Яртигулак та чаклун-порхан

Якось уранці мати і Яртигулак збиралися йти в поле.
На сніданок мати спекла перепічку, приготувала чай. Після сніданку залишилася одна перепічка, тепла та пухка.
«Якщо перепічку не з’їсти зараз, вона зачерствіє і не буде такою смачною»,–подумав Яртигулак і потягнувся рукою до тарілки, але мати сказала:
– Віднесімо, синку, цей чурек батькові в поле. Він сьогодні устав ще вдосвіта, то, мабуть, голодний уже.
І перепічка лишилася лежати на столі біля шматочка сиру.
Раптом з вулиці почулося якесь ревище:
– Вур-ха-ха! Вур-ха-ха!
Мати почула ці викрики і зблідла. Потім ухопила сир та перепічку і побігла з хати.
– Мамо! – гукнув Яртигулак.– Нащо ти несеш на вулицю перепічку, ти ж хотіла понести його батькові!
– Цить, синку! Це кричить порхан – чаклун і ворожбит. Він святий, а святому всі щось дають,– промовила мати.
– А хіба порхан бідний? – не відпускав Яртигулак материного подолу.
– Що ти, що ти! Святі не бувають бідними.
– То він старий?
– Та ні.
– Отже – хворий?
– Як ти міг подумати таке, синку? Святість оберігає його від хвороби.
Так відповіла мати й побігла до хвіртки. Але Яртигулак був моторний.
Він добіг до хвіртки перший і, підстрибнувши, вже сидів на защіпці.
– Мамо,– знову задзвенів голосок Яртигулака.– Якщо порхан і здоровий, і молодий, навіщо ж ти віддаєш йому останню перепічку? Адже він сильніший за тебе, молодший, ніж мій батько, і багатший за нас трьох!
Стара злякалась і розгнівалась:
– Кажуть, що зелене яблуко не має смаку. Отак і я з тобою, мій маленький: говориш багато, а знаєш мало. Адже порхан – чаклун. Йому не можна перечити, бо він розгнівається і нашле в наш дім нещастя.
– Яке нещастя? – не зрозумів Яртигулак.
Мати стала йому пояснювати:
– Порхан скаже слово – і в нашій хаті оселяться злі духи джини. Скаже двоє слів – і ми всі помремо. Він може посварити нас із сусідами, і в нас не стане друзів. А людина без друзів – це пагінець у пустелі.
І стара, плюнувши на всі чотири боки, щоб чаклун-порхан не зурочив її за такі слова, вибігла на вулицю.
Яртигулак теж побіг за матір’ю, тоді виліз на огорожу, щоб роздивитися, що робиться на вулиці.
Там ішла юрба людей, а попереду – здоровенний чорнобородий дядько в довжелезному балахоні з верблюжої вовни. На голові у нього була величезна чалма, а на поясі висіли пістряві торбинки-амулети.
Жінки підбігали до порхана й тицяли йому хто перепічку, хто курку, хто низку шматочків сухої дині, а хто гроно винограду.
Задерши вгору чорну бороду, чаклун-порхан гугнявив:
– Гей…гей…гей… Я рахую зорі в небі, на землі проганяю джинів, а під землею знайду загублене! Я – ворожбит, провидець і знахар!
Тут Яртигулак побачив, що в торбі порхана зникла і їхня перепічка. Він посварився на порхана своїм кулачком, стрибнув додолу й побіг за юрбою.

Край вулиці жив працьовитий і всіма шанований Башим-ага.
Порхан підійшов до його двору й щосили загамселив палицею на воротах.
– Агей, Башим-ага! Лихо, мов чорний крук, сидить на твоїй огорожі. Якщо ти не хочеш, щоб воно увійшло в твій дім, дай мені двадцятиденне ягнятко та півмітка ячменю.
Ворота хутко відчинились, і сам господар вийшов назустріч гостеві. Він уклонився порханові й повів гостя у двір. Юрба посунула за ними, бо кожному хотілося подивитися, як святий порхан буде виганяти джинів з подвір’я Башим-аги.
Хазяїн простелив серед двору свій найкращий килим, порхан скочив на нього й став розмахувати руками та кружляти. Він репетував з усієї сили, закликаючи на допомогу добрих джинів:
– Вур-ха-ха-а! Духи мої, що живете в долинах! Пері мої, що літаєте в горах! Деви мої, що сховалися попід землею! Сюди! До мене!
Він репетував дужче й дужче, кружляв дедалі швидше й швидше. Він так налякав людей своїм криком, що деякі повтікали з двору, а ті, що залишилися, не могли поворухнутися від страху.
– На коліна!–зіпнув порхан нелюдським голосом, піднявши руки над головою.– Заплющіть очі! Духи вже тут! Я бачу їх!
Люди попадали на коліна й позаплющували очі, тільки Яртигулак дивився мовчки, бо йому хотілося побачити добрих духів, що мали битись із злими джинами, які залізли в дім Башим-аги.
– Ти тут, переді мною, могутній, всемогутній джине!– репетував далі порхан на весь двір.– Однією рукою ти підіймаєш гори, одним пальцем ти вбиваєш людину!
Селяни лежали на землі й боялися підвести очі на страшного джина, та Яртигулак, скільки не дивився, нічого не бачив, хоч сидів уже на чалмі порхана.
– Зараз ви почуєте…– порхан хотів був налякати людей ще дужче, але в цю мить з величезної чалми порхана почувся дзвінкий тоненький голосок:
– Ніякого джина тут немає! Не вірте порханові! Він брехун і пройдисвіт!
Усі схопилися на ноги й побачили, що ніякого джина й справді немає. А порхан так злякався, що, не мовивши й слова, підхопив свій мішок і кинувся з двору.
Він тікав вулицею, заткавши собі вуха пальцями, проте чув, як люди кричали йому навздогін:
– Він брехун і пройдисвіт! Він брехун і пройдисвіт! Тут немає ніякого джина!
Порхан, забігши далеченько від оселі Башим-аги, тільки зупинився перепочити, як той самий голос, що виходив до того із чалми, продзвенів тепер з його власної бороди:
– Віддай, злодію, все, що награбував!
Порхан підскочив, ніби його вкусив скорпіон чи гадюка, й помчав прямісінько до своєї хати. Він забіг у дім і, знесилений, гепнувся прямо на килим.

Жінка зібралась подавати обід. Поставила перед ним миску плову: поверх рису виклала шматочки курячого м’яса та молоденьку цибулю. Білі пухкі перепічки аж лисніли від масла. А такої юшки Яртигулак ще ніколи не бачив. Була тут і велика тареля, на якій шматочками лежало м’ясо, обкладене часником та морквою, а поверх жовтіли сушені вишні.
У порхана аж слина потекла, бо він ще нічого не їв з самісінького ранку.
Але тільки-но він загріб жменю плову, як з-під скатертини почувся голос:
– Стривай! Віддай, грабіжнику, людям чуже добро! Бо вдавишся першим куском!
Порхан впав на килими, але той самий голос задзвенів у нього над вухом:
– Поверни негайно ж усе, що ти награбував у людей! Поверни, поверни!
Порхан схопив ковдру й закутався в неї, але й це не допомогло, бо хтось смикнув його за бороду.
– Годі спати! Якщо ти не повернеш награбоване, то я тебе так розмалюю, що людям на очі не навернешся!
Порхан схопився й хотів утекти з дому. Він узявся за чобіт, але чобіт сам підстрибнув і засміявся. Він хотів надягти халат, але той поповз від нього, мов гадюка. Порхан заплакав.
– Плач не плач, а доведеться тобі покаятися, бо гірше буде! – почувся голос з пазухи.
Порхан заткнув вуха пальцями й вибіг у двір. А там саме працювали односельці – відробляли порханові якісь борги.
– Чому регочетеся, препогані? – розгнівався хазяїн. Але чоловіки ще дужче залилися сміхом. Порхан почав їх сварити, поки вибігла його жінка та аж руками об поли вдарила:
– Що це з тобою? Де твоя борода?!
Порхан схопився за бороду, та не знайшов її: півбороди було відрізано.
– Ой! – залементував він.– Я все життя лякав людей джинами, а сам ніколи в них не вірив. А тепер бачу, що вони обсіли мій дім.
І він упав на коліна перед своїми боржниками й пообіцяв їм ніколи більше не обдурювати людей, а біднякам повернути все, що награбував за всі роки,– аби тільки джини йому спокій дали.
Меткий Яртигулак непомітно вибіг з порханового двору й пішов, не кваплячись, додому, наспівуючи пісню:

Хоч малий я, та меткий,
Хто завзятіший за мене?

Не встиг він увійти в двір, як хтось постукав у хвіртку. Коли ж мати відчинила, почувся жалібний голос:
– На тобі, хазяйко, твою перепічку. Забери її і позбав мене від клятущих джинів.
Це був чаклун-порхан.
Мати здивувалася, а Яртигулак весело засміявся.