Як журавель став криничним

У всі віки, коли до нас приходить осінь і перші приморозки з’являються, щоб нагадати про наближення зими, журавлі поспішливо збираються у далеку дорогу.

– Кру-у! Кру-у! – з журливими покликами кружеляють вони над рідними полями, лісами та озерами. А потім ключами летять у теплі краї. Проте з весною завжди вертаються у свої гнізда.

Того року, про який оповідається у цій казці, лише один молодий журавель не полетів на чужину. Він лишився там, де вперше піднявся у сонячне небо. Не схотів журавлик покидати рідної землі.

Коли стало зовсім холодно, люди дали йому притулок. У них він був у теплі й нагодований. Та найбільше журавель цінував доброту своїх нових друзів.

Якось птах помітив, що людям важко діставати з криниці воду, тож вирішив їм допомогти. Взяв він у дзьоба відро, нахилився над криницею, але дістати води не зміг. Криниця була глибока, а води в ній – аж на самому дні блищить.

Раптом відчув – хтось ухопив його за ноги. А то був старий лихий морозище. Птах жалібно крикнув: «Кру-у, кру-у!» – і змахнув крильми, щоб злетіти. Але морозище мав велику силу.

Так і не піднявся у небо журавлик. Він усе намагався злетіти, та лише витягувався вгору, аж поки став високий-високий. Нахилившись знову над криницею, він уже зміг дістати дзьобом до води.

Саме тієї пори надійшли люди. Морозище лютував, дихав на них холодом – аж їхні обличчя вкривалися інеєм, а потім шугонув у криницю. Він і досі на самому дні сидить і студенить зі злості воду.

А журавлик відтоді дістає її. Допомагає людям.