Як Василько порозумнішав

Хлопчика Василька мама поставила в куток. Так, так, того самого Василька, першокласника, який замість того, щоб разом з усіма збирати старі журнали та газети, тобто макулатуру, пішов з другом Петриком у кіно.

«І чого це мама розсердилася? – думає хлопець. – То, бувало, тільки брови насупить або пальцем насварить, а тут усе згадала: і макулатуру, і розірвану книжку, і розбиту тарілку, ще й у куток поставила».

–  Постоїш, – каже, – може, порозумнішаєш.

Стоїть Василько в кутку, думає, як би йому скоріше порозумнішати, і знічев’я стінку пальцем колупає. Воно, звичайно, не важко й постояти, але якщо по справедливості, то винен не він, не Василько, а Петрик. Василько перший узяв книжку, а вже тоді за неї вхопився й Петрик. Василько потягнув книжку до себе, а Петрик до себе, от вона й розірвалася. «То чого це я маю розумнішати, а не Петрик?»  ображено міркує хлопець.

Він пальцем з усієї сили натискає на стіну, і – трісь! – луснула шпалера. Цього ще не вистачало! Шпалери були нові, мама нещодавно їх купила й дуже раділа, що трапилися на диво гарні, дитячі – у квітках і гномиках.

Василько  з досадою подивився на шпалеру з довгастою дірою в кутку. Тихцем оглянувся, чи нікого немає в кімнаті. Спробував пригладити надірваний край рукою, але, як це часто буває, ненароком зачепив його ґудзиком і розпанахав шпалеру ще більше. Ту ж мить хтось заскиглив:

–   Ой-ой-ой!..

Василько глянув в один бік, у другий, озирнувся назад – ніде нікого. А той самий голос тихенько верещав:

–   Ой-ой-ой!.. Ти мені трохи ногу не одірвав.

З несподіванки Василько навіть рота роззявив: гномик, намальований на шпалері, ворушив губами! Так, це гномик тоненько скиглив і смикав ногою, біля якої було прорвано шпалеру. Якби Василько проткнув папір ще трохи, залишився б гномик без ноги.

–   Я не хотів, – розгублено промимрив здивований Василько. – Пробач, будь ласка…

–  «Пробач», – ображено пробурчав гномик. – Глянь, що ти наробив!

Та Василько вже трохи отямився і сказав примирливо:

–  А що тут такого страшного? Ну, прорвався трохи папір…

–  І коли ти тільки порозумнішаєш?! – обурився гномик, і Василько відразу спохмурнів, бо й мама так казала. А гномик продовжував: – Папір, кажеш? А чи знаєш ти, що не завжди він був папером? Нещодавно він ріс зеленим лісом.

– Так-таки й лісом!  – хлопець аж зареготався. Він уявив собі, як на деревах у лісі росте не листя зелене, а папір. І квіти – паперові, і трава, і замість грибів – папірці, папірці…

Гномик побачив, що хлопець йому не йме віри, ступив крок уперед, стрибнув зі стіни на підлогу і, взявши Василька за руку, сказав:

–   Ходімо зі мною, я тобі щось покажу. Одягайся.

Василько проти гномика був велетнем, але як тільки гномик доторкнувся до нього,  він відчув себе мовби невагомим. Тіло його стало легке,  і вони з гномиком так і попливли у повітрі.

Спершу покружляли по кімнаті, потім вилетіли у відчинене вікно, і от вже вони летять над вулицею, над містом, над полем.  Ось уже і ліс під ними.  Покружляли над ялинками та соснами, що зеленіли у заметах, над берізками й осиками, які солодко спали,  заколисані метелицею, а тоді плавно опустилися просто в замет.

Не встиг Василько обтрусити сніг, а гномик і каже:

– Оце тут папір і починається.

Озирнувся Василько: де ж він тут починається, отой папір?

Аж тут машини до лісу  заїжджають з причепами. Вийшли з машин люди, електропили вивантажили, розійшлися по просіках. Вибирають дерева, де грубші, пиляють, валять, на машини вантажать.

Багато чи мало часу спливло, підвів гномик хлопця до машини з колодами та й каже:

–  А тепер поїдемо на фабрику.

Залізли вони в кабіну автомашини й поїхали.

Їхали, їхали – приїхали на фабрику. А там робота кипить, на Василька та гномика ніхто уваги не звертає, всі ділом зайняті. Машин багато, всі гуркочуть, мовби щось розказують на своїй машинній мові.

–   Ось ці машини й допомагають деревам папером стати! –  кричить гномик.

Підійшов Василько до однієї з них.

–  Це ти папір виробляєш? – питає.

–   Що ти, що ти, що ти, – гуркотить машина, – я тільки кору зі стовбурів зчищаю.

–   А ми, вжі-вжі-вжі, – пропищали круглі пилки, – ми колоди на поліна розрізаємо, вжі-і-і-і…

Василько і моргнути не встиг, а вже ті поліна до другої машини поїхали. «Ось де, мабуть, папір роблять», – думає. Заглянув у цю машину, а там величезне жорно крутиться, поліна дрібнить,  а ту подрібнену деревину вже вода підхоплює і до наступної машини несе.

Василько з гномиком теж туди поспішили.

–   Ось хто папір робить! – зрадів хлопчик.

–    Е, ні, – каже машина, – я тільки трісочки-чки-чки виловлюю, щоб папір чи-чи-чистий був.

–    А у цих казанах що вариться? – поцікавився Василько.

–   Ти що, зваритися хочеш? – схопив його гномик за рукав.

Пирхає казан, парою плюється, а деревина у ньому вже ріденькою кашкою стає.

–  Та де ж той папір? – допитується хлопчик, роздивляючись на кашку.

А гномик уже манить Василька далі.

–   Ось тут він, – каже, – дивись…

І хлопчик побачив довжелезну машину.

– Тут-тут-тут, – гуркоче машина. – Тільки ніколи мені з вами розмовляти, так-так-так я зайнята. Треба мені перевірити,  чи гарна кашка зварилася, чи не потрапили до неї піщинки та сучечки. Так-так-так, тепер усе крізь сито пропущу, тут-тут-тут уже й паперове полотно піде. Правда, його треба ще під преси пустити, на сушильних барабанах підсушити, так-так-так. Ну чим не папір? Що, не подобається? Шершавий? А я його ще поміж важкими чавунними валами пропущу, так-так-так – отримуйте!

– Ура-а-а! – закричав Василько, коли побачив, як виповзає з машини широка, біла, гладенька й блискуча паперова стрічка.  – Ура-а-а!..

– Так-так-так, – примовляє машина і змотує папір у величезні рулони, – так-так-так, тільки нема часу мені з вами розмовляти, друкарні паперу ждуть, тук-тук-тук…

А потім Василько з гномиком побачили, як папір на аркуші розрізають, щоб зошити зробити, книжки та журнали надрукувати.

Зайшли вони і в велику світлу кімнату, де художники зразки шпалер малювали. На одних зразках пальми зеленіли, на других півники кукурікали,  а на третіх… під пензлем художника з’являлися квіти і знайомі вже нам гномики.

–  І ти тут? – оглянувся Василько на свого супутника. Але де ж він?

Не помітив хлопчик, як гномик стрибнув на папір, на якому художник малював, та там і завмер.

– Стривай! – кинувся слідом Василько. – Ти куди?

–  Художник змахнув пензлем – намалював квітку. Васильків гномик притулився до неї – й не відрізниш його тепер від інших гномиків: усі дивляться однаковими очима, всі, як один, посміхаються. Як тепер відрізниш, котрий з них Васильків!

–  Ну що, хитрий народ ці гномики? – посміхнувся художник. – Це на папері вони смирні, а насправді – бешкетники.

Хотів Василько поговорити з художником про гномиків, та згадав, що він покараний, і чимдуж полетів додому. Тихенько пройшов до себе в кімнату, дістав із шухляди клей, акуратно підклеїв розірвану книгу, а потім і подерту шпалеру. Став у куток і принишк.

Саме в цей час і зайшла до кімнати мама.

–  Ну що? – спитала вона. – Порозумнішав?

Василько ствердно кивнув головою і про всяк випадок ще раз пригладив щойно підклеєний край шпалери, з якої йому хитро підморгнув паперовий гномик.