Як Василько порозумнішав
Казки Ірини Прокопенко
Хлопчика Василька мама поставила в куток. Так, так, того самого Василька, першокласника, який замість того, щоб разом з усіма збирати старі журнали та газети, тобто макулатуру, пішов з другом Петриком у кіно.
«І чого це мама розсердилася? – думає хлопець. – То, бувало, тільки брови насупить або пальцем насварить, а тут усе згадала: і макулатуру, і розірвану книжку, і розбиту тарілку, ще й у куток поставила».
– Постоїш, – каже, – може, порозумнішаєш.
Стоїть Василько в кутку, думає, як би йому скоріше порозумнішати, і знічев’я стінку пальцем колупає. Воно, звичайно, не важко й постояти, але якщо по справедливості, то винен не він, не Василько, а Петрик. Василько перший узяв книжку, а вже тоді за неї вхопився й Петрик. Василько потягнув книжку до себе, а Петрик до себе, от вона й розірвалася. «То чого це я маю розумнішати, а не Петрик?» ображено міркує хлопець.
Він пальцем з усієї сили натискає на стіну, і – трісь! – луснула шпалера. Цього ще не вистачало! Шпалери були нові, мама нещодавно їх купила й дуже раділа, що трапилися на диво гарні, дитячі – у квітках і гномиках.
Василько з досадою подивився на шпалеру з довгастою дірою в кутку. Тихцем оглянувся, чи нікого немає в кімнаті. Спробував пригладити надірваний край рукою, але, як це часто буває, ненароком зачепив його ґудзиком і розпанахав шпалеру ще більше. Ту ж мить хтось заскиглив:
– Ой-ой-ой!..
Василько глянув в один бік, у другий, озирнувся назад – ніде нікого. А той самий голос тихенько верещав:
– Ой-ой-ой!.. Ти мені трохи ногу не одірвав.
З несподіванки Василько навіть рота роззявив: гномик, намальований на шпалері, ворушив губами! Так, це гномик тоненько скиглив і смикав ногою, біля якої було прорвано шпалеру. Якби Василько проткнув папір ще трохи, залишився б гномик без ноги.
– Я не хотів, – розгублено промимрив здивований Василько. – Пробач, будь ласка…
– «Пробач», – ображено пробурчав гномик. – Глянь, що ти наробив!
Та Василько вже трохи отямився і сказав примирливо:
– А що тут такого страшного? Ну, прорвався трохи папір…
– І коли ти тільки порозумнішаєш?! – обурився гномик, і Василько відразу спохмурнів, бо й мама так казала. А гномик продовжував: – Папір, кажеш? А чи знаєш ти, що не завжди він був папером? Нещодавно він ріс зеленим лісом.
– Так-таки й лісом! – хлопець аж зареготався. Він уявив собі, як на деревах у лісі росте не листя зелене, а папір. І квіти – паперові, і трава, і замість грибів – папірці, папірці…
Гномик побачив, що хлопець йому не йме віри, ступив крок уперед, стрибнув зі стіни на підлогу і, взявши Василька за руку, сказав:
– Ходімо зі мною, я тобі щось покажу. Одягайся.
Василько проти гномика був велетнем, але як тільки гномик доторкнувся до нього, він відчув себе мовби невагомим. Тіло його стало легке, і вони з гномиком так і попливли у повітрі.
Спершу покружляли по кімнаті, потім вилетіли у відчинене вікно, і от вже вони летять над вулицею, над містом, над полем. Ось уже і ліс під ними. Покружляли над ялинками та соснами, що зеленіли у заметах, над берізками й осиками, які солодко спали, заколисані метелицею, а тоді плавно опустилися просто в замет.
Не встиг Василько обтрусити сніг, а гномик і каже:
– Оце тут папір і починається.
Озирнувся Василько: де ж він тут починається, отой папір?
Аж тут машини до лісу заїжджають з причепами. Вийшли з машин люди, електропили вивантажили, розійшлися по просіках. Вибирають дерева, де грубші, пиляють, валять, на машини вантажать.
Багато чи мало часу спливло, підвів гномик хлопця до машини з колодами та й каже:
– А тепер поїдемо на фабрику.
Залізли вони в кабіну автомашини й поїхали.
Їхали, їхали – приїхали на фабрику. А там робота кипить, на Василька та гномика ніхто уваги не звертає, всі ділом зайняті. Машин багато, всі гуркочуть, мовби щось розказують на своїй машинній мові.
– Ось ці машини й допомагають деревам папером стати! – кричить гномик.
Підійшов Василько до однієї з них.
– Це ти папір виробляєш? – питає.
– Що ти, що ти, що ти, – гуркотить машина, – я тільки кору зі стовбурів зчищаю.
– А ми, вжі-вжі-вжі, – пропищали круглі пилки, – ми колоди на поліна розрізаємо, вжі-і-і-і…
Василько і моргнути не встиг, а вже ті поліна до другої машини поїхали. «Ось де, мабуть, папір роблять», – думає. Заглянув у цю машину, а там величезне жорно крутиться, поліна дрібнить, а ту подрібнену деревину вже вода підхоплює і до наступної машини несе.
Василько з гномиком теж туди поспішили.
– Ось хто папір робить! – зрадів хлопчик.
– Е, ні, – каже машина, – я тільки трісочки-чки-чки виловлюю, щоб папір чи-чи-чистий був.
– А у цих казанах що вариться? – поцікавився Василько.
– Ти що, зваритися хочеш? – схопив його гномик за рукав.
Пирхає казан, парою плюється, а деревина у ньому вже ріденькою кашкою стає.
– Та де ж той папір? – допитується хлопчик, роздивляючись на кашку.
А гномик уже манить Василька далі.
– Ось тут він, – каже, – дивись…
І хлопчик побачив довжелезну машину.
– Тут-тут-тут, – гуркоче машина. – Тільки ніколи мені з вами розмовляти, так-так-так я зайнята. Треба мені перевірити, чи гарна кашка зварилася, чи не потрапили до неї піщинки та сучечки. Так-так-так, тепер усе крізь сито пропущу, тут-тут-тут уже й паперове полотно піде. Правда, його треба ще під преси пустити, на сушильних барабанах підсушити, так-так-так. Ну чим не папір? Що, не подобається? Шершавий? А я його ще поміж важкими чавунними валами пропущу, так-так-так – отримуйте!
Джерело:
“Як Василько порозумнішав”
Ірина Прокопенко
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1984 р.