Як вовк собі кожуха добував

Ішов якось вовк лісом, дивиться: дятел кору довбає. Похитав вовк головою і каже:

– Ех ти, дятле, кору довбаєш, а меду не куштував.

А дятел відповідає:

– Ех ти, вовче, сивий сіромахо, овець та баранців ріжеш, а доброго кожуха ще й досі не маєш.

Заплакав вовк від образи й пішов собі. Аж ось назустріч лисиця біжить.

– Ти чого це, кумоньку, плачеш? – запитує лисиця.

– Та як же мені не плакати? Дятел каже, що я баранців та овець ріжу, а кожуха доброго ще й досі не маю.

– Онде на луках,– каже лисиця,– жеребець прив’язний. Витягни з землі кілок, мотузок обмотай круг себе і тягни жеребця в ліс. Ось тобі й кожух буде.

Послухався вовк лисиччиної поради. Пішов на луки, витяг кілок, намотав круг себе мотузок. Злякався кінь, став дибки, а тоді як помчав напрямки по купинах та корчах і вовка за собою потяг. А лисиця слідом біжить і кричить:

– Вовче, кумоньку, хоч за ворота хапайся! Вовче, кумоньку, хоч за ворота хапайся!

Прибіг кінь на подвір’я, збіглись тут жінки та чоловіки – і на вовка. І пошив собі хазяїн кожуха з вовчої шкури.