<

Як тролиха прала королівську білизну

Казки Ельзи Бесков

Не затишно стало тролям у Великому лісі. Люди все сильніше надокучали їм. Коли батько троль був молодим, на сім миль навколо не було жодного людського житла, а тепер на краю лісу виростали один за одним людські помешкання, поселенці невтомно рубали ліс та готували землю під посіви. Люди стали такими хоробрими, що підходили все ближче і ближче  до володінь тролів. Цокання сокир, дим вугільних ям, запах смаженої свинини та кави сердили батька-троля до болю в печінці. Щоправда, мама-тролиха про себе думала, що пахне зовсім не погано, але щоразу, коли батько-троль говорив про цей запах, вона з обуренням вигукувала: “Тві вале!” Але по ночам частенько підкрадалася до людських будинків подихати смачним запахом і подивитися у маленькі віконця: що там роблять люди.

До того ж для тролів настав голодний час. У добрі старі часи у лісі було не перерахувати вовків, ведмедів, лисиць, і в тролиній печері щодня смакували або ведмежим стегном, або котлетами з вовченят, або супом з лисячих хвостів. А тепер і звірі в лісі перевелись.

Хитрі люди понаставляли капканів і пасток. Коли мама-тролиха напередодні підкралася до найближчої кошари подивитися, чи не можна тут запастися чимось на сніданок, то сама застрягла в пастці, яку люди називають “лисячиними ножницями”, і мало не залишилася без хвоста!

Не дивно, що звірі повтікали – кому таке сподобається!

Якби в людей не було псів- охоронців, то ще можна було терпіти, адже тоді батько-троль міг би легко підібратися до смачних овець, а спробуй тут підберись, коли презлі пси гавкають, гарчать, хапають тебе за п’яти і кусають за хвіст! Ні, це терпіти було неможливо! І тролі потихеньку почали рухатись на північ.

Зрештою у великій горі залишився лише батько-троль зі своєю старою жінкою і сином, вони не пішли лише тому, що батько сильно поранив спину. Мовляв, невже він не може залишитись у своїй власній горі, де його сім’я прожила три тисячі років! Варто було його старій завести мову про те, що настав час йти, він так лютував, аж іскри від вовни летіли. З роками троль ставав все злішим і впертішим, під кінець він зовсім не виходив з гори, і старій з хлопчиськом довелося самим добувати їжу де доведеться.

А якось сталося нечуване: люди почали підривати гору батька-троля. Один хлопець, що палив дрова на вугілля неподалік Великої гори, вирішив, що в горі є мідна руда; він покликав інших хлопців, і вони почали свердлити гору. Коли прогримів перший вибух, батько-троль так розлютився, що сам розлетівся на дрібні шматочки, які відразу перетворилися на купу каміння і хмизу. Залишилися мама-тролиха та її син самотніми і без даху над головою, адже в гірській печері вони залишатися не могли, раз люди надумали підривати її.

– Ходімо, матінко, в далекі дрімучі ліси, – запропонував син.

Але тролиха і чути про це не хотіла. У неї були свої думки, давно вона плекала мрію, та не сміла й натякнути про неї батькові-тролю. Чим більше вона принюхувалась до апетитного запаху кави та аромату смачної свинини, чим довше дивилася у вікна будинків, тим сильніше долало її бажання жити так само, як люди. І поступово в її тролиних мізках визрів план.

За півмилі від Великої гори, на березі лісового озера, стояла занедбана хатинка. Вже шість років там ніхто не жив, відколи помер її старий  господар. Туди тролиха вирішила перебратися з Друлле ( так звали її синочка) . Мовляв, вони добре підв’яжуть хвости і одягнуть людський одяг. А такого одягу в неї набралася ціла купа – тиняючись у темряві біля будинків, вона тягла його потихеньку у людей. А найприємніше, що вона тепер варитиме каву і смажити смачну свинину, точнісінько як люди. Але спершу їм доведеться роздобути блискучі круглячки, які люди називають грошима, і як це зробити, тролиха також знала. За дві милі на північ від хутора Кам’яниста Гора жила жінка, яка заробляла на себе та дітей, перучи людям білизну. Тролиха годинами крадькома дивилася у вікно кухні, де ця жінка прала, і тепер вона точно знала, як це робиться. Вона бачила також, як жінка з хутору отримувала за прання такі ось круглячки, а потім посилала дітей у крамницю обміняти їх на каву, борошно та свинину. Очі тролихи були пильними! Вона і в крамницю заглядала – піддивилася, як там треба поводитись. У великому тролиному казані прати буде дуже зручно, а якщо насипати в нього дрібку чарівного тролиного прального порошку, білизна стане білішою за сніг і працювати багато не треба. Недарма вона народилася тролихою. Як гарно вони заживуть, тепер їм не доведеться більше сидіти в тролиній горі та гризти худу заячу лапу!

Син тролихи не звик думати про все одразу. Плани матері так здивували його, що він обхопив голову обома руками, не знаючи, що робити. Але під кінець бажання ласувати смаженою свининою перемогло і відігнало геть усі сумніви. І надвечір тролиха з сином вийшли зі своєї гори. Вони одягли тролячий казан на жердину, щоб його було зручніше нести, закинули на спину вузли з іншими пожитками і вирушили до хатинки на березі озера, щоб зажити, як справжні люди.

На другий день, у сутінках, хтось постукав у кухонне вікно на пасторському подвір’ї, і на поріг ступила стара, страшна на вигляд жінка. Хустку вона насунула до самих брів, а руки сховала під фартух. Вона зупинилася біля дверей і вклонилася.

– Я бідна жінка, – жалібно сказала вона, – живу з сином у лісовій хатинці, годуватись нам нічим. Чи не дасте мені, милостива пані, білизну випрати?

Сталося так , що у пастора якраз у цю пору була сила-силенна клопоту – чекали гостей здалеку, треба було в будинку прибратися, варити пиво, смажити і пекти, і пасторша просто не знала, як упоратися з великим пранням цього тижня. Тут же вирішили, що бідна жінка випере білизну і що пасторша сама призначить плату, коли отримає білизну і подивиться, чи добре вона випрана і чи ніде не порвана.

Тролиха, ніг під собою не чуючи від радості, повернулася додому, а наступного ранку, поки ще не розвиднілося, привезла з сином на пасторську садибу випрану білизну на старому візку, який вони знайшли в сараї біля будинку старого.

Завдяки тролиному порошку прання вдалося на славу, і пасторша сильно здивувалася, отримавши так швидко всю свою білизну, білу та суху. Така прачка була просто знахідкою! І як дешево брала за прання! Господиня сама призначила ціну – стара не вміла рахувати, і була, мабуть, рада будь-яким грошам.

Пасторша розповіла про таку вигідну прачку жінці поліцейського, продавщиці з крамниці  та всім знайомим господиням і незабаром у тролихи від замовлень відбою не було.

Веселі дні настали для тролів. Кавник стояв на вогні цілими днями, а на пательні шипіла свинина.

Та й турбуватися тролисі сильно не доводилося. Треба було лише налити води в казан, кинути в нього чарівний тролиний пральний порошок та розвести вогонь. Варто було тільки покласти білизну в казан, як вона в ту ж мить ставала білішою від снігу, її одразу витягали і вішали на просушування. Тролисі навіть полоскати її не треба було! Якщо погода не підходила для сушіння, тролиха махала раз-другий своїм фартухом, що залишився в неї з давніх-давен серед небагатьох інших чарівних речей , і звідки не візьмись піднімався теплий вітер, і через кілька годин білизна ставала сухою. Вони так розбагатіли, що обзавелися і конем і візком – возити білизну, а Друлле купив собі зелену краватку в червоні цятки.

Сталося так, що король наказав побудувати палац у лісі, щоб слабка здоров’ям королева дихала чудовим лісовим повітрям, і, як настало літо, королева поселилася в ньому з крихіткою принцесою, якій було всього кілька місяців. В один прекрасний день пасторшу відвідала гофмейстерша, і господиня завела мова про стару з сином, мовляв, вони трохи потворні на вигляд, нелюдимі і до смішного бояться собак, але перуть білизну швидко і до того добре і дешево, що тепер вдома затівати прання зовсім ні до чого.

Гофмейстершу слова пасторші дуже зацікавили, адже вона вела все господарство короля, для цього їй на весь рік видавали гроші, і їй, ясна річ, хотілося заощадити з них якнайбільше для себе. І коли пасторша запевнила її, що цій дивовижній пралі можна довірити найкращу, найтоншу білизну, що вона її не порве і не зіпсує, гофмейстерша милостиво заявила, що і вона згодна дати бідній жінці заробити.

Можна уявити собі, як здивувалися тролі, коли їм наказали з’явитися до палацу. Молодий троль зовсім не зрадів, адже він боявся королівських мисливських собак, але робити було нічого, він одягнув нову краватку в цяточки, насунув шапку глибше на чорні косматі брови і поїхав до палацу своїм візком, а потім щасливо, без будь-яких пригод, повернувся з королівською білизною.

Коли тролиха побачила гарненькі маленькі сукні принцеси, вона мало не збожеволіла від захоплення. Ніколи раніше вона не бачила таких миленьких крихітних шовкових пелюшок, таких маленьких вишитих повзунків і сорочок! Вона довго стояла, повісивши одяг маленької принцеси на свій довгий гачкуватий палець, а потім покликала сина, щоб він прийшов помилуватися, але син у таких речах мало розбирався.

– Послухай, Друлле, такий крихітний одяг і твоїй дитині треба буде носити, ну, коли ти одружишся, – сказала тролиха, штовхнувши сина в бік.

– Тві, – вигукнув із гіркою іронією син, – такий одяг якраз для троленят!

– Невже ти збираєшся шукати наречену з нашої породи, – заволала тролиха. – Ми ж тепер майже справжні люди. Ні, у тебе буде гарна дружина із золотим волоссям, і діти у вас народяться світловолосі та кучеряві! Баю-бай, баю-бай, – проскрипіла стара, колисаючи білизну принцеси, неначе немовля.

– Ой, не вигадуйте, матінко, – сердито прошипів молодий троль і штовхнув лапою бочку з водою, – хто це захоче взяти мене за чоловіка?

Але коли тролиха задумала щось, це міцно засіло в неї в голові, і вона заховала кілька маленьких суконь принцеси у свою скриню.

– Ти їм відведи очі, як тільки вони перевірятимуть білизну, – звеліла вона синові, коли він зібрався везти назад королівську білизну, – адже хоч трохи тролиної кмітливості в тебе, мабуть, ще залишилося.

І молодому тролю довелося повторити заклинання, яке він мав пробурмотіти, коли гофмейстерша прийматиме білизну.

І все йшло добре. Щотижня син тролихи їздив за брудною білизною до палацу, і щоразу його мати приховувала щось із крихітного одягу принцеси. Коли випрану білизну повертали, гофмейстерша нічого не помічала.

Так минуло кілька тижнів, але ось няня принцеси заявила гофмейстерші, що дорогі маленькі сукні принцеси стали якимось дивним чином пропадати. Видно, їх крав хтось із палацової обслуги, адже прачка повертали все у повному порядку.

Підозра впала на Інгу, зовсім молоденьку сирітку, яка лагодила білизну принцеси, пришивала гудзики та стрічки на крихітний одяг. Як вона не запевняла, що нічого не брала, все було марно. Ніхто, крім неї, одягом принцеси не займався, і коли в її кімнаті знайшли кілька сорочок принцеси, які Інга взяла полагодити, визнали, що вона точно винна, і дівчину з ганьбою вигнали з палацу.

У розпачі пішла дівчина лісовою дорогою. Вона йшла куди очі дивилися, аби подалі втекти від палацу і від цих людей, які вважали її злодійкою.

Пізно ввечері, прийшла вона до лісового озера, де стояла хатинка тролів. Вона підійшла до берега нахилилася над дзеркальною водяною гладдю. Як хотілося їй пірнути в глибоку прохолодну прозору воду і ніколи більше не бачити людей!

Тут вона відчула, що хтось тягне її за спідницю, вона обернулася і побачила потворну стару в чорній хустці. Стара широко посміхалася, і очі її дивилися ласкаво на перелякану дівчину.

– Нема чого тобі тут стояти на холоді пізно ввечері, – сказала вона скрипучим голосом, – пішли до мене в будинок, там тобі буде затишно і тепло!

Хоча дівчина побоювалася цієї бабусі, вона все ж таки пішла за нею – як-не-як приємно, що хтось тебе ласкаво кличе до себе додому.

Коли вона увійшла до будинку і побачила хлопця з чорними патлами, то зрозуміла, що це лише прачка з лісу, і перестала боятися. Коли стара запропонувала Інзі залишитися в них і допомагати по господарству, та з вдячністю погодилася – більше йти їй все одно було нікуди. Щиро кажучи, стара з сином здавались їй дивними, але ж вони жили в такій глухомані і, видно, здичавіли, не бачачи людей, – вирішила вона. Вони були такі добрі до неї. Коли Інга хотіла допомогти старій прати, та їй не дозволила, мовляв, руки у дівчини надто ніжні та білі для такої роботи. Нехай краще готує їжу, таку, як варять у селі, і вони будуть раді і задоволені.

І дівчина почала варити каші, пекти млинці та булки, а стара з сином їли, не натішилися. Інга, як могла, прибрала будинок, прибрала у своїй маленькій кімнатці та в кухні, де спали стара та її син, тож у них і справді стало затишніше.

Тільки  стара побачила тоненьку і світловолосу дівчину біля блискучого, гладкого, наче дзеркало, озера, так одразу вирішила, що це якраз підходяща наречена її синові, і сказала йому про це. Молодий троль і слухати її не хотів, але чим довше він дивився на Інгу, тим більше мріяв, щоб слова матері збулися. Цілими годинами міг він сидіти в кутку кухні і дивитися, як вона клопочеться по господарству. Інзі ставало не по собі, коли його чорні очі невідривно стежили за нею. Їй здавалося, що він схожий на потворного пса, який звик до стусанів і нудьгує за ласкою, але Інзі було б легше приголубити пса, ніж бути привітною з цим хлопцем, до якого відчувала лише огиду, сама не знаючи чому. А він щосили намагався догодити їй. Не встигне вона захотіти чогось, як він кидається виконувати її бажання. Гуляючи одного разу лісом, вона замислилася над тим, що означають дивні кривляння та підморгування старої. “Тяжко мені жити у них, довго я не витримаю, – вирішила вона, – але куди мені податися?”

І тут несподівано зустрівся їй на лісовій стежці молодий королівський мисливець. Раніше, коли вона сиділа і шила у палацовому саду, він розмовляв з нею так весело й ввічливо, а тепер, мабуть, думає, що вона злодійка. Вона відвела погляд убік і звернула на іншу стежку.

Але хлопець наздогнав її.

– Доброго дня, фрекен Інго, – сказав він, – я давно шукаю тебе, щоб сказати, що я ніколи не вірив у те, в чому тебе звинуватили.

Вона зупинилася, подивилася на нього, і на очах у неї виступили сльози. Отже, знайшлася все ж таки хоч одна людина, яка вірила в її невинність.

– Ходімо зі мною, – вів далі він, – я відведу тебе до своєї матінки, а через кілька років, коли я стану на ноги, ми з тобою одружимося!

Але Інга похитала головою.

– Твоя мати не захоче такої невістки, – сказала вона, – я осоромлю тебе, коли ти одружишся зі мною. Але дякую, що ти віриш у мою чесність!

Молодий мисливець хотів втримати її, просив, щоб вона хоч сказала, де живе, але Інга ніяк не погодилася.

– Не ходи за мною, – сказала вона і швидко зникла в лісі.

Молодий троль, що за звичкою стежив за дівчиною, сховався подалі за каменем і підслухав її розмову з молодим мисливцем. Дуже засмучений, пішов він назад до свого будинку.

Тим часом тролиха, милуючись, розглядала сукню принцеси з дорогих мережив, тонких і ніжних, як павутинка.

– Подивись на цю сукню, – радісно сказала вона синові, що увійшов до будинку. – Як ти думаєш, чи підійде воно вашій з Інгою дитині?

– Не смій мені говорити більше про це, – сердито прошипів син у відповідь. – Невже вона захоче взяти за чоловіка такого, як я? Ні, вона вибере хлопця стрункого і статного, в зеленому оксамитовому капелюсі з пір’ям. Поглянь тільки на мої чорні патли, широку морду та великі, вкриті шерстю лапи! – закричав він і гірко сперся головою в стіну будинку, та так сильно, що стіна заскрипіла.

– Досить, досить, синку, – сказала стара. – Покладись у всьому на мене. А зараз вирушай швидше з білизною до палацу, та не забудь почаклувати, коли вони стануть її перераховувати, адже цю сукню я їм не збираюся віддавати!

Поклала сукню в скриню і зачинила віко. Вона чула про те, що в палаці піднялася метушня через зниклий одяг принцеси, і тепер не сміла залишити у себе декілька суконь відразу, але цю, найкрасивішу, не могла не приховати.

Молодий троль поїхав, і невдовзі повернулася Інга.

– Послухай, моя люба, – сказала стара, зворушливо схиливши голову набік, – правда, з вас із Друлле вийшла б гарна парочка?

І, побачивши, як злякалася Інга, швидко продовжувала:

– Іди сюди, подивись на те, що я тобі покажу.

З таємничим виглядом вона підняла віко скрині, вирішивши, що вже тепер дівчина стане поступливішою.

– Чи бачила ти колись таку красу? Ось вийдеш за Друлле, і твоя малеча носитиме ці сукні!

– Та це ж одяг принцеси! – перелякано закричала дівчина.

– Ну то й що з того! – Відповідала задоволена стара – Якраз підійде твоїм дітям.

– Та хіба ви не розумієте, матінко, що їх не можна брати, вони ж крадені!

– Крадені! – розлютилася стара. – Люди вигадали такі дивні слова! Треба брати те, що саме йде до рук.

– Та невже ви не знаєте, що красти погано? – з жахом запитала Інга.

– І чути не хочу, – прошипіла стара і, метнувши на дівчину злий погляд, вирвала у неї з рук сукні і шпурнула їх назад у скриню. Від цього стрімкого і сильного поруху підв’язаний хвіст вислизнув, і коли тролиха нахилилася над скринею, дівчина помітила його. Скам’янівши від страху, Інга опустилася на лаву. А стара зі злістю грюкнула віком скрині і пішла до дверей, тягнучи за собою хвіст.

– Та дивись, щоб кава була готова, коли я повернуся! – обернулася вона у дверях. – Нема в мене часу сперечатися з тобою, прати треба.

Як тільки стара пішла, Інга вислизнула з дому і побігла до лісу. Геть, геть, подалі від тролів! – схлипувала вона. Як тільки вона могла жити з ними так довго! Вона вся тремтіла від страху. І тут знову зустрівся їй молодий мисливець, який самотньо, блукав лісом, після того, як Інга покинула його. Дівчина кинулася до хлопця, вся тремтячи, схилила голову йому на плече, бурмочучи щось про страшних тролів. Він вихопив меч і спитав, де вона бачила цих тролів.

– Ні, ні, не роби їм нічого поганого, – схаменулась вона. — Вони пошкодували мене і були добрі до мене.

Тоді він знову запропонував відвести її до своєї матінки, і цього разу вона погодилася, бо дуже втомилася. Мати молодого мисливця була жінка розумна та добра. Вона відразу зрозуміла, що Інгу треба заспокоїти, і ні про що її не розпитуючи, поклала її в ліжко і почала доглядати дівчину, як свою дочку.

Тим часом син тролихи їхав до палацу в похмурому настрої, молодий мисливець не виходив у нього з голови, і коли перераховували білизну, він забув пробурмотіти чарівне закляття. Він лише тоді прокинувся від своїх сумних думок, коли гофмейстерша сердито запитала, куди поділося ошатне плаття принцеси.

– Не вистачає? – Запитав він, намагаючись пригладити свої патли. – Та я, мабуть, забув його, доведеться їхати за ним додому.

Коли молодий троль повернувся додому, то не застав там ні Інги, ні старої тролихи. Він відкрив скриню і почав ритися в ній.

– Хто їх знає, – пробурмотів троль, – якої там дрібниці вони не дорахувалися з усієї цієї купи! Мабуть, про всяк випадок, треба взяти декілька штук – і таких і сяких.

І він вибрав кілька маленьких кофтин і суконь і подався назад до палацу. Увійшовши в королівську кухню, він дістав одну сукню.

– Цього не вистачає? – спитав він, і коли кухарка з подивом дивилася на нього, витяг навмання ще кілька суконь. – Може, якась із цих? Тут кухарка подала непомітно знак кухарю, щоб той покликав гофмейстершу, яка негайно з’явилася на кухню. Троль нічого не помічав, доки на його плече не опустилася важка рука. Це приспіла охорона, щоб схопити злодія і посадити у тюремну вежу. Тут тільки троль зрозумів, що він попався. Розлютившись, він штовхнув одного вартового, ударив кулаком іншого – так, що той відлетів убік, потім стрибнув на візок і покотив так швидко, що тільки іскри летіли з-під кінських копит. Перш ніж сторожа схаменулась і кинулася наздоганяти його, він уже зник з поля зору, і коли вершники прискакали до хатини на березі озера, вона була порожня, тільки похилені двері рипіли, розгойдуючись на іржавих петлях, а на мотузку висіла суха білизна.

Тим часом у палаці згадали про бідну дівчину, яку вигнали нізащо ні про що. Королева розкаялася у своїй жорстокості і веліла знайти її. Вона дуже зраділа, коли мисливець сказав, що знає, де знаходиться Інга. Королева тут же наказала йому сідлати коня і скакати за нею. Дізнавшись, що злодія знайшли і що троль з тролихою зникли, Інга від радості відразу одужала і поспішила вирушити разом із мисливцем до палацу.

Королева зустріла її з розкритими обіймами і веліла дівчині розповісти про все, що з нею сталося. Вислухавши Інгу, вона сказала:

– Я думала взяти тебе з собою в місто та вивчити на придворну даму. Але ти, мабуть, хочеш вийти заміж за мого мисливця? Вибирай сама.

І дівчина відповіла, що набагато більше хоче вийти за мисливця. Тоді королева призначила його лісничим і наказала побудувати для них затишний будиночок на березі лісового озера. А хатинку тролів зрівняли із землею.

Минуло вже більше року, як Інга та мисливець одружилися. І ось одного осіннього вечора сиділи вони удвох у своєму будиночку і дивилися на малюка, що спав у Інги на колінах. Малюк був такий гарний! Щаслива Інга посміхнулася йому, і тут за вікном почувся тяжкий подих. Вона повернула голову до вікна і побачила, що крізь скло на неї витріщаються похмурі очі троля. Інга в страху закричала, і її чоловік вибіг подивитися, хто там насправді.

– Хто тут? – крикнув він.

Але у відповідь йому пролунало лише завивання вітру. Коли ж він збирався увійти назад у дім, то побачив: щось біліє на ганку. Це був вузлик із маленькими випраними сукнями принцеси!

Так в останнє дали тролі знати про себе в цих краях. Видно, вони подалися в дрімучі ліси, а Інга, згадуючи іноді тролиху та її сина, все ж таки бажала їм добра. Мовляв, нехай собі безбідно живуть та поживають разом з іншими тролями.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Девочка с цветущими волосами“

Эльза Бесков

Сборник – “Сказки скандинавских писателей”

Видаництво: “Лениздат“, 1990 р.

Залишити коментар