TOU

Єдиноріг

Оксана Лущевська

Одного непогожого дня, коли дощ то вщухав, то пускався знов, із густої трави сумно визирав білий єдиноріг. Його сині очі блищали, а по лакованому тілу стікали краплі води.

Єдиноріг стояв неподалік дитячого майданчика, і було йому страшно лишитися на самоті. Потому як сердито гримнув грім і небо розлилося рясним дощем, усі дременули по домівках. Утік навіть Макс, його найкращий друг.

Лише єдиноріг не зміг зрушити з місця.

Не міг наздогнати хлопчика. Адже був зроблений із багатолітнього дерева і схожий на коника-гойдалку. Та найгірше те, що замість ніг він мав чотири колеса, щоб Макс міг возити іграшку за мотузку. Таким його задумав Максів тато, різьбяр по дереву.

І таким він подобався Максу.

Єдиноріг усе робив разом із Максом.

Коли той читав, єдиноріг стояв поруч біля ліжка чи крісла й заглядав у Максову книжку.

Коли хлопець допомагав батькам, єдиноріг спостерігав.

Коли Макс сідав їсти, єдиноріг присовувався до Максового стільця.

Коли ж надходив час спати — єдиноріг нишком тулився біля хлопчачого ліжка.

Та найбільше єдиноріг любив, коли Макс брав його на ігровий майданчик.

Тоді хлопчик завзято тягнув єдинорога за мотузку, коліщата крутилися, і єдиноріг біг собі, а всі довкола озирались.

Він був настільки гарний, що дехто з дітей на майданчику часто просив Макса погратися з ним.

Макс не заперечував: чому б не побавитися?

Тоді вони всі разом гралися в цікаві ігри. Єдинорогові те подобалося, бо він був поряд із Максом. І це — головне. А тепер Макс його покинув… Одне, чого хотів єдиноріг, — це дістатися дому, до Макса. Але як?

Він же дерев’яна іграшка, і замість ніг у нього маленькі коліщата. Треба, щоб його хтось неодмінно тягнув за мотузку, бо сам він навіть із місця не зрушить. Та хто тепер прийде на майданчик?

Небо хмурилося все більше. Довкола темнішало. Якби єдиноріг умів плакати, то з його блискучих синіх очей бризнули б сльози.

Аж тут йому почулося:

— Мам, а хто там у траві?

Прислухався. Невже це про нього?

— Хто там у траві? Так, про нього, але голос не Максів…

— Мамо, хтось там у траві! — пролунало втретє.

Єдинорогу здалося, що його дерев’яна шия навіть трохи випросталася. Як же йому хотілося, щоб хтось його знайшов і повернув додому!

І справді, невдовзі біля нього стояла дівчинка Кася — так її часом кликала мама, коли забирала з майданчика:

— Касю, час іти! — казала вона, і дівчинка її слухалася.

У гумових чоботах і дощовику, Кася захоплено глянула на дерев’яну іграшку й ураз схопилася за мотузку.

— Мамо, ось! — тицьнула вона пальцем.

«Мені б додому! З цього пагорба — і вниз», — хотів було пояснити єдиноріг Касі, але він не вмів говорити.

Кася пробігла кілька кроків — і зупинилася.

З’явилася Касина мама і, як завжди, гукнула:

— Касю, час іти! Дивись, яка хмара! Суне просто на нас!

Кася налякано глянула в захмарене небо й опустила мотузку. Мама з дівчинкою побігли до зупинки.

Єдиноріг знову залишився стояти сам-один, тепер ще й у багнюці. Адже Кася підвезла його ближче до квіткових клумб.

«Хоч би не застрягнути тут», — міркував він і засумував іще дужче…

— Який цікавий коник! — почувся голос позаду, а відтак — і чиїсь кроки. За мотузку враз схопився пухкенький малюк.

— Назарку, синку, коник не твій, — сказав чоловік, що притримував хлопчика за капюшон, щоб той бува не посковзнувся.

— Сину, іграшка не твоя, — повторив тато.

Але, пручаючись, малий таки довіз єдинорога до лавки, а це вже на кілька кроків ближче до пагорба, за яким ховався Максів дім.

Та врешті-решт малюк таки відпустив мотузку, послухавшись батькових умовлянь.

«Мені ніколи, ніколи не дістатися дому», — подумав єдиноріг, і йому защеміло в грудях.

Густа хмара нависла просто над його головою. У небі знову гримнуло.

Цього разу єдиноріг так злякався грому, що йому стало зовсім не дивно, що Макс утік.

«Якщо я, єдиноріг-іграшка, зроблений із багатолітнього дерева, і мені ось так лячно, то що вже казати про Макса?» — міркував він.

Почало накрапати.

— А ти хто такий? Ти — коник? — біля єдинорога нагнулося двоє дітей.

Вони міцно трималися за одну парасолю.

— Ні, єдиноріг! — розгледіла дівчинка. — Гарний!

— Якщо він тут стоїть, то, мабуть, він нічий, — сказав хлопчик. — Заберемо його додому, Лілю?

— А що, — дівчинка взяла мотузку, — добра ідея.

«Як це — додому?» — єдиноріг налякався вкрай. Він намагався їм гукнути, що йому дуже праглося не до них, а до себе додому.

«Що ж воно буде, якщо ці діти заберуть мене бозна-куди? Тоді мене ніколи не знайде Макс…»

Діти помалу тягнули іграшку за собою. Але дощ уперіщив так, що хлопчик і дівчинка відпустили мотузку, дужче схопилися за парасолю та мерщій побігли з пагорба вниз.

Єдиноріг зостався сам, але тепер уже на пагорбі. А вітер з усією силою рвав із дерев листя й жбурляв його додолу, грюкав по дахах будинків, гучно свистів межи щілин дерев’яної зупинки.

«Це кінець! — думав єдиноріг. — Зараз мене змиє й понесе далеко в річку чи море… І я більше ніколи, ніколи, ніколи не побачу Макса!»

Здійнявся вітрюган, закрутилися металеві коліщата, вперіщив дощака. Зірвалася така буря, що єдиноріг не втримався і полетів сторч головою. І вже нічогісінького не бачив.

«Це кінець! — подумав єдиноріг. — Кінець!»

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 12

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Єдиноріг ”
Оксана Лущевська
Видавництво : “Навчальна книга – Богдан”
2014 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: