Як суниця подорожувала

На світлому узліссі, біля старого пня, жила ягода Суниця. Навколо трава зелена шуміла, гув джміль над квітами, сонце підрум’янювало Суницю то з одного, то з другого боку. Все б добре, та набридло їй жити на одному місці. «Дай,— думає,— піду по білому світу, подивлюсь, як інші ягоди живуть, а коли де сподобається, то й залишуся там». Покотилась вона в ялиновий бір, бачить: під пелехатими ялинами ще зелена Брусниця росте.
—    Здорова була, сестричко Брусничко! Як ся маєш?
—    Гарно,— відповідає Брусниця,— скоро поспію, залишайся зі мною жити.
—    Ні, дуже тут ялини похмурі та й темно до того ж. Пішла далі в ліс. А ялини ще густіше ростуть, і вогкістю повіяло. Бачить, на кущиках ягоди чорніють.
—    Здорова була, сестричко Чорничко! Як ся маєш?
—    Добре живу,— відповідає Чорниця-Боровиця.— Хочеш — залишайся в мене, погостюєш.
—    Ні, аж занадто в тебе вогко й темно, краще я далі піду. Подалася Суниця далі. Ліс нібито порідшав, менше ялин, більше чагарів траплятися стало. Зашпорталася Суниця та враз і покотилася кудись униз. Це байрак їй на дорозі трапився. Котиться вниз, бачить: у байраці Малина росте, ніжна, пахуча, рожева, сонце її пригріває, вітерець обвіває. «Отут би залишитися»,—подумала мандрівниця, та не змогла біля Малини зачепитися, скотилася на дно байраку. Поки видерлась нагору, добре боки нам’яла. Попленталась далі.
Кінчився ліс, болото почалось. Бачить Суниця: мох зелений килимом стелеться, а на ньому червоними намистинками Журавлина росте.
—    Здорова була, сестро Журавлино! Як тобі тут, на болоті, живеться?
—    Добре живеться. Правда, Мох тут хазяйнує, ціле болото захопив, усі дерева й кущі передушив, тільки я одна його не боюсь. Залишайся з нами.
—    Залишайся з нами,— прохрипів Мох, а сам Суницю лапами зеленими волохатими за ніжку схопив.
—    Ай! Пустіть мене, я додому хочу! — закричала Суниця, вириваючись.
—    Не пускає Мох,  в болото тягне. Вилізли з болота  жаби витрішкуваті, сидять, на Суницю дивляться. Раптом не знати звідки лелека з’явився, схопив одну жабу дзьобом. «Зараз він її діткам у гніздо понесе»,— подумала Суниця і, вчепилася за жаб’ячу лапу. Тільки вчепилася — злетів лелека, у дзьобі в нього жаба, а на жаб’ячій лапі Суниця висить, метляється. Над болотом пролетіли, ліс показався, он і байрак, де Малина росте. Летять. У Суниці від страху дух займає. Ось уже й ліс ялиновий позаду лишився, над рідним узліссям полетіли. «Що робити? — думає бідолашна ягідка.— Принесе мене лелека у гніздо, і з’їдять мене лелеченята заразом із жабою. Ні, коли вже гинути, так дома!» І випустила Суниця жаб’ячу лапу. «Кінець,— думає,— розіб’юся зараз об землю». Тільки не розбилась вона об землю, а впала просто в павутиння. Висить на ньому, гойдається, радіє, що жива лишилася. Гульк, а над нею Павук здоровенний кругле черево гладить.
—    А я тільки що думав, чим би мені поласувати за обідом. З переляку Суниця аж заїкатися стала.
—    Поласуй к-краще м-м-мухою…
А сама бочком-бочком покотилась та й вибралася з павутиння. Упала в траву, рада, що знову на своєму сонячному узліссі опинилась. А старий Пень похитав головою.
—    Годі тобі блукати білим світом — кращого за рідний край ніде не знайдеш.
Так і залишилася Суниця жити на ясному узліссі, серед трави, коло старого Пенька.