TOU

Язиката Хвеська

Українські народні казки

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой, кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, а це вам тільки». І почала! А кума почула та другій кумі, а та третій, а третя п’ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.
От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не помагає!
От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І думає він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?”
Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже, — одучити жінку від такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали”.
Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого й не каже. А другого дня Петро — на базар. Купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, повернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця вкинув у вершу.
Тоді рибу ту відніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй:
— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не приховалася там риба, то позбираємо!
А Хвеська каже:
— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває в лісі риба?
— Авжеж буває,— каже Петро. — Здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!
Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходять у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:
— А що, Хвесько? Не казав я тобі?
— Оце диво! — говорить вона. — Зроду-віку такого дива не бачила!
— Ну, добре, — каже Петро»— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу!
— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?
— Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.
Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська й кричить:
— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!
— Та бачу, — каже чоловік, — то що?
— Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші?
— Звісно, не ростуть, — каже він. — А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, — оце й зосталися бублики.
— Нумо же, чоловіче, струшувати!
Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.
— Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у верші! Зроду-віку такого не бачила!
— То що, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.
Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:
— І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!
— Це ще нічого, — каже Петро, — от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.
— Та ну?!
— Їй-бо, знайшов!
— А де ж вони, чоловіче?
— Та ось! — витягає ті гроші.
— Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!
— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме.
— От! — каже жінка. — А як же він довідається? Я нікому не скажу!
— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов.
Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська:
— Добре, — каже, — нікому в світі не скажу.
Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.
— Чоловіче, що то таке? — Хвеська питається. — Я піду та подивлюсь!
— От не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.
А Хвеська:
— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!
— Та то, — каже чоловік, — наш пан економ та вкрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!
Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.
— Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — та так і схопилася з місця.
— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.
Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень” сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі:
— Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що.
А кума Меланка й собі:
— Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..
А Хвеська не дав їй і доказати та зараз своє:
— Ну, та, може, скоро не будемо вбогі…
— Як то так? — питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.
— Ох, кумасю, не знаю, як і казать…
— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка.
— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!
— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.
— Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це вже я вам тільки, та глядіть же — нікому, нікому!
Та й давай пошепки про ті гроші.
Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:
— Ох, кумочко, чи ви чули?..
А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха — то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.
А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді:
— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..
І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.
Ото день чи два проминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном:
— Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?
— Ні,— каже Петро, — не знаходив.
— Як не Знаходив? Адже твоя жінка каже!
— А що мс, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема — наплете!
— А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку!
Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ:
— Знайшов твій чоловік гроші?
— Знайшов, — каже, — паночку, знайшов.
— А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш!
— Та що ж, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було?
— А коли це було? — питається економ.
— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.
— А що далі скажеш? — питається Петро.
— Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.
— Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було.
— Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…
— А чого мене водили по селу? — питається економ.
— Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана вкрали…
Як крикне ж економ:
— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала!
Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.
Ото економ подумав, подумав — і справді дурна, — узяв та й пустив.
От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:
— Так ти, — каже, — мене підвів!
— Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.
Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 15

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Українські народні казки”

Упорядник – Л. Ф. Дунаєвська

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: