Як Василина сон шукала

«А сон заховався!» – подумала Василинка і піднялася з ліжечка, щоб визирнути через вікно й порахувати зорі на небі. Коли дівчинка полічила їх тими числами, які були їй відомі, то почала вигадувати нові, яких ще ніхто не знав. «Квітканадцять», – тицяла вона пальчиком у віконце, – цукернадцять, шоколаднадцять, ляльконадцять», – і так далі, доки їй це заняття не набридло. Потім вона подалася до ліжечка, зручненько вмостилася, заплющила оченята і старанно намагалася заснути. На жаль, ці зусилля виявилися марними. «Де мій сон? – уже спантеличено думала дівчинка. – Мабуть, десь сховався. Отже, треба його відшукати». І вона розпочала пошуки. Під м’якою подушкою сну не було, під ковдрою теж, там була лише вона – Василинка. «Під ліжком», – промайнуло в думках дівчинки. Вона з надією зазирнула під ліжко і почала шукати свій барвистий сон, та його там так і не знайшла.
Тоді дівчинка присіла на ліжечко та з розпачу заплакала.
Матуся, почувши плач доньки, зайшла до неї і коли зрозуміла причину тих гірких сліз, ніжно її поцілувала та обійняла, вмостила у ліжечко. «Спи, доню, а я тобі заспіваю», – сказала вона. І мамина колискова залунала у кімнаті. Василинка слухала пісню і щасливо усміхалась. Вона думала про те, що в кімнаті замість сну оселилася пісня, і вона всюди: і під подушкою, і під ковдрою, і під ліжком, навіть за шторами. Та щодо штор вона помилялася, бо там, окрім лагідної маминої колискової, зачаївся і різнобарвний сон. Він потроху відхилив штору і тихенько, навшпиньки, наближався до Василинки.