клювати яблука. Але не встигла вона долетіти до берізки, як диво-яблука раптом пурхнули й полетіли.

Застогнала Синя Птиця і полинула у синяву неба. А з її хвоста випало дві золоті пір’їни, розсипалися маковою росою й визолотили страшну чорну смереку. І стала смерека такою гарною, що гарнішого дерева у цілім лісі не знайти. І три дупла було на ній. В однім — повно горішків, у другому — сушених грибів, а в третьому — солодкого карпатського меду.

Усі звірі й птахи, що сиділи на тепер уже золотій смереці, враз ожили, кинулися обійматися, радіти та дякувати берізці й снігурам за своє визволення.

Золотохвостик ще якусь мить мав силу чарівника і побажав він, щоб дивні снігурі назавжди залишилися такими, якими він їх побачив на кришталевій березі.

Золотохвостикові чари здійснилися — так і літають снігурі з лискучим рожевим пір’ячком на грудях.

А Золотохвостик разом з мамою і сестричками перейшов жити на золотоверху смереку. І не вірить він тепер ніяким Синім Птицям, а вірить мамі, сестричкам та друзям, що визволили його з німої казки.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Зачарований хлопчик”
Олександр Зима
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: