Ян, що не знав страху

Була собі колись удова, і мала вона сина. Жили вони в старій, похиленій ха- тинці край села, якраз там, де починалася густа, непролазна хаща. Хлопця звали Ян, бо саме таке ім’я завжди отримував у тих краях перший син у родині, і був він єдиним скарбом цієї убогої жінки.

Коли хлопець подорослішав, каже йому мати: «Сину, якщо хочеш оженитися, мусиш навчитися рубати дрова й запалювати вогонь. Йди, розпали в печі, а я на­печу хліба!»

Узяв Ян оберемок сухого хмизу й хотів його тут-таки запхати до печі, бо ж не раз бачив, як це робила мати. Та вона його зупинила: «Постривай, спочатку пообмітай павутиння та повигрібай попіл».

Ян зазирнув у піч. Усередині було темно, тож мати спитала: «Ти що, боїшся за­лізти досередини?»

— Ні, я не боюся, — відповів Ян, — чого б то я боявся? Мені потрібен віничок, бо із чим мені туди лізти?

Мати подала йому віничок, і Ян поліз до печі. Темно там було, хоч в око стрель, і хлопець посувався навпомацки. Раптом щось загукало «пугу-пугу», тоді це щось його шкрябнуло, і повз нього з печі прямісінько на матір вилетіла сова.

Мати так перелякалася, що діжа випала їй з рук. Оговтавшись і заспокоївшись, мати задо­волено сказала синові: «От, тепер ти добре знатимеш, що воно таке страх!»

— Звичайно, знатиму, — відповідає Ян із печі, — страх пугукає й дряпає, а тоді вилітає з печі геть.

Мати збагнула, що Ян зовсім не втямив, що таке страх. А коли він цього не зро­зуміє й геть нічого не боятиметься, подумала вона, це врешті-решт доведе його до біди. Що вона тоді, безталанна, робитиме? Тож мати вирішила чимскоріше показати синові, що таке страх.

Коли жінка знову зібралася пекти хліб, вона вдруге наказала Янові залізти до печі, а що він сидів там якусь хвильку тихенько, то вона гукнула до нього:

— Ну, чого ж ти не обмітаєш павутиння, тебе що, страх ухопив?

— Та ні, — мовив Ян, — я лишень хотів поглянути, чи не народилися в того страха діти.

Почувши таке, мати важко сіла на лаву біля печі й сумно промовила: «Ой, хлопче, коли ти такий нетямущий, як ти знайдеш собі дружину?»

Ян зовсім не хотів засмучувати матінку. Він виліз із печі й став прохати: «До­зволь мені піти туди, де страх возами возять, я його візьму й додому принесу, який би він важкий не був».

Удова сумно зітхнула: «Ну що ж, можеш спробувати. У селі якраз помер запеклий грішник. Його тіло лежить у капличці на кладовищі. Як стемніє, піди-но, глянь, як він там, що поробляє! Але дивись, не дуже злякайся, бо ще затинатися почнеш, не приведи Господи!»

Мати сподівалася, що цього разу Ян нарешті зрозуміє, як воно буває, коли людину охопить страх.

Щойно стемніло, Ян подався до села. Прочинивши двері каплички, він побачив, що мертвяк лежить у труні й жалісно квилить: «Ой, як мені холодно, невже ніхто мене не зігріє?»

Ян довго не роздумував. Підняв віко труни й помацав мертвяка. Ноги небіжчика були холоднючі, справді як лід. «Потерпи трохи, — каже Ян, — я тобі дам свої штани ще й дерев’яні черевики взую на ноги. Ти миттю зігрієшся».

Запеклому грішникові це сподобалося, а Ян його запитав, чи не знає той бува, як знайти віз зі страхом. Він, мовляв, узяв би його на плечі та й приніс собі додому.

А грішник йому й каже: «Коли ще я живий був, страх завжди був поруч зі мною. А тепер доведеться тобі опівночі піти на кладовище, бо чорт прийде туди по мою душу. Ото ти вже наберешся там страху!»

Ян йому подякував та й пішов собі геть. А вдома сів біля печі та й став гріти ноги. Мати побачила, що Ян десь подів свої штани й черевики та й спитала: «Певне, тебе страх так додому гнав, що ти черевики й штани загубив?»

— Ні, матінко, я його не побачив. Він з’явиться пізніше, коли чорт прийде по грішникову душу.

Мати так і сіла на лаву біля печі й гірко заплакала: «Біда мені, синку, з тобою. Коли ти такий нерозумний, жодна дівчина за тебе заміж не піде».

Засмутили Яна матусині сльози, тож він їй пообіцяв: «Сьогодні опівночі піду на кладовище. Ось там я вже напевно дізнаюся, що таке страх».

Мати була впевнена, що опівночі на кладовищі хлопець набереться страху, тож коли він ішов туди, вона його попередила: «Дивись, не перелякайся там на смерть!»

Пішов Ян на кладовище. Ворота були зачинені, отож Янові довелося лізти через паркан. Він блукав потемки від могили до могили, доки не натрапив на свіжий гор­бок землі, де поховали запеклого грішника.

Сів Ян на горбок і спокійнісінько почав чекати на чорта й на страх. Сидів-сидів, аж відчув, що сидить на чомусь твердому. Хлопець потягнув руками якусь кулю й витяг людського черепа, а помацавши на­вколо себе, зрозумів, що навкруги розкидано людські кістки.

Раптом поміж моги­лами замерехтіли якісь дивні вогники. Кістяки в чоловічому одязі почали вилазити з могил, їхні зуби світилися зеленим світлом. Лише в одного зуби не світилися, бо він затулив своє обличчя.

То був Янів хрещений батько, який помер кілька років перед тим. Він підійшов до Яна й запитав: «Чи не побавимося в кеглі, хрещенику?»

— Я би радо пограв, — відповів Ян, — та спершу мушу дочекатися страху. Страх має бути із чортом, коли нечистий прийде по душу запеклого грішника.

Та хрещений похитав головою: «Ні, синку, по його душу чорт не прийде, вона зо­станеться з нами. Ось тобі кеглі, та дивись, не схиб. Граємо нат гроші. Що виграєш, поклади собі за пазуху, але опівночі щоб тебе тут не було!»

Почав Ян із хрещеним та іншими мертвяками грати в кеглі. Замість кулі був людський череп, а кеглями були справжнісінькі людські кістки.

Янові щастило й він вигравав чимало грошей та клав собі за пазуху, як навчив його хрещений. Близько півночі гра припинилася. Мертвяки почали збирати кеглі й кулі, а один з-поміж них глипнув на Яна скоса, та й каже: «Ти з нами грав, то й прибирай тепер з нами!»

Янові не треба було казати двічі, він позбирав, що там ще лежало й поскидав кістки на купу. Аж раптом почув, що годинник на вежі б’є дванадцяту годину й пригадав слова хрещеного. Швиденько заліз на паркан, та коли хотів з нього зістрибнути, про­лунав останній, дванадцятий удар годинника, і чиясь рука схопила його.

Ян стрибнув і вже унизу помітив, що та рука схопила його шапку. «Це ще не найгірше, — сказав собі Ян, — не вертатися ж мені по шапку. Адже в мене є гроші, куплю собі нову».

Задоволений Ян повернувся додому, а мати його й питає, чи не страх загнав його додому. Та хлопець пожалівся, що чорт не прийшов, тож зі страхом він так і не по­знайомився.

Мати знову засумувала: «Хлопче, ти геть нерозумний, так ти ніколи не оже­нишся!»

Шкода стало Янові матусі й щоб її заспокоїти, розповів, як на кладовищі виграв купу грошей.

Мати подумала, що син їй розповідає дурниці й знову почала плакати. Тоді хло­пець висипав гроші їй у фартух.

— Не сумуйте, матусю! Тепер у нас є гроші, я можу піти у світ і накупити страху досхочу!

Мати подумала, що у світі її синок пізнає нарешті, що таке страх, тож дозволила йому податися в мандри, мовляв, там він швидко зрозуміє, що воно таке. Та все ж вона знову застерегла хлопця, аби той не перелякався на смерть. Усюди чигає страх, особливо в лісі.

Пішов Ян і невдовзі потрапив у ліс. Цілісінький день дерся він крізь лісову хащі, але нічого з ним не сталося.

От перейшов Ян ліс і побачив осяяний променями призахідного сонця, прекрасний замок. Підійшовши ближче, хлопець зрозумів, що в замку ніхто не живе.

Біля замку стояли вбогі селянські хатинки. В одній з них мешкав пан, колишній володар замку. Він оповів Янові про своє лихо.

— У моєму замку оселився привид. Хто наважиться там переночувати, той уми­рає від страху!

Ян відразу зрадів. Питається в пана, чи не можна і йому переночувати в замку.

Володар замку здивувався. Він і подумати не міг, що хлопець такий сміливий! «Невже ти анітрохи не боїшся?» — запитав він Яна.

— Та я не знаю, що таке страх, — відказав йому Ян.

Пан лише засміявся на ці слова, а сам про своє думає. Та все ж сказав: «Якщо переночуєш у замку і залишишся живий, то бери мою доньку за дружину та й жи­віть собі у замку».

— Гаразд, — каже Ян, — дайте мені ключа, люльку з гарним тютюнцем і бочечку пива!

Усе це Янові дали, і він пішов до замку, всівся там у найбільшій залі за великий стіл і почав чекати, час від часу посьорбуючи пиво та попихкуючи люлькою. Та й примовляє до себе:

— Пий собі, Яне, — в ім’я Боже! А ти часом не боїшся, Яне? Та чого б то мені боятися, ніхто мені нічого не заподіє!

Тоді запалив п’ять свічок і поставив їх на столі. Не довго й сидів отак, аж впала згори людська рука й одну свічку погасила. Ян руку зі столу скинув, свічку запалив знову, та й примовляє:

— Пий собі, Яне, — в ім’я Боже! А ти часом не боїшся, Яне? Та чого б то мені боятися, ніхто мені нічого не заподіє!

Аж знову впала згори людська рука й погасила дві свічки. Ян знову скинув руку зі столу, а свічки запалив. Та й примовляє:

— Пий собі, Яне, — в ім’я Боже! А ти часом не боїшся, Яне? Та чого б то мені боятися, ніхто мені нічого не заподіє!

Тут впала згори людська нога й погасила чотири свічки. Ян її вхопив і жбурнув у куток. Знову запалив свічки й примовляє:

— Пий собі, Яне, — в ім’я Боже! А ти часом не боїшся, Яне? Та чого б то мені боятися, ніхто мені нічого не заподіє!

Щойно він це проказав, як з вікна повіяв вітерець. Фіранки заколихалися, і звіду­сіль посунули святково вбрані хлопці й дівчата, а тоді з’явилися ще й музики.

Одна дівчина забажала потанцювати з Яном. На ній була зелена спідниця, чорний корсет і мереживний чепець. Ян придивився до неї й побачив, що вона немов усміхається до нього. Та була вона без губів, у неї не було ані щік, ані носа, самі лише кістки. Тож Ян і каже до неї:

— Ян не вміє танцювати, Ян не танцюватиме!

Музики поволі наближалися до Яна, у кістлявих руках вони тримали інструменти. Вони також заохочували Яна піти в танець. Та Ян сидів собі й знай повторював:

— Ян не вміє танцювати, Ян не танцюватиме!

Раптом вибило дванадцяту, й усі дівчата й хлопці, а з ними й музики зникли. У великій залі стало тихо-тихо. Свічки горіли на столі. Ян почав прислухатися, аж почув, наче в димарі хтось кашляє. Тоді звідти почулося завивання й свист. У трубі застряг якийсь чоловік.

Ян потягнув його за руку й побачив, що той від кіптяви геть почорнів, а коли Ян спробував поставити його на ноги, виявилося, що то лише півчоловіка. «Ото шкода, — сказав собі Ян, — бо якби тут були обидві половини, мені б не було так самотньо».

Знову в димарі закашляло й завило, і Ян вдруге пішов поглянути, що там робиться. Витяг він другу половину людини, аж вона стулилася з першою і перед Яном постав цілий чоловік, чорний-чорнющий, лише зуби виблискували. Чоловік мовив:

— Я дух, привид цього замку, не було мені досі ніде супокою. Ти мене звільнив від злих чарів, і все, що тут бачиш, замок і гроші, я дарую тобі. Старий пан боїться жити тут, тож нехай зостається в убогій хижці! Від завтрашнього ранку, від пів на п’яту, ти будеш тут новим господарем.

Проказавши це, чорний чоловік зник у димарі. Знову почувся кашель і завивання, тоді знову засвистіло, і привид, полегшено зітхнувши, вилетів із димаря й розчи­нився в темряві.

Коли рано-вранці, о пів на п’яту, Ян виходив із замку, то здивувався: тепер він виглядав справжнім паном, зодягненим, наче який граф. Досить було плеснути в до­лоні — і перед ним стояли дві карети із запряженими кіньми та з кучерами. Одну карету Ян послав по панську доньку. Невдовзі карета повернулася, і з неї вийшла вродлива ясноока дівчина у весільному вбранні.

Другу карету Ян послав по матір. А коли вона приїхала, Ян розповів їй, як знай­шов собі наречену. Мати й сама побачила, що син розповідає щиру правду. Та було їй лячно від думки, що її син так і не дізнався, що ж таке страх. Чим більше вона про це думала, тим більше боялася за Яна, бо коли нічого не боїшся — то й до біди недалеко!

Під час весілля, за давнім звичаєм лужицьких сербів, перед молодими ставили на стіл дві перевернуті миски. Під одну ховали фігурку овечки, зроблену з масла. А під іншу — живу тваринку або пташку. Коли миску підняти, то побачиш овечку або ж звідти хтось вискочить. Ясно, що всім гостям весело!

Ян мав підняти миску першим. Він трохи підняв її й спробував зазирнути, що ж там було. Аж тут звідти випурхнув горобець, і хлопець перелякано впустив миску.

— Ой, — скрикнув Ян, — як я перелякався!

А мати зраділа: «Нарешті ти зрозумів, що таке страх». А тоді з полегшею додала: «Тепер ти спокійно можеш одружитися».

Ян і справді злякався: він не зважився доторкнутися до другої миски. Тоді миску підняла наречена. Під нею була овечка, зроблена з масла й прикрашена бісером, яка провіщала щасливу долю молодій парі.

Молодята оселилися в замку, і Янова матуся теж залишилася з ними. Вони жили щасливо багато років, і якби не прийшла до них старість, то жили б вони там ще й досі.

 

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Веселка“
м. Київ,  1990 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: