TOU

Яскраве сонечко

Луїджі Капуано

Жила була жіночка, яка випікала хліб і в неї була донька, чорна, як головешка, і страшна, як смертний гріх.

Вони були дуже бідні і абияк перебивалися, заробляючи гроші випіканням вже приготовленого хліба.

Головешечка, так звали доньку, бігала з ранку до ночі.

— Гей, гей грійте воду! Гей, гей місіть тісто! — кричала вона рано-вранці, пробігаючи вулицями.

Потім, з лотком під пахвою та з кошиком на голові, ходила по хатах і збирала приготовані для випікання хліби та булки. А коли хліби були спечені, вона знову бігала туди-сюди, але вже з кошиком за плечима, і розносила готові хліби та булки; словом, не відпочивала ні хвилини, але незважаючи на це була постійно весела і всім задоволена.

Волосся її було завжди розпатлане, ноги брудні і босі; одягалася вона в дране ганчір’я і брудна була, мов купка золи, але незважаючи на це, сміх її лунав з одного кінця вулиці до другого.

— Ну знову закудахкала наша Головешечка, — говорили сусіди.

Увечері Головешка з матінкою зачинялися у своєму будинку і ніколи не висували навіть кінчика носа.

Хай би ще взимку, але ж це було і влітку, коли сусіди насолоджувалися вечірньою прохолодою та місячним світлом.

— Боже, які вони дурні, що сидять, закупорившись у хаті, при світлі згасаючого в печі вугілля, коли на дворі так гарно і прохолодно, — говорили сусіди, які ніяк не могли зрозуміти, чому вони сидять під замком.

— Гей, сусіди, виходьте на повітря, та на прохолоду! – Кричали їм.

— У нас у хаті прохолодніше, — відповіла їм мати з-за дверей.

— Еге, та тут справа нечиста! — подумали сусідки і почали підглядати та підслуховувати біля дверей.

І справді, крізь замкову щілину виднілося сліпуче світло і іноді було чути, як мати примовляла:

— Яскраве сонечко, яскраве сонечко, будеш царицею за волею Божою, а Головешка тільки кудахкала.

Нарешті звістка про це дійшла до царських вух. Цар розгнівався і звелів їх покликати.

— Стара відьмо! Якщо ти і надалі продовжуватимеш говорити такі речі, то я накажу кинути в темницю і тебе, і твою Головешку! – сказав цар старій.

— Ваша величність! Це все неправда, сусідки всі брешуть, — відповіла та, а Головешка тим часом продовжувала сміятися, навіть у присутності царя, і цар наказав посадити їх обох до в’язниці.

Але ввечері тюремник побачив велике сліпуче світло, що пробивалося крізь дверні щілини їхньої темниці, і почув, як стара повторювала час від часу:

— Яскраве сонечко, яскраве сонечко, будеш царицею за волею Божою.

Тюремник, звісно, пішов до царя і все йому передав.

Цар розгнівався ще дужче.

— Так, так! Нехай їх посадять у в’язницю до засуджених на смерть, у ту, що під землею! – грізно вигукнув він.

І тюремники одразу ж перевели матір та дочку до підземної в’язниці. Це була комірка без повітря, без світла, куди з усіх боків просочувалася вогкість і було дуже холодно.

Але вночі, навіть у підземній в’язниці, знову з’явилося сліпуче світло і почулися слова старої:

— Яскраве сонечко, яскраве сонечко, будеш царицею за волею Божою.

Тюремник знову пішов до царя і знову доповів йому про все, що він бачив і чув.

Цар цього разу був такий здивований, що скликав державну раду. Одні радники казали, що в’язням слід відрубати голови, інші ж запевняли, що вони схиблені і їх слід відпустити на волю.

— Та й справді, що поганого було в словах цієї жінки?

— Будеш царицею за волею Божою. — Яка в тому біда?

— Якби Бог захотів, щоб Головешка стала царицею, то навіть Його Величності не вдасться завадити цьому.

— Це правда! – подумав цар і наказав випустити обох із в’язниці.

Пекарки знову взялися за своє скромне ремесло, і оскільки не було рівних їм у мистецтві випікати хліби якраз в міру, то їх клієнти повернулися до них і вони зажили по-старому.

Нарешті сама цариця почала віддавати їм пекти царські хліби; таким чином, Головешка часто стала ходити сходами царського палацу своїми босими і брудними ногами. Цариця іноді її питала:

— Головешечко, чому ти не миєш обличчя?

— Ваша величність! У мене надто ніжна шкіра, і вода зіпсує її, — відповіла Головешка.

— А скажи, чому твоя мати кличе тебе Яскравим сонечком?

— Тому що я буду царицею за волею Божою! — була звичайна відповідь.

Царицю це забавляло, а Головешка, йдучи зі своїм лотком, повним царськими хлібами і булками, все сміялася та сміялася.

Сусідки, чуючи, як вона проходила, говорили:

— Ось знову Головешечка кудахче!

Тим часом щоночі в їхньому будинку відбувалася та сама історія. Сусідки просто шаленіли від цікавості. І як тільки побачать чудесне світло і почують приспів старенької, то відразу всі біжать до дверей пекарок, не знаючи, що й придумати, щоб подивитися на таке диво.

— Пекарки, будьте ласкаві, позичте мені, будь ласка, решето, моє сьогодні порвалося! — просила якась із них.

Головешка відчиняла двері і подавала решето.

— Як! Ви сидите в пітьмі? – вигукувала сусідка. — Коли я стукала, у вас було світло.

—О! Вам це здалося, — відповіла Головешка зі своїм звичайним сміхом.

Дійшло й до вух царевича, якому минуло вже шістнадцять років. Він був дуже пихатим, і, коли йому випадало зустріти на сходах палацу Головешку, що бігла з дошкою на голові або з кошиком за плечима, то він зазвичай відвертався, щоб не її бачити, бо його нудило при одному погляді на неї.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки Италии”
Луїджі Капуано
Видавництво: “Милета ”
1994 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: