Яскраве сонечко

Жила була жіночка, яка випікала хліб і в неї була донька, чорна, як головешка, і страшна, як смертний гріх.

Вони були дуже бідні і абияк перебивалися, заробляючи гроші випіканням вже приготовленого хліба.

Головешечка, так звали доньку, бігала з ранку до ночі.

— Гей, гей грійте воду! Гей, гей місіть тісто! — кричала вона рано-вранці, пробігаючи вулицями.

Потім, з лотком під пахвою та з кошиком на голові, ходила по хатах і збирала приготовані для випікання хліби та булки. А коли хліби були спечені, вона знову бігала туди-сюди, але вже з кошиком за плечима, і розносила готові хліби та булки; словом, не відпочивала ні хвилини, але незважаючи на це була постійно весела і всім задоволена.

Волосся її було завжди розпатлане, ноги брудні і босі; одягалася вона в дране ганчір’я і брудна була, мов купка золи, але незважаючи на це, сміх її лунав з одного кінця вулиці до другого.

— Ну знову закудахкала наша Головешечка, — говорили сусіди.

Увечері Головешка з матінкою зачинялися у своєму будинку і ніколи не висували навіть кінчика носа.

Хай би ще взимку, але ж це було і влітку, коли сусіди насолоджувалися вечірньою прохолодою та місячним світлом.

— Боже, які вони дурні, що сидять, закупорившись у хаті, при світлі згасаючого в печі вугілля, коли на дворі так гарно і прохолодно, — говорили сусіди, які ніяк не могли зрозуміти, чому вони сидять під замком.

— Гей, сусіди, виходьте на повітря, та на прохолоду! – Кричали їм.

— У нас у хаті прохолодніше, — відповіла їм мати з-за дверей.

— Еге, та тут справа нечиста! — подумали сусідки і почали підглядати та підслуховувати біля дверей.

І справді, крізь замкову щілину виднілося сліпуче світло і іноді було чути, як мати примовляла:

— Яскраве сонечко, яскраве сонечко, будеш царицею за волею Божою, а Головешка тільки кудахкала.

Нарешті звістка про це дійшла до царських вух. Цар розгнівався і звелів їх покликати.

— Стара відьмо! Якщо ти і надалі продовжуватимеш говорити такі речі, то я накажу кинути в темницю і тебе, і твою Головешку! – сказав цар старій.

— Ваша величність! Це все неправда, сусідки всі брешуть, — відповіла та, а Головешка тим часом продовжувала сміятися, навіть у присутності царя, і цар наказав посадити їх обох до в’язниці.

Але ввечері тюремник побачив велике сліпуче світло, що пробивалося крізь дверні щілини їхньої темниці, і почув, як стара повторювала час від часу:

— Яскраве сонечко, яскраве сонечко, будеш царицею за волею Божою.

Тюремник, звісно, пішов до царя і все йому передав.

Цар розгнівався ще дужче.

— Так, так! Нехай їх посадять у в’язницю до засуджених на смерть, у ту, що під землею! – грізно вигукнув він.

І тюремники одразу ж перевели матір та дочку до підземної в’язниці. Це була комірка без повітря, без світла, куди з усіх боків просочувалася вогкість і було дуже холодно.

Але вночі, навіть у підземній в’язниці, знову з’явилося сліпуче світло і почулися слова старої:

— Яскраве сонечко, яскраве сонечко, будеш царицею за волею Божою.

Тюремник знову пішов до царя і знову доповів йому про все, що він бачив і чув.

Цар цього разу був такий здивований, що скликав державну раду. Одні радники казали, що в’язням слід відрубати голови, інші ж запевняли, що вони схиблені і їх слід відпустити на волю.

— Та й справді, що поганого було в словах цієї жінки?

— Будеш царицею за волею Божою. — Яка в тому біда?

— Якби Бог захотів, щоб Головешка стала царицею, то навіть Його Величності не вдасться завадити цьому.

— Це правда! – подумав цар і наказав випустити обох із в’язниці.

Пекарки знову взялися за своє скромне ремесло, і оскільки не було рівних їм у мистецтві випікати хліби якраз в міру, то їх клієнти повернулися до них і вони зажили по-старому.

Нарешті сама цариця почала віддавати їм пекти царські хліби; таким чином, Головешка часто стала ходити сходами царського палацу своїми босими і брудними ногами. Цариця іноді її питала:

— Головешечко, чому ти не миєш обличчя?

— Ваша величність! У мене надто ніжна шкіра, і вода зіпсує її, — відповіла Головешка.

— А скажи, чому твоя мати кличе тебе Яскравим сонечком?

— Тому що я буду царицею за волею Божою! — була звичайна відповідь.

Царицю це забавляло, а Головешка, йдучи зі своїм лотком, повним царськими хлібами і булками, все сміялася та сміялася.

Сусідки, чуючи, як вона проходила, говорили:

— Ось знову Головешечка кудахче!

Тим часом щоночі в їхньому будинку відбувалася та сама історія. Сусідки просто шаленіли від цікавості. І як тільки побачать чудесне світло і почують приспів старенької, то відразу всі біжать до дверей пекарок, не знаючи, що й придумати, щоб подивитися на таке диво.

— Пекарки, будьте ласкаві, позичте мені, будь ласка, решето, моє сьогодні порвалося! — просила якась із них.

Головешка відчиняла двері і подавала решето.

— Як! Ви сидите в пітьмі? – вигукувала сусідка. — Коли я стукала, у вас було світло.

—О! Вам це здалося, — відповіла Головешка зі своїм звичайним сміхом.

Дійшло й до вух царевича, якому минуло вже шістнадцять років. Він був дуже пихатим, і, коли йому випадало зустріти на сходах палацу Головешку, що бігла з дошкою на голові або з кошиком за плечима, то він зазвичай відвертався, щоб не її бачити, бо його нудило при одному погляді на неї.

А одного разу царевич зустрів Головешку на сходовому майданчику, і йому здалося, що вона зачепила його лотком; він страшенно розлютився і вдарив її ногою. Головешка впала і покотилася сходами, при цьому всі хліби та булки розсипалися і зім’ялися. У кого вистачило б сміливості віддати їх цариці у такому вигляді?

Головешка повернулася додому, плачучи та охаючи.

— Що трапилося, доню? — спитала її мати.

— Царевич вдарив мене ногою і перекинув лоток.

— Хай буде воля Божа! Царевич може робити, що хоче.

Сусідки були у нестямі від захоплення.

— Царевич вдарив її ногою,— казали вони,— так їй і треба, Яскравому сонечку.
Минуло ще кілька років. Царевич надумав нарешті одружитися і послав сватати дочку іспанського короля. Але посланець з’явився до неї надто пізно: вона вже вийшла заміж напередодні його приїзду.

Царевич хотів стратити посланця, але той довів йому, як двічі два-чотири, що він витратив на свою поїздку на дванадцять годин менше, ніж інші посланці.

Тоді царевич послав його сватати дочку французького короля. Але посланець приїхав знову надто пізно: і ця принцеса вийшла заміж якраз напередодні його приїзду.

Дізнавшись про цю нову невдачу, царевич навіть заплакав і довго ніяк не міг заспокоїтися.
Цар, цариця та всі міністри зібралися навколо нього.

— Хіба більше немає принцес на білому світі? — говорили вони, наприклад дочка англійського короля, — можна послати до неї.

Бідолашний посланець полетів, немов пущена з лука стріла, і їхав дні та ночі, доки не приїхав до Англії.

Але така вже була доля! І дочка короля англійської також вийшла заміж напередодні його приїзду.

Уявіть собі, що було з царевичем. Одного разу, щоб трохи розвіятись, він пішов на полювання, загубив своїх товаришів, заблукав у лісі і ніяк не міг знайти дороги.

Проблукавши весь день, він уже надвечір помітив хатинку, що стояла посеред лісу. Двері її були відчинені, і на порозі сидів старий з довгою бородою; він, здавалося, щойно розвів яскравий вогонь і збирався вечеряти.

— Добрий чоловіче,— звернувся до нього царевич,— чи не можете ви вказати як вийти з лісу?

— Ага? Нарешті ти завітав! – промовив старий.

— Добрий чоловіче, ви мене не знаєте, я царевич! – відповів він.

— Царевич ти чи ні, — а візьми цю сокиру і нарубай мені трохи дров! — сердито відповів старий.

Царевич, боячись, щоб старий не розсердився, нічого йому не відповів, і мовчки нарубав.

— Царевич ти чи ні, послужи мені за столом!

Робити не було чого, тікати нікуди, бідний царевич змушений був виконати і цей наказ і став прислужувати старому за столом.

Нарешті старий дав йому залишки від своєї вечері і сказав, вказуючи в куток:

— Лягай туди, ось твоє місце!

Справа в тому, що старий цей був володарем лісу – могутнім магом і чарівником.

Нещасний царевич мовчки скулився на оберемку соломи в куточку, але ніяк не міг заснути.

Тим часом цар і цариця давно оплакували його смерть і носили по ньому жалобу. Але якось, невідомо, як і через кого, до них дійшла звістка, що царевич став рабом лісового чарівника. Цар відразу ж послав до нього своїх посланців, обіцяючи віддати йому всі свої скарби, якщо він тільки відпустить царевича.

— Я набагато багатший за вашого царя, — відповів із зневагою старий.

Великий був розпач нещасного батька, коли він почув таку відповідь.
Думав він, думав, що тут робити, і, нарешті, знову відправив посланців, наказав їм спитати, чого бажає чарівник. — Нехай він вимагає все, чого хоче; я готовий пожертвувати навіть власним життям, — сказав цар.

— Якщо цар надішле мені хліб і булку, просіяні, замішані і випечені руками цариці, то царевич буде вільний, — відповів чарівник.

— О, це дрібниці! – вигукнув цар, коли йому передали ці слова.

Цариця просіяла муку, замісила її, зробила хліб і булку, власноруч затопила і посадила їх у піч. Але вона була зовсім недосвідчена в цій справі: хліб та булка вийшли в неї підгорілими. Побачивши їх, чарівник зробив зневажливу гримасу.

— Це годиться лише псам! — вигукнув він, і кинув їх вівчарці, яка й проковтнула їх за одну мить.

Цариця знову просіяла муку, замісила і зробила інший хліб і булку, потім власноруч затопила і посадила їх у піч.

Але цього разу хліб і булка вийшли в неї сируватими.

Побачивши їх, чарівник знову зробив зневажливу гримасу.

— Це годиться лише псам! — вигукнув він, і кинув їх вівчарці, яка й проковтнула їх за одну мить.

Цариця сто разів пробувала пекти хліб і булки, але вони завжди виходили в неї або перепеченими, або недопеченими, а бідний царевич весь цей час залишався рабом чарівника.

Зрештою король скликав державну раду.

— Треба одружити царевича з Головешкою. Таким чином, чарівник матиме хліб, просіяний, замішаний і випечений руками царівни, і царевич буде вільний, — сказав один із міністрів.

— І справді, така, мабуть, воля Божа! – відповів цар.

Негайно видано було царський указ, де оголосили царевича і Головешку чоловіком і жінкою.

Чарівник отримав хліб і булку, просіяні, замішані та випечені руками царівни, і царевича було відпущено на волю.

Але біда в тому, що царевич і знати не хотів Головешки.

— Ця купка золи моя дружина? Ця потворна пекарка — царівна! — гнівно вигукнув він.

Тим часом Головешечка, ставши царівною, почала жити в палаці, але вона не захотіла ні вимитися, ні причесатися, ні змінити одяг, ні вдягнути черевиків.

— Коли приїде царевич, тоді я й вимиюся! — відповіла вона на всі зауваження цариці та придворних пань.

Зрештою приїхав і царевич.

— Коли царевич прийде до мене, тоді я й вимиюся,— сказала тоді Головешка і почала чекати, закрившись у своїй кімнаті.

Але царевич ніяк неможливо було переконати піти до дружини.

— Мене нудить від цієї пекарки! Краще помру, ніж з нею житиму! – твердив він уперто.

Але коли Головешечці передавали його слова, вона анітрохи не засмучувалася, а навпаки починала сміятися:

— Прийде, не сумнівайтеся, прийде! – повторювала вона.

— Прийду? Я покажу їй, як я прийду! — закричав царевич, довідавшись про це, вийшовши з себе, схопив шаблю і побіг у кімнату Головешки, маючи намір відрубати їй голову.

Двері були зачинені, але з-за них виднілося чудове сяйво. Царевич глянув у замкову щілину, і шабля випала в нього з рук: у кімнаті була така красуня, якої ще ніколи не бачили на білому світі, — справжнє «яскраве сонечко».

— Відчиніть мені, моя царівно! відчиніть, заради Бога! — благав царевич.

Але Головешечка і не думала відчиняти йому.

— Та я ж — «потворна пекарка»! — відповідала вона, сміючись.

— Відчини заради Бога, моя Головешечко! — лагідно промовив царевич.

Тоді двері відчинилися, і наречений з нареченою обійнялися.

Цього ж вечора відсвяткували весілля, і царевич із Головешечкою стали жити щасливо та весело.