Як звірята Наталочці допомогли

Дідусь у Наталочки лісник, і дівчинка часто приїздить до нього в гості. Ось і перші зимові канікули проводить вона в нього. їй подобається маленька дідусева хатка, яку буває ледь видно з-під білого пухнастого снігу. Одразу ж за порогом стоять стрункі ялинки в біло-зелених сукнях, а там, осторонь, дуби-велетні шумлять торішнім листям, приваблюють до себе галасливе птаство.

Любить Наталочка звірят із снігу ліпити. В неї на подвір’ї справжній зоопарк: і лисичка, і їжачок, і ведмедик, і півник… І все б нічого, та жив у тому лісі розбишака-Вовк, який дуже полюбляв кривдити і звірят, і птахів, і маленьких дівчаток.

Отож і унадився Вовчисько до Наталочки. Прийде вночі, потопче геть усіх звірят — і навтьоки. І так кожної ночі. Кривдно Наталочці, і ніяк вона не зрозуміє, хто ж то її ображає? Ось і сьогодні. Вийшла у двір, а звірят як і не було… Наталочка в сльози. Що ж його робити? Поплакала вона й почала знову звірят ліпити: і ведмедика, і лисичку, і півника, і зайчика… Чудові звірята вийшли, навіть кращі, як той раз, і очі в них з червоної калини.

Погралася Наталочка й пішла спати, а Ворона, що завжди сиділа на дереві і все те бачила, злетіла до звірят і сказала:

— Давайте Вовка провчимо!

І Ворона розповіла звірятам таємницю, яку повідала їй колись давно бабуся, мудра стара Ворона: якщо загадати якесь бажання в переддень Нового року, то воно обов’язково здійсниться.

Але звірята мовчки дивилися на Ворону своїми калиновими очима.

— Сьогодні ж якраз новорічна ніч, — продовжувала Ворона, — і якби ви дуже-дуже захотіли допомогти Наталочці, то хвилин на п’ять стали б живими та дужими й добряче відлупцювали Вовка.

І тут сталося неймовірне — у найменшого Зайчика раптом сіпнулося одне вушко, потім друге, і він тихо проказав:

— Я дуже-дуже хочу допомогти Наталочці…

Аж тут ворухнувся Ведмедик, за ним Лисичка, їжачок, Півник… І звідусіль почулося:

— І я… І я… І я хочу допомогти.

— Чудово! — зраділа Ворона. — От ми гуртом і провчимо розбишаку. — І порадила: — Сидіть так, як і сиділи. А як тільки Вовк прийде, ти, Зайчику, за моїм сигналом, — я тричі каркну, — стрибай Вовкові на спину й снігом заліплюй очі й вуха, а ви всі кидайтесь на нього й лупцюйте. Я теж допоможу.

Звірята сиділи тихо-тихо. Довго чекали, вже навіть почали куняти, аж ось зарипів сніг. Це йшов Вовчисько.

Він спокійно наблизився до звірят і сердито загарчав:

— Ач, яка спритна дівчинка! Знову виліпила, а я знову потрощу!

Він замахнувся своєю лапиською на Півника, та саме в цю мить почулося: кар! кар! кар!

Від несподіванки Вовк навіть присів, а звірята зірвалися зі своїх місць і кинулися до нього. Зайчик стрибнув на спину й враз заліпив снігом очі й вуха. Вовчисько осліп і оглух, зіщулився в клубок і не знає, куди бігти. А звірята насіли на нього з усіх боків. Вовк праворуч, а там їжачок, Вовк ліворуч, а там Півник та Ворона з гострими дзьобами. Нарешті вирвався й стрімголов кинувся з двору.

А Наталочка вийшла вранці з хати, побачила своїх звірят і зраділа. Та й звірята були щасливі, що допомогли їй. А сірий розбишака утік і більше сюди не повертався, бо впевнився: де справжня міцна дружба, там кривдникові непереливки.