TOU

Як жаба дощу домагалася

В'єтнамські народні казки

Чи,  бачили   ви жабу? Не скажеш, що вона гарна, авжеж? Дехто навіть, побачивши жабу, скрикує й сахається — такою бридкою здається вона. Жаба, мабуть, знає про це, і їй прикро, і вона намагається не потрапляти людям на очі. Однак селяни поважають жабу. Бо вона робить дуже корисну справу: ловить мух, комарів, москітів. А коли довго стоїть надворі спека і сохнуть ниви, селяни з надією прислухаються — чи не кумкає жаба. І тільки-но жаба закумкає, селяни раді-радісінькі. Бо знають — скоро піде дощ. Та й хто не довірятиме жабі, коли вона сяде навпочіпки, грізно та вимогливо втупиться в небо, і кумкає, і скрегоче зубами, аж відляски йдуть!.. А як піде дощ — жаба стрибає від радості.

А от що кажуть старі люди. Колись дуже давно на землі були тільки трави й дерева, птахи та звірі. Трави й дерева зеленіли, птахи літали в повітрі й радісно щебетали, жаби стрибали, великі звірі ходили табунами та зграями, лиха-журби не знали. Аж раптом де не взялася посуха, та така страшна, якої доти ще не бувало. Минав місяць за місяцем, а на небі, коли не глянеш, побачиш тільки червоне сонце. Ніби величезна
жарина — так і пашить. Земля не встигала охолонути за ніч. Всі річки, всі озера висохли. Всі трави й дерева вигоріли. Птахи падали на льоту. Жаби позсихалися на шкуратки. Звірі ховалися в лісах та в горах, але й там не могли знайти затінку.
Жаба Кок залізла в печерку. Але й там нічим було дихати. Пити хотілося так, що в горлі пекло, ніби хто встромив туди жарину. Глянула жаба на небо, а воно пашить собі та обливає все навкруги вогняним промінням. І що воно собі думає? Адже всі загинуть! Всі дерева й трави, всі птахи й звірі. Жаба страх як розсердилась на небо. Була б вона більша — взяла та й проковтнула його, навіть не жувавши!
« Ну,— подумала жаба,— коли я не можу проковтнути небо, то принаймні вилізу на нього, і нехай мені скажуть, чому це немає дощу. Чого мені боятися?!»
І жаба Кок прикинула оком, чи далеко до неба. Не близько. А високо як! Жаба висолопила була язика, але відразу стулила рота, примружила очі й замислилася…
Вирішено!

Жаба Кок заходилася скликати на раду всіх жаб, які ще були живі. Поприбігали бліді та заплакані жаби роду Еть та жаби роду Няй. Жаба Кок сіла перед ними, вирячила очі й каже:
— Так далі не можна. Треба вилізти на небо й спитати, чого це так довго немає дощу. Адже все на землі загине!
Жаби Еть та Няй іще дужче зблідли.
— Що ти! На небо досі ніхто не вилазив! Навіть за розмови про це небо може скарати на смерть!
— А як сидітимем склавши лапи, хіба виживемо? А вилізем на небо — може, й не повбивають нас. Хто піде зі мною? Коли на небі будуть питати, чого ми прийшли, я говоритиму за всіх.
Жаби сказали, що підуть на небо із жабою Кок.
Чутка про те, що жаба Кок збирається йти на небо й питати, чого воно не дає дощу, швидко облетіла всю землю, і по дорозі до них приєдналися ще багато жаб.
Жаба Кок зірвала листок і несла його попереду як прапор.
Навкруги були тільки вигорілі трави та сухі дерева. А скільки траплялося звірів та птахів, що вже й підвестися не могли!
— Потерпіть, ми врятуємо вас! — гукали жаби й наддавали ходи.
Шкіра в них узялася пухирями, лапи були геть попечені, але вони йшли і йшли вперед.
У заростях бамбука вони побачили півня. Лежить бідолаха — от-от сконає.
— Жабо Кок, куди це ви в таку спеку? — питає півень.
— На небо! Воно наслало нам страшну посуху — нехай відповідає за це.
Півень скочив на ноги:
— Так небо ж дуже високо!
— Хоч би як було високо, а коли йти — дістатися можна,— відказує жаба Кок.
— Ти мала, а небо велике. Чи годиться тобі виступати проти старшого? Та й чи схоче воно слухати!
— А небу годиться насилати таку посуху? Ніби маленьке! А як відповідати за свій вчинок, так воно вже й велике? Нехай слухає те, що заслужило. Як виліземо всі гуртом, то вислухає.
— А не жабам теж можна з вами?
— Звичайно! Що більше — то краще!
— А що ж робити, коли в мене немає такої сміливості, як у тебе?
— Зате в тебе є дзьоб!
— То і я з вами.

Рушили далі. Жаби весело стрибають. Півень б’є крильми й голосно кукурікає. Перед веде жаба Кок з прапором. Ідуть, а за ними курява — не продихнеш. Дійшли до лісу. А він порожній-порожнісінький. Всі дерева обгоріли.
Аж тут вони побачили бджолиний рій. Гірко плачуть бідолашні бджілки, бо ніде не лишилося жодної квіточки — нема звідки збирати їм мед.
— Гей, жабо Кок, куди це ви в таку спеку? Ще й півень із вами.
Жаба Кок піднесла прапор ще вище, вирячила очі ще дужче:
— На небо. Воно наслало таку страшну посуху — нехай відповідає за це.
— Небо ж так високо!— здивувалися бджоли.
— Хоч би як було високо, а коли йти, дістатися можна,— відповіла жаба.
— Ти мала, а небо велике. Чи годиться тобі виступати проти старшого? Та й чи захоче воно слухати?
— А небу годиться насилати таку посуху? Ніби маленьке! А як відповідати за свій вчинок, так воно вже і велике? Нехай слухає те, що заслужило. Як виліземо всі гуртом, то вислухає.
— А не жабам теж можна з вами?
— Чому ж ні? Що більше — то краще!
— Але ж у нас нема такої сміливості, як у тебе.
— Зате є жала.
— То й ми з вами.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“В’єтнамські народні казки”
Упорядник – М. Кашель
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1984 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: