TOU

Історії Берти Туппенхаук

Норвезькі народні казки

Лисиця-хитрунка була нарешті вбита, шкура з неї знята, і в будиночку у старости ми справили по рудохвостій галасливі поминки.

Однак за день всі досить натомилися, тому ніхто не хотів довго засиджуватися. Коли пробило одинадцяту, всі стали збиратися додому. Староста запропонував мені коня. Це було дуже люб’язно з його боку, але я відмовився. Проїжджа дорога робила великий гак і я вважав за краще йти на лижах прямо через ліс.

І ось з рушницею та з лисячою шкурою за спиною я відправився у дорогу.

Лижня була відмінна. Вдень трохи підтануло, ввечері підморозило, і глибокий сніг покрився щільною кіркою. На небі світив місяць і весело підморгували зірки. Чого ще може бажати подорожній?

Я швидко мчав по лісистих пагорбах та березових гаях. Верхів’я дерев, побіліли від паморозі, переплелися гілками, і над головою у мене виблискував блискучий срібний небосхил. Було дуже тихо. Лише зрідка лунало то ухання сови, то верескливий гавкіт лисиць, які затіяли бійку, то тупотіння зайця, – може, він скаржився на холоднечу, а може, злякався крику сови…

А потім все стихло. І тільки човгання лиж порушувало нічну тишу.

Раптом десь зовсім близько почувся скрип полоззя, і незабаром зі мною порівнялися легкі низенькі сани.

Я зрушив з місця, щоб дати дорогу, але незнайомець, який сидів в санях, притримав коня і заговорив зі мною.

По рушниці і лисячій шкурі у мене за плечами і з моєї мисливської шапки він відразу здогадався, що я мисливець, і сказав, що тільки що, коли він їхав вздовж високого берега річки, бачив зграю вовків. Вовки йшли по льоду на цю сторону. Якщо я поспішу, то, мабуть, встигну їх наздогнати.

Подякувавши йому, я рушив далі в дорогу.

Крутий схил пагорба, що спускався до річки, поріс ялиновим лісом і густими кущами. Лижі самі несли мене вниз, гілки били по обличчю, в очах все миготіло і рябіло. Я летів вихором, нічого перед собою не бачачи, і, перш ніж встиг що-небудь зрозуміти, наскочив на пень.

Одна з лиж зламалася, рушниця відлетіла в сторону, а сам я розпластався на снігу.

Кілька хвилин пролежав. Потім спробував встати, але відчув такий сильний біль в лівій нозі, що не міг зробити й кроку.

Сяк-так повзаючи на колінах, я обнишпорив навколо сніг і нарешті знайшов свою рушницю. Спираючись на неї як на палицю, я спустився вниз до річки.

Тут причаївся за горбком і з нетерпінням мисливця став чекати вовків. Скоро вони з’явилися. Їх було п’ятеро; вони повільно йшли один за одним по березі.

Підпустивши зграю кроків на сорок, я натиснув правий курок моєї двостволки. Рушниця дала осічку. Натиснув лівий курок, але занадто поспішно – порох спалахнув і куля влучила у верхів’я ялини, що стояла на другому березі.

Перелякані вовки, витягнувши хвости, повним ходом помчали в глиб лісу.

Розлючений, я виліз зі свого притулку і, згадуючи недобрим словом проїжджого, поплентався, намагаючись зрозуміти, де ж я перебуваю. На щастя, я помітив на другому березі легкий димок, що піднімався над верхів’ями дерев, і дах, між ялинами.

Ну, слава богу, знайомі місця! Це хижа Туппенхаука. Господар її працює в тому самому маєтку, де я живу.

Будиночок весело світився в темряві всіма своїми віконцями.

Насилу, сильно кульгаючи, я перебрався на інший берег, доплентався до дверей, штовхнув їх і увійшов до кімнати, обліплений снігом з голови до ніг.

– Сили небесні! Хто це? – злякано скрикнула стара Берта Туппенхаук і впустила окіст, який вона різала, сидячи біля пічки.

– Добрий вечір, Берта, – сказав я. – Та ти не бійся! Хіба ти не впізнаєш мене?

Берта сплеснула руками.

– Ах, це ви, пане студент!.. Ну і налякали ж ви мене! Дивлюся – двері відкриваються і на порозі стоїть хтось білий…

Я розповів їй в двох словах про те, що зі мною сталося, і попросив послати когось з її синів в маєток за конем і саньми.

– Ну, хіба не добре я говорила, що вовків краще не чіпати, – пробурчала баба. – Скільки разів попереджала: не ставте на вовків капкани, бо зле буде!

Та мені не вірили. Пер Нордігорен зламав собі ногу минулого року, а нині – ви!.. Тепер мабуть всі повірять старій Берті.

– Хто-хто, а вовк нікому не прощає образи…

І, бурмочучи щось собі під ніс, вона попрямувала в кут, де стояло велике ліжко. Звідти по всьому будинку розносилося різноголосе сімейне хропіння. Стара Берта нахилилася над білявим хлопчиком, який лежав з краю, і почала його будити.

– Вставай, вставай, маленький Ула! Треба сходити в маєток за конем для пана студента.

– А-а-а! – солодко позіхнув маленький Ула і повернувся на другий бік. Він любив добре поспати і не бачив необхідності відмовляти собі в цьому задоволенні через всякі дрібниці. Пройшла ціла вічність, поки він зітхав, позіхав, щось невиразно бурмотів і протирав очі.

Нарешті він виліз з-під різнобарвного ганчір’я на ліжку, натягнув штани, знайшов куртку. Але він ніяк не міг второпати, що від нього вимагається, і тільки коли йому було обіцяно кілька монет за роботу, в голові у нього прояснилося.

Поки Берта вела переговори з сином, я озирнувся по сторонах. Чого тільки не було в цій хатині! І ткацький верстат, і прядка, і старі колоди, що служили, як видно, замість стільців, і мітли, і діжки, і топорища, і кури на сідалі, і мушкет на стіні, і панчохи під стелею, і ще безліч найрізноманітніших речей – всього не перелічити.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Асбйорнсен П.К. — На схід від сонця й на захід від місяця”
Видавництво “Карелія”, м. Петрозаводск, Росія, 1987.
Переклад з норвезької на російську – А. Любарская
Переклад на українську — Tales.org.ua

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: