Як сороченя ходило на прогулянку

Вихованці дитсадка “Лісова галявина” дуже охоче ходили зі своєю вихователькою Перепілкою на прогулянки. Вона показувала їм, як краще знаходити смачні ягоди, горішки, насіння різних рослин, розказувала, як користуватися лісовим годинником. Вони вже знали, що рожеві квіточки шипшини відкриваються дуже рано, коли малята ще сплять, а закриваються близько сьомої години вечора. Кульбаба з п’ятої години ранку прикрашає сухий пагорб своїми золотистими зірочками, а лаштується до сну вдень, коли у дитсадку починається тиха година. Чорногузикові, який мешкав поблизу ставка, сподобалося, що біле латаття прокидається вранці, коли він вмивається, а засинає, коли приходить із дитсадка.
Здається, не цікавила ця розповідь тільки Сороченя. Весь час воно було зайняте тим, що вигадувало нові пустощі. Зустріло Горобця – шарп його за крильце, побачило Галку – швирг перед нею палицю. І йде собі далі, ніби нічого й не сталося.
Оточили малята Перепілку, про все розпитують. А Сороченя відстало: побачило великого чорного Жука.
– Що з ним зробити?- розмірковує вголос.- Чи на гілку закинути, чи, може, краще листком накрити?
У цей час підскочило до Сороченяти Совеня і – шарп, швирг його. Та й пішло собі, наче нічого не сталося.
Почало Сороченя голосно скаржитися Перепілці. Тоді спустився до них зі старого дуба сивий Голуб.
– Тобі подобалося ображати інших,- звернувся він до Сороченяти.- А подобається, коли ображають тебе?
“Не подобається”,- подумало Сороченя, але не відповіло нічого.
– Поводься так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою,- порадив сивий Голуб.- І все буде добре.
Може, й забуло б Сороченя цю пораду. Але за кілька днів Перепілка знову повела звірят і пташенят на прогулянку тією ж стежиною. Вихователька показує, як різні рослини попереджають про дощ: гвоздика-трав’янка квіти закриває, фіалка донизу стебельця опускає, а костяниця листочки догори закручує.
Усі Перепілку уважно слухають – треба ж знати, коли від дощу ховатися. А Сороченя крутиться на всі боки. Побачило воно, що знову великий чорний Жук повзе по дорозі.
– Піском його засипати, камінцем притиснути чи павутиною обмотати? – розмірковує Сороченя.
Та раптом згадало воно слова сивого Голуба й подумало:
“А якби мене піском, камінцем чи павутиною?..”
Не зачепило Сороченя Жука. Навпаки, коли той випадково впав у ямку, що залишилася від оленячого копита, допомогло йому звідти вибратися.
– Жи-жо жя-жую! – сказав Жук, що на мові великих чорних жуків означає: “Щиро дякую!”
Тепер Сороченя вже знало, як йому треба поводитися. Зустріло горобця – погладило його крильця, побачило Галку – прибрало з дороги паличку.
А коли Сороченя трохи відстало від усіх, щоб роздивитися закручені догори листочки костяниці, підскочило до нього задерикувате Совеня. Тільки розмахнулося…
– Добрий день! – сказало йому Сороченя.
– Добрий день! – розгублено відповіло Совеня і зупинилось. Адже незручно битися після того, як до тебе так люб’язно привіталися.
Незабаром почали навколо в лісі говорити:
– Яке че-че-чемне Сороче-че-ченя!
Коли ці слова почуло Сороченя, стало йому так приємно, ніби пригостили його улюбленим морозивом із ягід горобини. І вирішило воно, що набагато краще бути ввічливим і добрим, аніж пустуном і забіякою.