ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Як у Чубасика сміх украли

Казки Лариси Письменної

Вечір.
За селом у чорній імлі спить ліс. Взимку під сніговим наметом він спить тихо-тихо. Одна біла берізка ніби спросоння вибігла з узлісся і зупинилася біля самої Марійчиної хати.
Дряпає змерзлими вітами зацукроване морозом вікно — проситься до теплої домівки.
Марійка сидить перед грубкою. Як весело палахкотять сухі дрова! З живих золотих жарин — чарівних цеглинок виростають казкові химерні палаци, розсипаються, сивіють і знову яснішають — ще кращі, ще чарівніші.
Мама прилягла на часинку, та й сон її зморив. Нехай собі спить, Марійка не стане її турбувати — мамі ж рано на роботу на ферму до своїх корів. Марійка тихенько підкидає щедров у грубку, щоб ясніше палало. І шоб виростали з живогогарячого золота казкові палаци. Мружить очі, усміхається…
Зараз прийде він. Він завжди приходить о цю пору, коли в хаті так тихо, коли ніхто не перешкоджає. Чш-ш! Здається,вже йде…
Марійка завмирає, прислухається.
Стукає в шибку береза… Рідно дихає зморена мама… Зненацька стрельнуло в грубці, віялом розсипались іскри…
І тоді — тихими оксамитовими кроками входить він, весело, по-змовницькому блищить зеленими очима й сідає біля Марійчиних ніг.
— Ти чекала на мене?
— Дуже чекала! Як добре, що ти прийшов! А про що тимені розповіси сьогодні?
— Сьогодні я розповім тобі про те, як у хлопчика Чубасика вкрали сміх. Хочеш послухати?
— Ой, хочу!
Марійка зручніше вмощується, тамує дихання…

ЧУБАСИК ТА ЙОГО ДРУЗІ
— Дзень!..— продзвенів синій лісовий дзвіночок.— Дзелень!.. День добрий, Чубасику! Дзень-дзелень! Добрий день!
Синій дзвіночок був дуже задоволений з себе, адже він перший привітав сьогодні у лісі веселого хлопчика Чубасика. І хоч голос у дзвіночка був слабенький, Чубасик почув його і засміявся щасливо:
— Добрий день, дзвіночку! Привіт вам, високі дерева! Світи вам сонце, зелені трави!
— Дзень! — продзвенів ще раз синій дзвіночок. — Дзелень!..— Йому, дзвіночкові, так хотілося розповісти Чубасикові про лісові новини, але він знав лише два слова: дзень-дзе-
лень, тобто — добрий день.
А ліс уже, радіючи, запрошував Чубасика до себе в гості. Стрункі білоногі берізки простягали йому тремтливі дружні віти: «До нас, Чубасику!» Соковиті трави встеляли м’яким
килимом йому дорогу: «Ми з тобою, Чубасику!»
Сиво-зелений столітній дуб, зачувши срібний хлоп’ячий сміх, скинув Чубасикові в дарунок молоденького лискучого жолудя. Бо сміявся Чубасик завжди так весело та щиро, що навіть непривітні ворони, похмурі птахи, били лихом об землю і зліталися в танок.
Заєць Лапчак похапцем озув ликові постоли й сміливо вибіг із своєї вбогої луб’яної халупки, а за ним і зайчиха Лапчачиха і зайчатко Лапчачатко. Адже зараз, коли в лісі лунає дзвінкий Чубасиків сміх, нікому й на думку не спаде кривдити полохливого зайця ані його сім’ю.
Лагідна бабуся — білка Клопотуха — гостинно винесла з комори для Чубасика найсмачніший горіх — стиглий та золотистий. Бо хіба ж не Чубасик допоміг їй ті горіхи збирати на зиму?
А подивилися б ви на синичку Чепурушку! Вона так і пурхала над головою Чубасика, видзінькуючи йому найщиріші привітання, і навіть зробила в повітрі мертву петлю, мов маленький льотчик-ас! Це ж бо Чубасик урятував її торік, коли вона жовторотим пташеням випала з гнізда і мало не потрапила в гострі зуби лисиці Облудниці.
— Так! Так-так-так!— почулося з листатого клена.
То мудрий птах дятел Ковалик вистукував телеграму-привітання хлопчикові, що срібно сміється. Дятел Ковалик змалечку вивчив і досконало знав телеграфну мову, хоча й не вживав ніколи тире, а самі лише крапки — така була в нього звичка. До того ж він був знаменитий лісовий лікар.
А старий приятель дятла Ковалика — буркотун їжак Стобурчак—вмить пригладив свої голки, щоб Чубасик ненароком об них не поколовся. Щоправда, кілька голок на спині Стобурчака відстовбурчилося, але на них було наколено червонобоке лісове яблучко.
Ось задерикуватий русявий чубчик замелькав серед кущів, ось чистий веселий голос хлоп’яти задзвенів, залунав лісом. Вибіг Чубасик на велику галявину, а за ним пострибав заєць Лапчак та пошкутильгав їжак Стобурчак. Стали вони в піжмурки гратися, випало водити Чубасикові. От відлічив він до десяти й почав друзів шукати. їжак Стобурчак зарився під торішнє листя—не помітиш. А заєць Лапчак за старий пеньок присів, та забув свої довгі вуха сховати. Помітив ті вуха Чубасик: «Знайшов! Знайшов! Стрибай-но сюди, Лапчаче!»— та як засміється!.. Враз навкруги квіти пелюстки розкрили, а з-за хмарки здивоване сонце визирнуло. І ніхто не почув, як у високій траві прошелестіло щось, просичало злостиво:«Цей с-сміх!.. Це с-сонце!.. Ну, с-стривай, я тобі нас-с-сміюся!»

ДЕНЬ ТАЄМНИЧИХ ПРИГОД
— Другого дня вранці лисиця Облудниця прибігла до їжака.
— Ой, чи чув ти, їжаче, чи чув, Стобурчаче, що заєць Лапчак на тебе плете?
— Заєць Лапчак? А ти не брешеш часом, руда? Що ж він такого може плести?
— Ох, серденько, та чи я коли брехала?.. А заєць сміявся з тебе за те, що, мовляв, лапи твої криві та короткі.
— Чи він гнилої капусти об’ївся? — обурився їжак Стобурчак.
— Та я його, куцохвостого, зараз так поколю, що навіки затямить! — І покотив зайця Лапчака колоти.
А Облудниця майнула до нори борсука Хропунця.
— І як ти, Хропунчику, таке терпиш? Як твоя голівонька не заболить? Не одна я, всі у лісі дивуються…
— А то ж чого? — кліпнув спросоння Хропунець.
— Таж той навіжений соловейко Співун над самісінькою твоєю норою гніздо своє звив! Солов’ята пищать, спокою од них немає. Ще й нахваляється, нахаба, тебе, борсуче, співати навчити.
— Ти диви,— набусурманився борсук,— а я й не помічав.
— Гей, соловейку, ти чого без мого дозволу тут гніздо вимостив?
— Ану, забирайся під три вітри, бо зараз куща підрию, гніздо твоє понівечу!
Тим часом лисиця білці Клопотусі брехнула, нібито її хоче виселити з дупла столітнього дуба ведмідь Гуп-Туп-Медолюб, бо те дупло йому під власну, ведмежу, квартиру потрібне.
— Та де ж його совість? Бурмило кудлатий, бодай би його бджоли скусали! — заголосила білка Клопотуха.
— Де ж мені на старість подітись?
Сороці Вітрогонці нагадала лисиця про якусь давню образу на зозулю Викрутасиху, а зозулі — на сороку щось невірнешепнула.
І почубилися Зозуля з сорокою, аж пір’я посипалося.
На що вже кущі та дерева мовчазні та спокійні, а як попобігала, як покрутила хвостом поміж ними лисиця Облудниця,то й вони закомизилися. Дерева сучки вусібіч націлили: «Без нас — лісу немає, ми — головніші, а кущі та трави — то так собі, абищо!» Шипшина з глодом одне на одного колючки нагострили… Вільха, послухавши шепіт Облудниці, звела наклеп на березу, немовби та навмисне відбілює кору, щоб перед іншими деревами похизуватись.
І таке заколотилося — хоч з лісу тікай!..
А лисиця Облудниця по лісу гасає, метляє хвостом з галявини на галявину і такечки ревно всіх умовляє:
— Та не сваріться ж бо! Ой лишенько, ой горенько, ані ладу, ні спокою… А все тому, що немає в лісі справжнього хазяїна. Треба, треба нам, звіроньки, старшого над собою мати. Він і раду добру дасть, і сварку розсудить, і винного, як треба, покарає. А без хазяїна що? Не ліс — гармидер…
Чи й правду лиска каже, — почали прислухатися до лисчиних слів звірі.— Може, й не завадило б хазяїна над собою мати. Та обрати кого? Хазяйнував колись ведмідь Гуп-Туп-Медолюб, та давно сам відмовився: дуже спати любить.
— Є, звіроньки, є в мене на прикметі хоро-о-оша хазяйка! Вона швидко дасть лад! — крутнула хвостом лисиця Облудниця.
— Так-то так,— простукав дятел Ковалик.— А хто ж вона така? Ти не сама, бува, в хазяйки мостишся?
-І, таке вигадав! Я й гадки такої не мала, всі мою сумирність знають. А хазяйку я швидко сюди приведу,— самі побачите: і розумна ж яка, а що добра, а що вже справедлива!
І майнула лисиця Облудниця кудись у темнії хащі кликати майбутню хазяйку лісу.
Хто знає, чим би той недоладний день закінчився, коли б саме не прийшов до лісу Чубасик. Прийшов, засміявся дзвінко та радісно, і відразу, як завжди, здивоване сонце з-за хмарки визирнуло.
І вмить усі немов од лихого сну прокинулися, про дурні свої сварки забули.
«І навіщо мені зайця Лапчака колоти? — зупинився їжак Стобурчак.— Де ж таке видано, щоб наш заєць Лапчак із когось сміявся? Він радий, коли його самого не кривдять».
«Чого це я присікався до соловейка?— почухав потилицю борсук Хропунець.— Таж мої борсученята дужче за солов’ят шарваркують, а кому воно вадить? І чому я повірив Облудниці, нібито соловейко нахвалявся співати мене вивчити? Воно, либонь, і непогано було б, але ж я — статечний борсук, а не пташина яка…»
Втерла сльози старенька білка Клопотуха, сама собі дивуючись, що лисчиним брехням повірила: «Та хіба ж ведмідь влізе в оце дупло? Може, одну лапу сховає».
«Чи не тю на нас?»— схаменулися сорока Вітрогонка та зозуля Викрутасиха і давай одна перед одною вибачатися.
Але що це? Мелькнула руда пляма серед кущів, і на галявину вискочила лисиця Облудниця. А за нею прошелестіло щось і застигло в траві, немов чорна гілляка.
— Агов, звіроньки!— заволала Облудниця.— Куди ж ви поділися? Ідіть швидше сюди, я вам хазяйку привела!
Та ніхто вже не слухав лисицю. Щедро світило сонце, виспівував у верховітті дерев вітрець, видзвонював Чубасиків веселий голос.
Схилилася Облудниця до чорної гілляки, очей звести не сміє. Злісне сичання почулося з високої трави: «Знову він!.. Знову с-с-міх!..»
Аж ось і Чубасик на галявину вибіг. Щезла миттю Облудниця, зникла чорна гілляка, тільки трава сколихнулася…
Оббігав Чубасик усі свої улюблені куточки, сипнув у дупло білці Клопотусі жменьку цукерок, пригостив медмедя солодким медяником, мудрому птахові дятлу Коваликові нові окуляри приніс, побавився з зайчатком Лапчачатком і, стомлений, ліг собі в холодочку під столітнім дубом спочивати.
Ліг та й заснув.
— Тихш-ше!.. Тихш-ше!.. Чубасик спить,— лагідно зашелестів по лісу вітрець, а вайлуватий ведмідь Гуп-Туп-Медолюб навшпиньки притупцяв та й сів на великій галявині — охороняти Чубасиків сон.
Наче й пильно охороняв Чубасика Гуп-Туп-Медолюб,— на всі боки озирався, ні разочка не задрімав, борсука Хропунця, що ненароком наблизився, геть прогнав, на сороку Вітрогонку лапою насварився, а чогось таки недогледів…
Прокинувся Чубасик якийсь сам не свій. Не всміхнувся, як звичайно, не обізвався ні до кого, не став жартувати, а важко-важко зітхнув і похнюпився. Навіть його задерикуватий чубчик теж ніби зів’яв, засмутився.
Привів заєць Лапчак на галявину своє зайчатко Лапчачатко; стало воно підстрибувати, через голову перекидатися, щоб звеселити Чубасика,— Чубасик навіть не глянув. Їжак Стобурчак приніс на своїх голках достиглих суничок,— не взяв їх Чубасик. Столітній дуб вже не одним лискучим жолудком у хлоп’ятко поцілив,— не помітив його жартів Чубасик. Журиться.
І посмутнішав ліс — сміху Чубасикового більше не чути…

ХТО ЗНАЙДЕ ЧАРІВНИКА?
Світить над лісом сонце, та вже ніби не таке, не ласкаве. Пахуча материнка зарані одцвіла, бравий гриб боровик скапелюшився, мов гнила печериця, їжака Стобурчака старечі хвороби обсіли, сім’я Лапчаків зовсім зажурилася…
Тоді сказав своє слово наймудріший птах лісу — дятел Ковалик:
— Вік звікував я, лікарюючи в лісі. Знаю всі хвороби дерев, знаю, які проти чого ліки потрібні. Та не знаю, що скоїлося з нашим любим Чубасиком, яка в нього хвороба, чому він світом нудить?
— Ох, біда, біда,— зітхнула бабуся Клопотуха.— І що тепереньки робити?
— Треба всім зібратися — раду радити. Так-так-так! Може, разом щось і надумаємо.
І зібралися на великій галявині біля столітнього дуба. Стали думати: як Чубасикову хворобу прогнати?
— Може, я для Чубасика свіжого меду добуду? — сказав ведмідь Гуп-Туп-Медолюб.— Від усяких хвороб помагає, по собі знаю.
— Не допоможе, мабуть, Чубасикові мед,— похитав головою мудрий птах дятел Ковалик.— Шукаймо інших ліків.
— А якщо його вранішньою росою напоїти? — питає синичка Чепурушка.— Кажуть, помагає.
— Росою я вже напувала. Не допомогла роса,— мовила бабуся Клопотуха.
— А пришліть-но Чубасика до мене на болото,— просить чапля Довгов’язиха (вона зачула про Чубасикове горе і собі причапала з лісового болота).— Він там швидко повеселішає,адже ліпшого місця в світі немає!
— Таке вже мені щастя — болото, ні грибів, ні горіхів,— махнула сухенькою лапкою білка Клопотуха.— Не годиться болото.
Лисиця Облудниця примружила жовті лукаві очі й голосно заквилила:
— Ох-ох-ох!.. Бідний Чубасик, нещасний Чубасик!.. Віщує моє серденько — ніщо йому вже не допоможе, даремно ми тут час гаємо…
Довго гомоніли та сперечалися звірі й птахи. Мовчав тільки заєць Лапчак,— він завжди мовчав, боявся, щоб не засміяли.
І знову подав голос мудрий птах дятел Ковалик:
— Бачу я, самі ми ні до чого не дійдемо. Так-так! Доведеться кликати на допомогу чарівного кота Хитруна Веселі Вуса. Я думаю, що один тільки він зарадить нашому горю.
— Так-так-так!
Чарівного кота? Хитруна Веселі Вуса? Ми про такого не чули,— здивувалися всі.— Хто ж то?
Дятел Ковалик прочистив дзьоб, сів вище на гілці і повагом почав:
Давно колись, як ще я був молодим, пролітав через наш ліс старий сивий крук. Розповідав мені, що чув і що бачив на білому світі. Розповідав і про кота Хитруна Веселі Вуса,
ще й запевняв: немає такої загадки на світі, якої не розгадав би той чарівний кіт. Ото й спало мені на думку: чи не розгадає він — що за лихо з Чубасиком скоїлося?
— Кіт Хитрун Веселі Вуса? Так то ж мій родич! — вихопилася лисиця Облудниця. — У моєї прабабуні жив пан Коцький, то був його прадід. Та хіба ж кота Хитруна знайдеш? Він нашим лісом гребує.
Твій пан Коцький був пройдисвіт, а Хитрун Веселі Вуса — справжній чарівник,— одрізав дятел Ковалик.— Не заважай нам, Облуднице.
— А де ж він живе? — запитали у дятла.— Чи розповів тобі про те сивий крук?
— Так-так, розповів. Живе кіт Хитрун Веселі Вуса, може, далеко, а може, й близько, може, високо, а може, й низько; де й день не найясніший, і земля не найщедріша, та немає ні заздрості, ні злості, бо сяє там, мов сонце, щира усмішка і веселий жарт.
Задумалися звірі, притихли птахи. Нелегко знайти чарівника!
— І ще казав сивий крук, є одна певна прикмета: любить чарівний кіт співати. Та його пісенька теж чарівна, щоб здалеку її почути, треба мати добрі вуха, щоб зрозуміти,— щиру душу. То кому ж з нас іти по кота Хитруна?
— Я піду,— озвався ведмідь Гуп-Туп-Медолюб.—Я найдужчий звір у лісі, мені й шукати.
— Ні,— хитнув головою мудрий птах дятел Ковалик.—Душа в тебе, Медолюбе, добра, але завеликий ти, заважкий, спритності замало. Та ще твій шановний тато тобі в дитинстві на вухо наступив.
— Я піду,— сказала білка Клопотуха.— Я невеличка.
— Надто старенька ти, бабусю Клопотухо. Зморишся швидко, тобі не знайти.
— Тоді — я!— дзенькнула синичка Чепурушка.—Я молода, легенька, пурхну вгору— ніхто не перейме.
— А як не почуєш згори тихої пісеньки кота Хитруна?
— То кому ж іти? — розчепірив голки їжак Стобурчак.
— Зараз вирішимо. Так-так-так! Хто у нас найпрудкіший?
— Заєць Лапчак,— відповіли дятлові.
— А хто чує найкраще?
— Заєць Лапчак…
— А хто вміє в лісі, в полі, в ярку і на пагорку непомітно прошмигнути?
— Теж… заєць Лапчак…
— То Лапчакові й шукати чарівника. Так-так-так!
Всі здивувалися, а найдужче сам заєць Лапчак. Ніколи ще такої шани не було ні йому, ні його батькові, ані дідові-прадідові — всьому Лапчаковому роду. Аж засоромився, аж злякався вухань.
А другого дня рано-вранці провела його зайчиха Лапчачиха з зайчатком Лапчачатком геть аж до далекого узлісся…

ЧАРІВНИК ПРИХОДИТЬ ДО ЛІСУ
Може, далеко забрів заєць Лапчак, шукаючи чарівника, а може, й близько — хтозна. Лапи у зайця прудкі. Може, високо вистрибував заєць Лапчак, а може, й низько — ніхто не відає. Може, не відразу почув він чарівну пісеньку, а може, й відразу — вуха зайчачі довгі. Може, сміливо мандрував у незнані краї заєць Лапчак, а може, біг собі нишком, ховаючись від лихого ока,— нікому про те не дізнатися. Полохливе у зайця серце, та добра душа.
Але не встигло засмучене сонце оббігти півкола наївкруг верхівки столітнього дуба, як на весь ліс закричала-зачекотала сорока Вітрогонка:
— Іде заєць Лапчак!.. Веде кота Хитруна! Че-ке-ке! Хитруна Веселі Вуса! Який кіт! Що за кіт! Че-ке-ке!
Замахали вітами високі дерева. Заплескали листям зелені кущі. Стрепенулись, прислухаючись, звірі. Злетіли над лісом, виглядаючи гостя, птахи.
— Швидше!.. Швидше!..—чекотала радісно сорока.—Швидше на велику галявину! До столітнього дуба!
І знову зібралися всі — звірина й птаство — на галявину до столітнього дуба. Бабуся Клопотуха відчинила навстіж двері своєї дупляної хатки: ласкаво запрошую, дорогий гостю! Засапався, притупав ведмідь Гуп-Туп-Медолюб, знову причапала з болота чапля Довгов’язиха, причепурила ошатне пір’ячко синичка Чепурушка, пригладив голки їжак Стобурчак, вперше за літо умився заспаний борсук Хропунець, взула нові черевички зозуля Викрутасиха. Мудрий птах дятел Ковалик наклав на дзьоба подарунок Чубасиків — окуляри. І лисиця Облудниця прийшла — тиха та лагідна, хоч до рани клади.
Прийшов і Чубасик. Сумний-невеселий, ні до кого не озвався, ні на кого не глянув, сів на пеньок та й похнюпився. Навіть не запитав — навіщо його покликали?
— Стрічайте гостя! — шелеснув вітерець.
І от — м’яким кроком, билинки не сколихнувши, на оксамитових лапах ступив на галявину він: смугастий, пухнастий, зеленоокий, з веселими сніжно-білими вусами.
Наблизився чарівник до столітнього дуба — гриби боровики шанобливо капелюхи зняли — вклонилися, гостя вітаючи. А бліді поганки ще дужче зблідли, в землю провалилися, немовби їх і не було.
Рожеві сунички з-під листячка визирнули і враз зашарілися яскраво-червоним рум’янцем. Сором’язлива рута зеленими віями затріпотіла.
— Еге, то ось ти який, чарівний коте Хитруне Веселі Вуса!
Поглянув чарівник навколо зеленим оком, віялом розпушив розкішнії вуса:
— Привіт вам, друзі мої! Ви кликали мене? Я — до ваших послуг.
Як же зраділи звірі, як замахали крилами птахи! Синичка Чепурушка аж тричі перекинулася в повітрі — три мертві петлі зробила, білка Клопотуха била в долоні, чапля Довгов’язиха в захваті по-лебединому вигинала довгу шию… Лише заєць Лапчак тихенько тулився до дуба, наче то не він привів до лісу чарівного кота Хитруна. Та ще сумний-невеселий сидів на пеньку Чубасик.
Підступив до похнюпленого хлопчика кіт Хитрун. Зазирнув у його сумні очі, злегенька руки торкнувся оксамитовою лапою, жартома буцнув у коліно смугастим лобом і заспівав-замуркотав свою дивну тиху пісеньку. Чарівна була та пісенька, і хоч не кожен її розумів, усіх звеселила вона. Всіх, окрім Чубасика. Похитав головою кіт Хитрун, заходив-закружляв по галявині.
— Недобре діло скоїлося у вашому лісі, чорне діло. У Чубасика вкрадено сміх.
— Чуєте? — пішов лісом гомін. — У Чубасика вкрадено сміх!
— Хто посмів таке вчинити? — ревонув ведмідь Гуп-Туп-Медолюб.— Скажи мені, коте, і я його роздушу! — І щосили тупнув лапою.
— Хто вкрав сміх? Навіщо?! — обурено зашумів ліс.
Розгнівано гримнуло з неба, і темна хмара зронила кілька крапель дощу. Одна крапля впала на долоню Чубасикові. Глянув крізь неї, мов крізь чарівне скельце, кіт Хитрун Веселі Вуса і сказав:
— Украв сміх той, що сам тихий, мов тінь, чорний, мов кривда, підповзає непомітно, мов лихо.
— Немає такого в нашому лісі! — заверещала лисиця Облудниця і подалася в кущі.
— Щось і я такого не знаю. Так-так-так… Може, який лихий гість? Так-так!—стукнув дзьобом дятел Ковалик і протер листком окуляри.— То що порадиш нам, шановний коте Хитруне? — Як знайти того лиходія?
Дятел Ковалик умів красно мовити, чемно поводитись.
— Буду шукати! — блиснув зеленими очима кіт Хитрун.—
З лісу не піду, доки не знайду й не поверну сміх Чубасикові.
А хто з вас хоче допомагати — нехай завтра на світанку приходить сюди на галявину.
Всі прийдемо! Всі будемо шукати! Хіба ж то життя — без Чубасикового сміху? Мов день без сонця.
Всі хвилювалися, всі обіцяли, один тільки хлопчик Чубасик сидів мовчки, байдужий до всього.

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Як у Чубасика сміх украли”

Лариса Письменна

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1977 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: