TOU

Ян, що не знав страху

Лужицькі народні казки

Була собі колись удова, і мала вона сина. Жили вони в старій, похиленій ха- тинці край села, якраз там, де починалася густа, непролазна хаща. Хлопця звали Ян, бо саме таке ім’я завжди отримував у тих краях перший син у родині, і був він єдиним скарбом цієї убогої жінки.

Коли хлопець подорослішав, каже йому мати: «Сину, якщо хочеш оженитися, мусиш навчитися рубати дрова й запалювати вогонь. Йди, розпали в печі, а я на­печу хліба!»

Узяв Ян оберемок сухого хмизу й хотів його тут-таки запхати до печі, бо ж не раз бачив, як це робила мати. Та вона його зупинила: «Постривай, спочатку пообмітай павутиння та повигрібай попіл».

Ян зазирнув у піч. Усередині було темно, тож мати спитала: «Ти що, боїшся за­лізти досередини?»

— Ні, я не боюся, — відповів Ян, — чого б то я боявся? Мені потрібен віничок, бо із чим мені туди лізти?

Мати подала йому віничок, і Ян поліз до печі. Темно там було, хоч в око стрель, і хлопець посувався навпомацки. Раптом щось загукало «пугу-пугу», тоді це щось його шкрябнуло, і повз нього з печі прямісінько на матір вилетіла сова.

Мати так перелякалася, що діжа випала їй з рук. Оговтавшись і заспокоївшись, мати задо­волено сказала синові: «От, тепер ти добре знатимеш, що воно таке страх!»

— Звичайно, знатиму, — відповідає Ян із печі, — страх пугукає й дряпає, а тоді вилітає з печі геть.

Мати збагнула, що Ян зовсім не втямив, що таке страх. А коли він цього не зро­зуміє й геть нічого не боятиметься, подумала вона, це врешті-решт доведе його до біди. Що вона тоді, безталанна, робитиме? Тож мати вирішила чимскоріше показати синові, що таке страх.

Коли жінка знову зібралася пекти хліб, вона вдруге наказала Янові залізти до печі, а що він сидів там якусь хвильку тихенько, то вона гукнула до нього:

— Ну, чого ж ти не обмітаєш павутиння, тебе що, страх ухопив?

— Та ні, — мовив Ян, — я лишень хотів поглянути, чи не народилися в того страха діти.

Почувши таке, мати важко сіла на лаву біля печі й сумно промовила: «Ой, хлопче, коли ти такий нетямущий, як ти знайдеш собі дружину?»

Ян зовсім не хотів засмучувати матінку. Він виліз із печі й став прохати: «До­зволь мені піти туди, де страх возами возять, я його візьму й додому принесу, який би він важкий не був».

Удова сумно зітхнула: «Ну що ж, можеш спробувати. У селі якраз помер запеклий грішник. Його тіло лежить у капличці на кладовищі. Як стемніє, піди-но, глянь, як він там, що поробляє! Але дивись, не дуже злякайся, бо ще затинатися почнеш, не приведи Господи!»

Мати сподівалася, що цього разу Ян нарешті зрозуміє, як воно буває, коли людину охопить страх.

Щойно стемніло, Ян подався до села. Прочинивши двері каплички, він побачив, що мертвяк лежить у труні й жалісно квилить: «Ой, як мені холодно, невже ніхто мене не зігріє?»

Ян довго не роздумував. Підняв віко труни й помацав мертвяка. Ноги небіжчика були холоднючі, справді як лід. «Потерпи трохи, — каже Ян, — я тобі дам свої штани ще й дерев’яні черевики взую на ноги. Ти миттю зігрієшся».

Запеклому грішникові це сподобалося, а Ян його запитав, чи не знає той бува, як знайти віз зі страхом. Він, мовляв, узяв би його на плечі та й приніс собі додому.

А грішник йому й каже: «Коли ще я живий був, страх завжди був поруч зі мною. А тепер доведеться тобі опівночі піти на кладовище, бо чорт прийде туди по мою душу. Ото ти вже наберешся там страху!»

Ян йому подякував та й пішов собі геть. А вдома сів біля печі та й став гріти ноги. Мати побачила, що Ян десь подів свої штани й черевики та й спитала: «Певне, тебе страх так додому гнав, що ти черевики й штани загубив?»

— Ні, матінко, я його не побачив. Він з’явиться пізніше, коли чорт прийде по грішникову душу.

Мати так і сіла на лаву біля печі й гірко заплакала: «Біда мені, синку, з тобою. Коли ти такий нерозумний, жодна дівчина за тебе заміж не піде».

Засмутили Яна матусині сльози, тож він їй пообіцяв: «Сьогодні опівночі піду на кладовище. Ось там я вже напевно дізнаюся, що таке страх».

Мати була впевнена, що опівночі на кладовищі хлопець набереться страху, тож коли він ішов туди, вона його попередила: «Дивись, не перелякайся там на смерть!»

Пішов Ян на кладовище. Ворота були зачинені, отож Янові довелося лізти через паркан. Він блукав потемки від могили до могили, доки не натрапив на свіжий гор­бок землі, де поховали запеклого грішника.

Сів Ян на горбок і спокійнісінько почав чекати на чорта й на страх. Сидів-сидів, аж відчув, що сидить на чомусь твердому. Хлопець потягнув руками якусь кулю й витяг людського черепа, а помацавши на­вколо себе, зрозумів, що навкруги розкидано людські кістки.

Раптом поміж моги­лами замерехтіли якісь дивні вогники. Кістяки в чоловічому одязі почали вилазити з могил, їхні зуби світилися зеленим світлом. Лише в одного зуби не світилися, бо він затулив своє обличчя.

То був Янів хрещений батько, який помер кілька років перед тим. Він підійшов до Яна й запитав: «Чи не побавимося в кеглі, хрещенику?»

— Я би радо пограв, — відповів Ян, — та спершу мушу дочекатися страху. Страх має бути із чортом, коли нечистий прийде по душу запеклого грішника.

Та хрещений похитав головою: «Ні, синку, по його душу чорт не прийде, вона зо­станеться з нами. Ось тобі кеглі, та дивись, не схиб. Граємо нат гроші. Що виграєш, поклади собі за пазуху, але опівночі щоб тебе тут не було!»

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Веселка“
м. Київ,  1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: