TOU

Яртигулак та розбійники

Туркменські народні казки

Якось завітав до Яртигулакового батька гість з далекого краю – славнозвісний караван-баші ( керівник каравану). Гостя посадили посеред двору на найбільшому й найм’якшому килимі.
– За довгі роки моїх мандрів,– сказав гість,– я не надбав маєтків, не наскладав золота. Є в мене єдине добро – білий віслюк, мій товариш і помічник. Разом з ним я виходив усі дороги від славного Хорезму до прадавнього Харасану, і він так добре запам’ятав їх, що тепер сам знаходить дорогу серед піщаного моря пустелі. Нагодуйте ж його і прив’яжіть на ніч у надійному місці.
– Будь певен, друже,– сказав батько,– що в нашому аулі ніхто не скривдить твого помічника. Я прив’яжу віслюка за огорожею і накажу моєму синові, щоб постеріг.
Яртигулак став пильнувати білого віслюка, а той скуб собі травичку біля огорожі.
Яртигулак дуже пишався тим, що йому доручили стерегти такий скарб. Він умостився на огорожі і безтурботно розгойдував ногами–йому було перед ким вихвалятися: до двору Яртигулака збіглися діти всього аулу (село). Вони милувалися оксамитною опанчею білого віслюка і не могли відвести погляду від гарної вуздечки зі срібними прикрасами, зробленими славнозвісними майстрами Ургенча. Дуже сподобався дітям цей віслюк. Вони наввипередки пропонували Яртигулакові постерегти віслюка разом з ним,– але де там! Він тільки покрикував на хлопців і не хотів ні з ким ділити такої честі.
– Дурди, куди пнешся! Не чіпай вуздечки, у тебе руки брудні!
– Агей, Гюль-Джемал! Не підступай близько до віслюка, він брикається.
Довго стояли діти на вулиці, милуючись білим віслюком. Але всьому настає кінець. Намилувалися вони та й розбіглися. А Яртигулакові стало нудно. І він, щоб не нудьгувати, заспівав пісню:

Гляньте лиш, який віслюк,
Знає він найдальший шлях.
Стереже його маля –
То джигіт Яртигулак!..

Яртигулак співав, а сонечко сідало все нижче й нижче. Вже й смеркло, але Яртигулак не злякався: він заспівав ще голосніше.
І раптом Яртигулак почув чийсь ніжний голос:
– Як любо ти співаєш! Чи не в соловейка навчився?
Глянув Яртигулак, аж стоїть дівчина – прекрасна, мов чарівниця-пері, а вбрана, мов квітка. Ніколи ще не бачив Яртигулак такої красуні. Але він не здивувався: то й що, коли сама донька хана чи падишаха прийшла глянути на чудового віслюка! Він вклонився дівчині й сказав:
– Підходь ближче, не бійся. Мій віслюк не брикається. Якщо хочеш, можеш погладити його.
Але дівчина навіть не глянула на віслюка, вона підбігла до Яртигулака й ніжно промовила:
– Хто може зрівнятися з таким, як ти, струнким джигітом (джигіт –козак)! Хіба ж не про тебе співається в пісні, що врода твоя, мов місяць, осяває весь світ!
Такі слова Яртигулак почув уперше в житті, але він не розгубився, тільки поправив свої кіски й відповів:
– Якщо ти називаєш мене місяцем, то я скажу, що ти сонце. Коли ж ти мене назвеш сонцем, то я відповім, що в сонця тільки одне око, а в тебе їх двоє.
І Яртигулак засміявся. Дівчина теж засміялася, а потім дістала торбинку й напхала хлопчикові повен рот халви. А Яртигулак дуже любив халву. Та не встиг він її проковтнути, як красуня зникла, а разом з нею й віслюк.
Яртигулак хотів закричати, але в роті у нього було повно халви. Хотів погнатися навздогін, але впав з огорожі й ударився так, що не міг устати. Тоді він заплакав.
На плач прибігла мати, і всі дізналися, що віслюка вкрали.
Старий караван-баші з горя не міг навіть слова промовити. Він смикав себе за бороду і стогнав.
– Заспокойся,– втішав його батько.– Я продам і дім, і верблюда й розплачуся з тобою.
– А я ткатиму килими вдень і вночі, та й купимо тобі ще кращого віслюка,– примовляла мати.
Але старого караван-баші годі було втішити. Яртигулак думав, що батьки сваритимуть його, проте ні батько, ні мати не сказали йому й слова. Адже вони добре знали давню приказку: «Кому поскаржишся на свою дитину?» Вони мовчали, а хлопчикові з того було ще тяжче.
Яртигулак заплакав: «Якби я не був такий гордий та не прогнав друзів, вони допомогли б мені стерегти віслюка і він стояв би й досі за огорожею та поскубував би травицю. Я сам у всьому винен».
Так подумав Яртигулак, витер сльози й нишком вийшов надвір. Усі вже спали, і його ніхто не помітив. А Яртигулак надумав шукати віслюка.

Довго блукав він пісками пустелі, дряпався по горбах, скочувався в пересохлі рови. Він плутався в колючій траві, провалювався по пояс у пісок, та ніде не знайшов і сліду віслюка.
Настала ніч, але місяць ще не зійшов. Яртигулак уже нічого не бачив. Він почав гукати віслюка, називаючи його найпестливішими іменами. Скоро хлопчик знемігся й упав на пісок. Він поклав собі чекати ранку. Хоч дуже хотілося додому, Яртигулак сказав сам собі:
– Краще вже я загину в пустелі від голоду й спраги, аніж повернуся додому ні з чим.
І раптом пустелею промайнув вітрець. Він підхопив хлопчика, мов суху билинку, й поніс понад землею. Яртигулак полетів. Він летів дуже довго. Вже навіть подумав, що ніколи не повернеться на землю, коли це трапилася гілка саксаулу, і Яртигулак зачепився за неї.
Якби поблизу йшла дівчина, то мовила б: «Це пташка».
Коли б ішов юнак, то сказав би: «Це стріла мисливця».
А йшов би старий дід, то глянув би на дерево та й прошамкотів: «Це торішній листочок».
Але це не була пташка, і не стріла, та й не листок. То був Яртигулак. Йому було дуже погано висіти на дереві головою вниз, він почав розгойдуватися та й упав додолу. Пісок був такий м’який, а Яртигулак такий зморений, що відразу й заснув, наче багатій на пухових подушках.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Туркменські народні казки”
Переклад – Г. Халимоненко
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: