Якось сонячного дня

Якось із самого ранку з’явилося сонце. Спершу воно освітило лише верхівки дерев, тоді позолотило кущі й траву, а відтак ранковий туман розтанув, і Їжачок вийшов зі свого будиночка.
— Доброго ранку! — сказала йому Травинка.
— Доброго ранку! — пробурмотів Їжачок. Умився в росі й пішов снідати.

Поснідавши, він знову вийшов на ґаночок, потягнувся, пішов до широкої галявини й сів там під розлогим в’язом.
Сонячні зайці водили танок в траві, на гілках співали птахи, а Їжачок слухав, дивився — і не міг надивитися.

Прийшов Ведмедик, сів поруч із Їжачком, і вони почали дивитися й слухати разом.
— Як красиво вони танцюють! — сказав Ведмедик, трішечки посуваючись праворуч.
— Дуже красиво! — сказав Їжачок. І теж підсунувся, бо сонячні зайці помаленьку завели танок праворуч.
— Я ніколи не бачив таких великих сонячних зайців, — сказав Ведмедик.
— І я, — підтвердив Їжачок.
— Як ти гадаєш, у них є вуха? — запитав Ведмедик, продовжуючи тихенько рухатися навколо стовбура за заячим танцем.
— Ні, — сказав Їжачок, намагаючись не відставати від Ведмедика. — Гадаю, нема.
— А по-моєму, є! — сказав Ведмедик.
— І я так думаю, — погодився Їжачок.
— Але ж ти щойно думав інакше!
— Я люблю думати по-різному, — відповів Їжачок, перебираючи лапами.
— По-різному думати погано, — сказав Ведмедик.

Вони вже один раз обійшли навколо в’яза й тепер пішли на друге коло.
— По-різному думати, — продовжував Ведмедик, — це значить — по-різному говорити…
— Що ти! — заперечив Їжачок. — Говорити можна те саме. — І підсунувся.
— Ні, — сказав Ведмедик. — Якщо по-різному думаєш — по-різному й говориш!
— А ось і ні! — мовив Їжачок. Думати можна по-різному, а говорити одне й те ж.
— Як це так? — здивувався Ведмедик, продовжуючи рухатися й слухати птахів. Він навіть підняв дальнє від Їжачка вухо, щоб чути птахів краще.
— А дуже просто! — сказав Їжачок. — я, наприклад, увесь час думаю про те, як добре сидіти під в’язом і дивитися на сонячних зайців, а кажу зовсім про інше.
— Як про інше?! — обурився Ведмедик. — Ми ж говоримо про те, є в них вуха чи нема!
— Звичайно, немає! — сказав Їжачок.
— Але ж ти щойно казав, що є!
— А тепер кажу, що немає.
— І тобі не соромно?!
— Чому ж мені має бути соромно? — здивувався Їжачок. — Я ж можу мати свою думку.
— Але вона в тебе — різна!..
— А чому я не можу мати різну свою думку? — запитав Їжачок і підсунувся.

Доки він говорив, Ведмедик не рухався з місця, і тепер між ними була добряча відстань.
— Ти мене засмучуєш, — сказав Ведмедик і сів поруч із Їжачком. — Краще мовчки дивитися на зайців і слухати птахів.
— Фіть! Фіть! — співали птахи.
— А все-таки краще думати однаково! — зітхнув Ведмедик.

Зайці втомилися танцювати й розляглися на траві.
Тепер Їжачок із Ведмедиком непорушно сиділи під в’язом і дивилися на сонце, що заходило.
— Даремно ти засмучуєшся, — сказав Їжачок. — Звичайно, у сонячних зайців є вуха!..
І хоча Їжачок із Ведмедиком мало не посварилися, це був дуже щасливий сонячний день!