Історії про незграбного вовчика

Тан Сулань

Хто такий Незграбний Вовчик?
Коли мати Вовчиця народила маля, батьки ніяк не мог­ли обрати для нього належне ім’я. Тоді бабуся Вовчиця завітала на гостину й мовила:
— Ох, які ж ви незграбні — навіть назвати власне ди­тинча не можете! Звичайно ж, член вовчої сім’ї має зва­тися Вовчиком.
Почули батьки: незграбні, Вовчик… То й вирішили назвати маля Незграбним Вовчиком.
Коли Вовчик трохи підріс, батьки зібралися в подо­рож. Їм узагалі була до вподоби романтика мандрівно­го життя. Вони спитали сина, чи не хоче він вирушити з ними.
Вовчик спитав:
—Чи є там гори?
—Так, — відповіли батьки.
Тоді Незграбний Вовчик спитав, чи є на тих горах де­рева з птахами на гіллі, під деревами — галявини, і чи простягаються через ті галявини струмки, і чи відбива­ються в тих струмках хмари.
І на всі запитання батьки кивали головами.
Урешті-решт Незграбний Вовчик насупився і сказав:
—Отже, там так само, як і тут, де ми живемо? То нащо тоді кудись рушати?
Тато подумав, що Незграбний Вовчик має рацію, і майже відмовився від подорожі. Проте мама голосно скрикнула:
— Якщо ми нікуди не поїдемо, де ж я ходитиму у сво­їх новеньких кросівках? Якщо ви не вирушаєте зі мною, я поїду без вас і ніколи не повернуся назад!
Вовчиця розсердилася не на жарт, а тоді купила кви­ток на літак, взула кросівки і, взявши поклажу, поїхала з дому. Вона й справді хотіла добряче вигуляти новеньке взуття.
Тато страшенно занервував через те, що мама справ­ді може ніколи не повернутися додому. Тож він вирушив слідом за нею. Вовк був такий засмучений, що навіть взуття забув зашнурувати.
Перший крок він ступив без усіляких перешкод, та на другому перечепився і зламав ногу. Насилу дотягнув­ши батька до лікарні, Незграбний Вовчик заповзявся щосили гукати:
—Мій тато упав і сильно ушкодив ногу! Допоможіть! Лікаря!
Усі лікарі почули Вовчика, та вирішили, що це він пе­речепився. Вони полишили всі свої справи й кинулися до нього.
Жаба, низенький і повненький лікар, спитав у вовченяти:
—Як це сталося?
Незграбний Вовчик відповів:
—Через шнурок на взутті.
—І що саме ушкоджено?
—Я тільки побачив, як лівий кросівок наступає на шнурок від правого, а правий — на шнурок від лівого. Тільки мій тато може сказати, що ушкоджено!
Лікар Жаба витріщив свої великі очі і сказав:
—Якась нісенітниця! Якщо навіть ти цього не знаєш, як твій тато може знати?
Незграбний Вовчик і собі витріщився на лікаря й мовив:
—Звісно як! Отож мій тато це і знає, а не я!
Тоді лікарі нарешті зрозуміли, що це тато Вовк спі­ткнувся.
Той мовчки сидів біля входу до лікарні. Він не міг і кроку ступити, бо його лапа була зламана.
Лікар Жаба підскочив до Вовка і спитав:
—Котру ногу ви зламали?
—Праву.
Лікар оглянув його ногу й запитав, торкаючись її то тут, то там:
—Зараз боляче? А тут? Чи, може, тут?
Тато Вовк нічого не відповів.
Тоді лікар Жаба розсердився й закричав:
—Я ж маю знати, що ви відчуваєте!
Тато Вовк закричав у відповідь:
—Та яка різниця, що я відчуваю! Просто вилікуйте мою ногу — і по всьому!
Коли тато Вовк тільки-но почав одужувати, він узяв палицю та, спираючись на неї, рушив услід за мамою Вовчицею. А Незграбний Вовчик лишився сам-на-сам із білою хатинкою, високим кленом, маленькою яблунькою та ще якимось невисоким деревом, що мало довге круг­ле листя й було рясно обсипане червоними фруктами.
Важко жилося Незграбному Вовчикові на самоті. Пер­шого ж дня, коли тато пішов, малий раптом відчув, що, здається, і сам кудись зник. Він так перелякався, що сер­це мало не вискочило з грудей.
А річ була ось у чому. Раніше батьки Незграбного Вов­чика щоранку будили його зі словами: «Вставай і вми­вайся, Незграбний Вовчику!», «Ходи снідати, Незграбний Вовчику!» Він голосно кричав матусі, що прокинувся, а тоді піднімався з ліжка, йшов умиватися і снідати.
Того першого ранку, коли Вовчик прокинувся в по­рожній хатинці, він встав, умився й поснідав, як завжди. Проте щось було не так. Незграбний Вовчик задумався. А тоді, на свій жах, зрозумів: «Незграбний Вовчик зник!»
Він хотів закричати, але йому це не вдалося. Щойно Вовчик відкрив рота, як шматочок хліба скотився йому просто в горло, і дихати стало важко. Бідолаха ледве відкашлявся, але натомість почав так голосно гикати, що розбудив Кролика-Розумника, який жив далеченько звідти. Він був другом Вовчика. Прокинувшись, Кролик подумав: «Ох, лишенько! З Вовчиком щось сталося».
Він швиденько побіг до друга та привів його до лікаря Жаби. Той дав Вовчикові склянку води та наказав випи­ти у три ковтки. Тієї ж таки миті гикавка минула.
Незграбний Вовчик низенько вклонився лікарю й мовив:
— Красно дякую, лікарю! — і побіг чимдуж додому. Кролик рушив за ним. Удома вовченя відкрило шафу, але не знайшло там Незграбного Вовчика. Не було його на горищі, під ліж­ком і на підвіконнях. Але Вовчик продовжував шукати.
Побачивши, як втомили друга пошуки, Розумник схо­тів допомогти й запитав:
—Що ти шукаєш, Незграбний Вовчику?
—Незграбного Вовчика, — відказав той. А потім рап­том повернувся і спитав Кролика: — Що ти зараз сказав? Повтори.
Кролик-Розумник слухняно повторив запитання.
—Я тут! — відповів Незграбний Вовчик, широко всмі­хаючись. — Я знайшовся!
Тоді Кролик нарешті зрозумів, у чому була річ. Він зробив маленьку табличку з напи­сом «Незграбний Вовчик»
—та почепив її другові на груди. Окрім того, він подарував Вовчикові маленьке дзеркаль­це, наказав по­вісити його на стіну і щоран­ку дивитися в нього. Коли ти бачитимеш Незграбного Вовчика у дзер­калі, то будеш точно знати, що з ним усе добре й він не загубився, — мовив Кролик.
—Але як я знатиму, що й моя хатинка не загубила­ся? — схвильовано спитав Вовчик.
Тоді Розумник почепив табличку й на хатинку. На таб­личці було написано: «Хатинка Незграбного Вовчика».
Отже, тепер ви знаєте, хто такий Незграбний Вовчик, і пізнаєте його з першого погляду, якщо зустрінете в лісі, еге ж?

Де мій дім?
Коли Розумник Кролик старанно працював над таб­личкою для будинку Незграбного Вовчика, стук молот­ка розбудив Щура, який спав у своїй норі неподалік. Щур потягнувся, потер очі та й виліз зі своєї темної під­земної домівки.
Надворі було сонячно, і світло сліпило Щурові очі. Сховавшись у траві, він почав роздивлятися хатинку Не­зграбного Вовчика.
Щур згадав, що від самого малечку завжди хотів мати саме такий будиночок — біленьку хатинку, оточену дере­вами, які змінювали колір листя щосезону. Почувши про його бажання, дід-щур похвалив онука і сказав, що він дуже цілеспрямований малий. Дід дав Щурові декілька зернят і мовив:
— Малюче, навчайся як слід. Коли підростеш, сам збу­дуєш собі хатинку.
Маленький Щур їв зерно та підростав. Він справді ба­гато чого навчився. Через те що він постійно щось гриз, його зуби стали міцними й дуже гострими. Він також був вправним крадієм. Коли вже він хотів щось поцу­пити, це йому завжди вдавалося. Він був певен — цього вміння було достатньо, щоб жити без турбот. Сидячи в траві, Щур скосив очі, і раптом його осяйнула думка: можна ж украсти хатинку Незграбного Вовчика!
Кролик цієї миті якраз почепив табличку на будинок і сказав Вов­чикові:
—От і все, тепер тобі не треба хвилю­ватися, що ти можеш загубити хатинку.
Незграбний Вовчик задоволено кивнув.
—Гм, ти навіть не уявляєш, як доведеться хвилю­ватися! — презирливо пискнув Щур і тряхнув сірими ву­сами.
Третього дня після того від самого ранку почав­ся сильний дощ і не вщухав аж до обіду. Краплі води стукали по даху хатинки, нібито співаючи пісень. Не­зграбному Вовчику дощ був до вподоби. Тримаючись ла­пами за підвіконня, він спустився до канави під ринвою. Краплі стікали по ній до канави і плюхались у воду, пере­творюючись на круглі бульбашки. Вони радісно кружляли в канаві, ніби підморгуючи Вовчикові своїми круглими очима. Він хотів узяти якусь бульбашку до себе в хатин­ку, але, ледве він їх торкався, вони зникали, лишаючи по собі тільки холодні сліди на лапах, — ніби якесь чак­лунство!
Вовчик задумливо дивився на свої лапи. Раптом перед його очима з’явився розпатланий, худий та наскрізь мо­крий Щур із довжелезним хвостом. Він змерз та страшен­но хотів їсти, тому жалібно мовив, тремтячи від холоду:
—Чи не пустиш ти мене до хатинки погрітися?
Незграбний Вовчик тільки подивився на довгі Щурові вуса й серйозно спитав:
—Тобі, мабуть, уже понад сто років?
—Так, так, — відповів хитрун, нахилившись та почав­ши кашляти, наче старигань.
Вовчик провів Щура до хатинки, пригостив хлібом із молоком та запропонував зігрітись у м’якенькому ліжеч­ку. Незграбний Вовчик не знав, що то за гість до нього завітав.
Уранці, коли почався дощ, Щур спав у своїй норі. Про­кинувся він, бо відчув, що вода дійшла йому до шиї. За­паси зерна віднесло потоком ген-ген від його домівки. Щур полишив свою нору, зітхнув і мовив сам до себе:
—Отже, тепер я не маю вибору — мені треба викрасти ту хатинку.
Затим він побіг крізь мокру траву, і краплі дощу луп­цювали його, наче батоги.
—Оце так лишенько, що за препоганий день! — серди­то кричав він, біжучи, коли побачив Вовчика біля канави. Так хитрий Щур і потрапив до нього на гостину.
Коли дощ припинився, посміхнулося сонечко і в його променях заблищало листя. Щур ле­жав на м’якому ліжечку. А щоб відпочивати було ще краще, він приніс із кухні молоко та хліб.
Побачивши це, Незграбний Вовчик роз­лютився й вигукнув:
— Це мій хліб! І моє молоко!
А Щур тільки відповів:
— На них не написане твоє ім’я! Чому ж ти вважаєш, що вони твої? Поклич їх, і по­бачиш, чи вони відгук­нуться.
Незграбний Вовчик не знав, що Щур просто дурить його. Він повірив у почуте та загукав:
—Молоко, молоко! Хліб, хліб!..
Та молоко і хліб навіть не думали відповідати — вони просто лежали собі мовчки та апетитно пахнули.
Незграбний Вовчик ковтнув слину, почухав потилицю й раптом порозумнішав. Він спитав Щура:
—Так і твого імені я на них не бачу! То звідки ти зна­єш, що вони твої?
—Бо вони зараз у моїх лапах, — відповів Щур. — Коли не віриш, я зараз покличу їх і вони відгукнуться.
Він заповзявся гукати: «Хліб, хліб!» — і той захрумкотів між його зубами. Затим Щур скрикнув: «Молоко, молоко!» — і ось воно вже забулькало й потекло до його рота.
Незграбний Вовчик дуже зголоднів. Він побачив, з яким апетитом їсть Щур, і в нього аж слина покотила­ся. Бідоласі не залишалося нічого іншого, як позичити в гостя маленький шматочок хліба й півсклянки молока, пообіцявши натомість завтра принести цілий шматок хліба й велику склянку молока.
Настала ніч, і Незграбний Вовчик неабияк захотів спа­ти. Тож він сказав Щурові:
—Будь ласка, злізь із мого ліжка.
—Чому це я маю злізати? — здивувався той. — Це ти маєш піти геть, бо це моє ліжко.
—Ні, моє, — заперечив Вовчик.
—Чи є на ньому твоє ім’я? — спитав Щур.
Незграбний Вовчик тричі обшукав постіль, але не знайшов там напису «Незграбний Вовчик». Звісно, напи­су «Щур» там також не було. Тоді Вовчик мовив:
—Твого імені також нема.
—Авжеж, та хто зараз лежить на ліжку, Вовчик чи Щур?
—Щур, — мовив Вовчик.
—Отже, якщо Щур лежить на ліжку, то й ліжко Щурове. Я живу на світі вже понад сто років, тому не можу поми­лятися, — сказав Щур.
Незграбний Вовчик замислився на хвилину й вирішив, що Щур таки має рацію. Він хотів пошукати своє ліжечко, але так сильно втомився, що заплющив очі й заснув про­сто на підлозі.
Наступного ранку Незграбний Вовчик вирішив піти на прогулянку. Коли він через декілька хвилин повернувся, то побачив, що його домівка зникла. Великий клен був іще там, і біла хатинка також, але дерев’яна табличка з написом «Хатинка Незграбного Вовчика» зникла.
Здивований, Вовчик постукав у двері. Вони прочини­лися, і у щілині показалися довжелезні сірі вуса.
—Це будинок Незграбного Вовчика? — спитав Вовчик.
—Ні, це будинок Щура, — відповів Щур. Наступної миті він вийшов надвір із табличкою в лапах і почепив її на стіну. На табличці було написано «Хатинка Щура».
Незграбний Вовчик обережно провів лапкою по напи­су. Отже, це і справді хатинка Щура… Він дуже ввічливо вибачився і швиденько побіг назад до лісу, шукати влас­ну домівку.
Вовчик зайшов у ліс, зробив коло і знову повернув­ся до білої хатинки. Але на табличці, що висіла на стіні, значилося, як і раніше: «Хатинка Щура». Бідолаха Вов­чик подумав: «Це дім Щура. І клен, і хатинка належать йому. Отже, треба шукати свій клен і свою хатинку».
Двадцять разів оббіг Незграбний Вовчик навколо лісу. Він шукав щось схоже на свою домівку. Стежки, якими він бігав, і види, якими милувався, — усе це було для нього напрочуд рідним і знайомим. Він сподівався, що скоро хатинка знайдеться. Але раз у раз Вовчик зупинявся біля власного будинку із написом на табличці «Хатинка Щура».
Урешті-решт Незграбний Вовчик засумував та й сів собі під кленом, голодний та втомлений.
Цієї миті повз нього саме пробігав Кролик. Побачив­ши друга в розпачі, він зупинився, сів поряд і занепоко­єно спитав:
—Що сталося, Незграбний Вовчику? Чому не йдеш до­дому?
—Я загубив свою домівку, — відповів Вовчик і гірко заплакав.
—Хіба це не твій дім? — здивувався Кролик, вказуючи на хатинку.
—Це дім Щура. Йому понад сто років, отже, він жив там іще до мого народження.
Кролик оглянув дерев’яну табличку, роздивився напис на ній і відразу ж усе зрозумів.
—Почекай-но трохи, — сказав він. — Я допоможу тобі знайти домівку.
Кролик пішов, та незабаром повернувся разом із поліцейським Псом й постукав у двері хатинки.
Щур у цей момент саме лежав на ліжку, з апетитом їв хліб та запивав молоком. Почувши стукіт, він нахабно відповів:
—Хто це там?
—Поліцейський Пес, — почулося у відповідь.
З переляку Щур скотився з ліжка. Він стрибнув на під­віконня й хотів було тікати.
—Стій! — скрикнув поліцейський Пес і швиденько схопив Щура.
Щур почав брикатися та верещати:
—Ти не маєш права мене чіпати! Це ж безглуздя, коли пес ловить щура!
Поліцейський Пес заперечив:
—Ще й як маю право! Ти намагався привласнити до­мівку Незграбного Вовчика, тому маєш сісти за ґрати на шість років.
Щур заповзявся благати:
—Ні, не робіть цього! Ви ж знаєте, що щури живуть лише три роки! Не ховайте мене за ґрати на цілих два життя!
—Отже, тобі не понад сто років? — здивовано спитав Вовчик, витріщивши очі.
—Я тобі збрехав, — гордівливо відказав Щур, високо здійнявши голову.
Незграбний Вовчик здивувався ще більше:
—О,та невже? Як же можна було так нахабно збрехати? Поліцейський Пес повів Щура геть, а Кролик мовив до Вовчика:
—Тепер ти можеш повернутися додому.
Проте Вовчик усе одно не надто хотів заходити до ха­тинки. Він сказав:
—Ти ж бачиш, що тут написано. Це хатинка Щура. Я не можу займати його домівку.
На тому Незграбний Вовчик знову пішов до лісу, щоб відшукати свою домівку, а Кролику сказав:
—Не переймайся, я знайду її.
Розумник Кролик тільки похитав головою, усміхнувся та витягнув із кишені блакитну крейду. Він стер усе, що було на дерев’яній поверхні, та написав інші слова.
Зробивши коло лісом та повернувшись до високого клену, Незграбний Вовчик так зрадів, що почав стриба­ти. Перед ним знову була чудова хатинка з табличкою на стіні, де блакитним кольором значилося: «Хатинка Незграбного Вовчика».
—Це мій дім! Я ж казав, що знайду його! — гордо ска­зав сам до себе Незграбний Вовчик.

Сушіння хвоста
Як прекрасно гуляти в лісі після дощу! Проте серед листя та трави ховаються калюжі. Один необережний крок — і забруднишся з голови до ніг! Однак не варто перейматися — можна ж просто стрибнути у струмок і помитися!
Того дня Незграбний Вовчик пішов до лісу. Він дуже  обережно обходив усі калюжі. Але раптом необережно ступив, і його оббризкало водою, немов із брудного душу. Невдовзі Вовчик знову стрибнув у багнюку й заголосив:
— Ха, ступити в калюжу — то просто необережність, а двічі ступити в калюжу — то вже подвійна необереж­ність!
Іще через декілька кроків Незграбний Вовчик пере­творився на маленьке брудне порося. Він мовив сам до себе:
—Ти занадто брудний, Незграбний Вовчику! Іди до струмка й помийся! До того ти не маєш повертатися до­дому.
І, наче у відповідь, проказав:
—Добре.
Дорогою до струмка він продовжив говорити сам із собою:
—Якщо я потім буду весь мокрий, то не звинувачуй мене!
Почувши нарешті, як дзюрчить водичка в струмку, Незграбний Вовчик дуже зрадів:
—Гадаю, я подобаюся цій водичці!
Він стрибнув у струмок і почав хлюпатися у воді.
—Ти теж мені подобаєшся, водичко! — прокричав Вовчик, зачерпнув води та облився нею.
Награвшись удосталь, Незграбний Вовчик обтрусився як слід і виліз на берег.
У Вовчика був великий пухнастий хвіст. Його було дуже важко сушити, бо він ріс позаду. Але сонечко та ві­тер могли допомогти в цьому.
Вовчик згадав, як біля домівок, на мотузках, почепле­них до дерев, сушилися простирадла та одяг. Тож йому сяйнула думка: а що, коли зняти хвоста та почепити його на дерево? Усього через кілька хвилин він висохне. Та й стрибати без хвоста буде значно зручніше… Незграбний Вовчик стрибнув разочок і вже збирався стрибнути ще раз, коли побачив купу мурах, які робили зарядку на травичці. Одна мураха переплутала напря­мок — коли всі підняли лівицю, вона підняла правицю, випадково штовхнула іншу мураху, і вони обидві бемцьнулися. Це було так кумедно!
Незграбний Вовчик навіть перестав стрибати. Він ди­вився, як мурахи роблять свої вправи, як нахиляються сюди-туди на галявині.
Нарешті мурахи закінчили заняття й одна за одною пішли додому. Трохи згодом на галявину вийшли п’ятеро цвіркунчиків зі скрипками та почали концерт. Усередині виспівував Золотий Цвіркун, а десятеро світлячків у ма­лесеньких спідничках танцювали коло нього.
Це так вразило Незграбного Вовчика, що він і не помі­тив, як сонце сіло за обрій. Виплив місяць та почав осипа­ти небо срібними зірками. Коли Золотий Цвіркун закінчив останню пісню та попрощався з Незграбним Вовчиком, той раптом зрозумів, що давно вже мав піти додому. Він повернувся до дерева, щоб узяти хвіст, але… той зник! Вовчик не знайшов його ні під деревом, ні на дереві.
Незграбний Вовчик неабияк розхвилювався, бо він дуже любив свій великий хвіст.
— Де ж мій пухнастий хвостик? — голосно спитав він, а тоді сів на траву й заплакав. Він плакав так голосно, що вже через кілька секунд усі, хто жив неподалік, знали, що у Вовчика зник хвіст. Тож лісові мешканці вирішили до­помогти Незграбному Вовчикові. Невдовзі Кролик знайшов у старій коробці свого діду­ся кролячий хвіст.
—Ось, тримай, — простягнув він знахідку Вовчику.Але Вовчик лише сумно похитав головою. Він не хотів цього хвоста, бо той був надто короткий.Ящірка також повернулася до Вовчика з ящериним хвостом у лапах. Він відпав торік, коли вона спіткнулася об камінь, а цього року Ящірка вже мала новий.Та Незграбний Вовчик, побачивши цей хвіст, знову похи­тав головою. Хвіст був замалий для нього.Щоб заспокоїти Незграбного Вовчика, Білочка сказала:—Не плач. Можливо, у тебе наступного року також ви­росте новий хвіст, як у Ящірки.Тоді Незграбний Вовчик припинив плакати. Він хотів виростити новий хвіст просто зараз, бо чекати цілий рік було занадто довго для нього. Щоб хвіст виріс якнай­швидше, Вовчик запропонував ось що:—Треба вирити яму, посадити в неї мою дупку, по­лити її, удобрити як слід, а для скорішого зростання не завадило б додати хімікати.Лісові мешканці одностайно вирішили, що це дуже гарна ідея. Кролик вирив ямку, таку саму, як для мор­кви. Інші звірятка відшукали добрива й купили хімі­кати.Настав час Незграбному Вовчикові сідати в ямку. Вмостившись якнайзручніше, він мовив:Не кладіть забагато добрив! Я не хочу, щоб мій хвіст виріс надто великим. Тільки тепер Ящірка побачила, що хвіст Вовчика на місці, де й був завжди.Вона скрикнула:—Дивись, твій хвіст нікуди не дівся!Незграбний Вовчик здивовано спробував порухати хвостом. О, так, це справді був хвіст! Тоді Вовчик почу­хав потилицю, задумався і сказав:—Я намочив хвоста у струмку й вирішив висушити його. Тоді я захотів повісити хвіст на дерево, щоб висушити на сонці…—Ти, мабуть, лише подумав
про це, але не зробив. Так? — спитав Кролик.
—Так. — Незграбний Вовчик усе зрозумів і дуже зрадів.

Татко на півгодини
Сьогодні Незграбний Вовчик прокинувся дуже рано. Він подивився у дзеркало й побачив там Незграбно­го Вовчика. Вийшовши надвір, вовченя кинуло по­гляд на стіну, де висіла табличка із написом «Хатин­ка Незграбного Вовчика». З радощів Вовчик покрутив хвостом і подумав, як добре, що його хвостик на місці. Отже, не було про що хвилюватися. І Незграбний Вов­чик вирішив піти на гостину до Качки, що жила біля озера.
Він згадав, як одного дня прийшла Качка, обійшла його дім навколо і сказала, скрививши дзьоба:
— Я геть не розумію, як ти тут живеш. Тут ні ставка, ні озера, ні навіть крихітної водойми!
Незграбний Вовчик запитав:
А як живеш ти?
— Я? — гордо відгукнулася Качка. — Мій дім біля озе­ра. Іноді я весь день проводжу у воді.
— А як ти їси?
— Теж в озері, — відказала Качка.
— Та де ж там стіл? — занепокоєно спитав Незграб­ний Вовчик.
Стіл? Ха-ха, — розсміялася Качка. — В озері повно риби і креветок. Тож коли я почуваюся голодною, то просто пірнаю і ловлю собі декількох.
То он яке качине життя! Вовчик ніяк цього не очіку­вав.
На озері було повно очерету. Коли дув вітер, поверх­нею води котилися тисячі маленьких срібних хвильок. Незграбний Вовчик співав, прогулюючись вздовж озера:
— Я північний вовк, вовк…
Домівка Качки була у заростях очерету. Уже аж чоти­ри тижні Качка лишалася вдома, бо висиджувала каче­нят. Вона була геть виснажена, адже в неї мало з’явити­ся десяте каченя. Понад усе їй кортіло скупатися в озері й поїсти.
Незграбний Вовчик побачив Качку в такому стані, і відразу перестав співати. Він зупинився на порозі її домівки й чемно запитав:
— Чи можу я чимось тобі допомогти?
— Так, мабуть. Чи не міг би ти подбати про мою ди­тинку, поки я відлучуся? — радісно відповіла Качка.
— Це яйце і є твоя дитинка? Ти маєш на увазі, що мені треба на нього сісти? — здивувався Вовчик.
— Звісно ж ні! Просто дивися за ним, — мовила Качка.
Вовчик став пильнувати яйце. Раптом воно тріс­нуло, і з нього висунулася пухнаста голівка каченяти. Незграбний Вовчик перелякався й гукнув:
— Ти ба! Як це каченя вилізло з яйця?
— Мама, мама! — скрикнуло Каченя.
— Ні, я не твоя мама!
— Тато, тато! — не вгавало Каченя.
— Ні, я тобі й не тато.
— Ой, лишенько! — Мале Каченя заплакало.
Вовчик пожалів малого й вирішив погодитись:
— Ну, добре, я твій тато.
Мале Каченя дуже зраділо й мовило:
— Тату, я зголоднів, хочу їсти!
Незграбний Вовчик кинувся у траву й почав рити зем­лю, шукаючи для малого хробаків. Риючи, він приспі­вував:
— Я північний вовк, вовк…
Каченя повторювало слова пісеньки.
Цієї миті саме повернулася Качка. Побачивши малю­ка, вона розтулила крила для обіймів і ще здалеку за­кричала:
— Дитинко моя!
— Тату, хто це? — спитало Каченя.
— Твоя мама, — відповів Вовчик.
Каченя зраділо й кинулося в материнські обійми. Качка повела малого до ставка, щоб разом поплавати. Каченя помахало Вовчикові:
— Тату, ходімо! Поплавай із нами, спіймай для мене рибку!
Вовчик відповів:
— Вибач, я не твій тато й не вмію плавати. Якщо хо­чеш рибки, я спіймаю для тебе трохи, вудочкою, наступ­ного разу.
Незграбний Вовчик попрощався із Качкою та її ма­лим і пішов собі додому.
А Каченя раптом заспівало:
— Я північний вовк, вовк…
Як же перелякалася Качка-мати!

Нещасливий день
Відтоді як Вовчик пообіцяв Каченяті спіймати трохи риби, він постійно бачив уві сні риболовлю. Позавчора йому наснилося, що він спіймав величезну рибину. Вов­чик не міг витягти її самотужки, тому попросив Кролика допомогти.
Опівночі Кролик почув стукіт. Він не знав, що сталося, тому дуже злякався, узяв палицю і, швиденько сховав­шись за дверима, спитав, тремтячи зі страху:
— Хто… хто там?
— Це я, Вовчик, — почув він у відповідь. — Я зловив величезну рибу. Допоможи мені витягти її.
Кролик опустив палицю, відчинив двері, але побачив на порозі не рибу, а Вовчика в нічному ковпаку. Кролик оглянув друга як слід і побачив, що його очі досі заплю­щені. Який безглуздий сон йому наснився! Вовчикові ще пощастило, що він не спіткнувся, гуляючи так далеко від дому. Кролик тряхнув Вовчика за плечі й крикнув:
Гей, друже, прокидайся!
Та це не допомогло — Незграбний Вовчик досі боровся з рибиною у своєму сні. Його ніяк не вдавалося розбуди­ти! Врешті-решт Кролик відвіз Вовчика додому на візку.
Наступної ночі Вовчикові наснилося, що він зло­вив багато маленьких рибок. Але всі вони тікали від нього, і він ніяк не міг зловити їх. Вовчик звернувся до рибок:
— Гей, я ж вас упіймав! Чому ви пливете від мене геть?
Рибки лише пробулькотіли у відповідь:
— Бо нам подобається тікати.
Незграбний Вовчик розлютився й подумав: «Що ж це таке, чому вони не знають правил? Якщо тебе вже впіймали, ти не повинен тікати. Можливо, Кролик знає, у чому річ».
Уночі Кролик знову почув стукіт у двері. Та цього разу він уже не боявся. Він відчинив двері і спитав:
— Що знову сталося з твоєю рибою, Незграбний Вов­чику?
— Вона весь час тікає від мене! — відповів той. — Але ж упіймана риба не має тікати! Вони зовсім не знають правил!
Кролик знову доправив Вовчика назад на візку. Доста­вивши його додому, він сказав:
— Незграбний Вовчику, ти краще йди ловити рибу зав­тра. Інакше я буду змушений рибалити разом із тобою щоночі.
Наступного дня Незграбний Вовчик зголоднів і вирі­шив таки піти на озеро, щоб спіймати риби. У газеті він прочитав, що риболовля — це вид повсякденних розваг. Тому, звісно, він мав надягнути щось повсякденне. У ньо­го якраз був дуже гарний комплект повсякденного одя­гу — біла сорочка і червоні шорти. У цих речах він мати­ме кращий за всіх у лісі вигляд!
Незграбний Вовчик шукав по всіх усюдах, але так і не зміг знайти свій чудовий комплект. Натомість він знай­шов п’ять шкарпеток, але всі вони були непарні. Він та­кож відшукав у шафі один чобіток, а другий ледве знай­шов на підлозі в кухні. Згодом йому вдалося відшукати на старезному вішаку чудові яскраві шорти, а в кутку за дверима поганенький кольоровий жакет. Вовчик натяг­нув усе це на себе і схопив вудочку, готуючись до виходу. Потім він зненацька подивився на себе у дзеркало й рап­том знайшов свій чудовий повсякденний комплект — він уже був на ньому!
Незграбний Вовчик зняв увесь той одяг, що встиг на себе почепити, і знову залишився в сорочці й червоних шортах. Задоволений, він узяв вудочку на плече й пішов собі.
Проходячи повз крамницю Ведмедя, він глянув на настінний календар і побачив, що сьогодні — п’ятниця, 13-те.
Раптом Лис, який засмагав на балконі, крикнув йому:
— Чорна п’ятниця, зловісний день! Сьогодні краще не виходити з дому!
Незграбний Вовчик зупинився і спитав:
—Але я вже вийшов із дому, що ж мені тепер робити?
Лис заплющив очі й відповів, не ховаючи уїдливої на­смішки в голосі:
— Це твоя справа, сам вирішуй, що тобі робити.
Добре, я вирішив, — сказав Вовчик. — Повернуся до­дому так, ніби й не виходив.
Він пішов назад, поклавши вудочку на плече. Та менше ніж через десять кроків Вовчик наштовхнувся на теле­графний стовп і вдарився головою. На двадцятому кроці він зачепився вудочкою за мотузку, на якій Білка розві­сила свій одяг. Вовчик цього не помітив і продовжував іти. Урешті-решт мотузка натягнулася, мов тятива, і Вовчик стрілою полетів далеко-далеко і впав в озеро, здійнявши купу бризок.
— Допоможіть! — заволав Вовчик, опинившись у воді.
Качка та Каченя підпливли до нього й витягли на берег.
Незграбний Вовчик сказав:
— Качко, повертайся додому разом із Каченям. Це чорна п’ятниця. Краще не виходити сьогодні з дому.
— Я не вірю в цю маячню, — відказала Качка. — І тобі не раджу. Краще сідай тут і лови рибу.
— Я збирався зловити трохи риби для Каченяти, але Лис сказав, що це зловісний день і з дому виходити не можна. Я також так вважаю.
Вовчик повернув додому і, обережно йдучи крок за кроком, сказав Качці:
— Я не виходив із дому, не падав в озеро й не зустрічав тебе.
Дивлячись, як дивно рухається Вовчик, Качка занепо­коїлась.
— Гей, Вовчику, обережно! — мовила вона. — Позаду тебе — канава!
Але Незграбний Вовчик і не подумав подивитися назад — тому й впав прямісінько в канаву.
Незграбний Вовчик вибрався звідти, потираючи заби­ту ногу, і сказав Качці:
— Тепер ти мені віриш? Це справді нещасливий день. Бачиш — я впав у озеро, а потім ще й у канаву. Треба швидесенько повертатися додому, доки ще чогось пога­ного не сталося.
Нарешті Незграбний Вовчик дістався своєї домівки. Він уже був готовий штовхнути двері, як раптом поду­мав: «Я не можу просто пройти у двері. Я завжди роблю так в інші дні. Але сьогодні чорна п’ятниця, і я маю за­йти якось інакше, ніби я зовсім не виходив із оселі».
Вовчик вирішив залізти у вікно. І хоча він пошкодив ногу та весь спітнів, він не здався. Нарешті йому вдалося залізти в кімнату, але він встиг розбити віконне скло.
Зайшовши додому й вирішивши відчинити двері, Вовчик зрозумів, що вони зачинені ззовні. Тож він мав знову вилізти з вікна, взяти ключі й відчинити двері. Отже, день справді був нещасливим. Та Незграбний Вовчик навіть не зітхнув через це. Він тільки сказав:
Як добре, що я нарешті вдома.

Вовчик провідник
У лісі була річка, з берега на берег можна було пере­правитися на поромі, яким заправляли Олень і Мавпа. На поромі було написано червоними буквами: «Перево­зити не більше десяти звірів».
Та Олень умів рахувати лише до одного, а Мавпа — лише до двох. Коли звірі хотіли покататися на поромі, Олень завжди рахував «один, один», а Мавпа — «два, два»… І ніхто не знав, чи звірів було вже понад десять, тому вони боялися пливти через ріку.
Одного дня Вовчик знайшов у лісі підручник з ариф­метики. Його випадково загубила дитина, що провела тут вихідні зі своїми батьками.
У книжці Вовчик знайшов картки з товстеньким ну­лем, стрункою одиницею й рештою вісьмома цифра­ми. Незграбний Вовчик довго читав підручник, але так нічого й не зрозумів. Він бачив, що товстий нуль круглий, а струнка одиниця — висока, і думав, що цифри смішні, тому іноді носив книжку із собою в ки­шені.
— Якось Бик навчав котів-близнюків рахувати:
Якщо у вас дві рибини й кожен з’їсть по одній, скіль­ки залишиться?
Коти тільки хитали головами й казали:
— Ми не знаємо.
Тоді Бик спитав Незграбного Вовчика:
— А ти знаєш?
Незграбний Вовчик витягнув пра­ву лапу з кишені й почухав поти­лицю.
— Так, нуль, ти розумник, Не­зграбний Вовчику, — мовив Бик.
А все через те, що в правиці Вов­чика і справді була картка з ну­лем.
— А якщо у вас є три рибини й кожен з вас з’їсть по одній, скільки залишиться? — знову спи­тав Бик котів-близнюків.
Близнюки знову похитали головами і сказали:
– Ми не знаємо.
– А ти знаєш? – звернувся Бик до Не­зграбного Вовчика
Той витягнув ліву лапу з кишені й почухав потилицю.
Та ти однак, розумник, Незграбний Вовчику, — зно­ву мовив Бик.
А все через те, що в правиці Вовчика була картка з то­ненькою одиницею.
— Я поставлю тобі ще одне запитання, Незграб­ний Вовчику. Скільки буде: п’ять яблук плюс ще п’ять яблук? — спитав Бик.
Запитання було дуже складним, тож Незграбний Вов­чик почухав потилицю обома лапами. У них були картки з одиницею і нулем — а коли поставити їх разом, саме вийде 10.
Незграбний Вовчик знав усі десять цифр. Яке диво! Невдовзі вже всі в лісі дізналися про це й запропонува­ли Незграбному Вовчикові стати провідником на поро­мі, щоб рахувати звірів. Це було дуже серйозною спра­вою — якщо припустишся помилки, то пором потоне!
Незграбний Вовчик узяв підручник з арифметики до­дому й почав старанно вивчати цифри. Тепер він знав їх усі і справді міг лічити до десяти!
Відтоді як Незграбний Вовчик став провідником, звірі могли спокійно перебиратися через ріку. І тільки одного разу все пішло шкереберть…
Того дня поліцейський Пес, який працював у місті, мав перебратися через ріку у важливих справах. Підняв­шись на борт, він почав вимагати:
— Нумо, відправляймося!
Незграбний Вовчик почав швидко рахувати пасажирів.
Але він забув порахувати себе — бо дуже поспішав.
На середині річки пором почав тонути. Усі так пе­рехвилювалися, що навіть посіріли зі страху, — усі, окрім Незграбного Вовчика. Він спокійно сказав:
— Гей, заспокойтеся! Дайте мені порахувати вас знову. Я певен — пором не потоне, якщо нас десять.
Незграбний Вовчик став на ніс порома і спробував по­рахувати:
— Один, два, три, чотири…
На той час вода вже затікала на палубу й майже покри­ла лапи Вовчика, але він цього не помітив.
Поліцейський Пес скрикнув:
— Твої лапи вже у воді, Незграбний Вовчику!
— Справді? — здивувався той і повернув голову. Він не дуже впевнено стояв, тому послизнувся і впав у річку.
І щойно він впав, як пором вирівнявся на поверхні води й загроза минула.
Відтоді Незграбний Вовчик завжди починав рахува­ти звірів із себе. Вовчик дуже полюбляв цю роботу. Але, на жаль, із часом через річку побудували міст і всі звірі могли перебиратися на інший берег без порома і провід­ника.
Незграбний Вовчик полюбляв гуляти сюди-туди по мосту разом з іншими звірятками.

Навчання у школі
На дозвіллі Незграбний Вовчик завжди читав підруч­ник з арифметики, який він нещодавно знайшов. У цій книжці було багато зображень бананів, яблук та груш:
— Ти не знаєш, чому тут така купа малюнків усіляких смаколиків, Кролику? — спитав якось Незграбний Вов­чик.
— Щоб учням простіше було навчитися читати й раху­вати, — відповів Кролик. — Учителі хочуть, щоб учні все зрозуміли, тому завжди мають напоготові декілька про­стих і зрозумілих прикладів. От скільки буде один плюс один? Не знаєш? Тоді вчитель наведе приклад: у тебе є одна груша, а я даю тобі ще одну. Скільки груш стало?
«То он як учителі вчать своїх учнів у школі! — зрозумів Вовчик. — Не дивно, що там завжди так багато охочих до навчання. Це ж просто чудово! Якщо вчитель спитає мене, скільки буде два плюс два, він дасть мені дві груші, а потім іще дві. Хоча нащо ж мені стільки груш? Я стіль­ки не з’їм. Я скажу вчителеві: краще дайте мені замість них два яблука, бо вони мені більше до смаку».
Подумав Незграбний Вовчик, подумав, та й пішов до школи. Проте на той час у класі не було вільних місць, зате школа шукала прибиральника. Тож учитель дав Не­зграбному Вовчикові мітлу і сказав:
— Підмітай подвір’я.
Незграбний Вовчик так і зробив.
На подвір’ї росло дерево. Деякі листочки на ньому були зелені, а деякі вже пожовтіли. Коли подув вітер, жовте листя попадало на землю. Незграбний Вовчик по­чав підмітати його. Та вітер дув і дув, а листя сипалося й сипалося.
Коли вітер на мить ущух, Незграбний Вовчик оглянув подвір’я і побачив, що воно чисте. Він пішов собі геть із мітлою на плечі. Але не встиг він і п’яти кроків ступи­ти, як вітер здійнявся знову. Він хитнув дерево, і жовте листя посипалося на землю. Незграбний Вовчик побіг із мітлою назад. Побігавши туди- сюди понад десять разів, він геть утомився й ледве міг дихати.
Вовчик сперся на мітлу й по­дивився на дерево.
«Це просто неможливо. Мені треба придумати, як зро­бити так, щоби все жовте листя осипалося на землю», — вирішив він. Незграбний Вовчик спробував потрусити дерево, обійнявши його передніми лапами. Листя до­щем посипалося на землю, вкривши її товстим шаром. Незграбний Вовчик зрадів: «От і добре, я не тільки жовте листя, а й зелене струсив».
Він ще раз як слід підмів подвір’я і підняв голову. Ох, лишенько! На найвищій гілці висів іще один листок. Не­зграбний Вовчик потрусив дерево сильніше, але листок залишився на місці. Вовчик підстрибнув і спробував ді­стати його мітлою, але дерево було набагато вищим за нього, тому нічого не вийшло. Що ж робити?
Можливо, хтось забув би про той самотній листок, але тільки не Вовчик! Він будь-що мав дістати його. Тож Вов­чик побіг до школи і приніс звідти високу драбину, а тоді заліз по ній на верхівку дерева і зірвав нарешті останній листочок.
Прийшовши перевірити його роботу, вчитель поба­чив, що подвір’я чисте, і похвалив Незграбного Вовчика:
— Молодець! На подвір’ї жодного листочка.
А Незграбний Вовчик додав:
— Авжеж, і не тільки на землі, а й на дереві.
Учитель підняв голову й побачив, що дерево сталозовсім голе. Оцінивши завзяття Вовчика, він дозволив йому відвідувати заняття.
Незграбний Вовчик сів серед дітей і почав слухати вчителя. Клас того разу навчався не додавання, а чи­тання.
«Гей, а коли ж буде додавання? Груші ж згниють за такий довгий час!» — нетерпляче подумав Незграбний Вовчик.
Цієї миті вчитель написав на дошці червоною крей­дою слово «яблуко» і мовив:
— Це — яблуко.
— Яблуко? Ні, ніяке це не яблуко!
Вовчик підвівся і сказав:
— Яблуко — солодке, червоне і кругле.
Учні підтримали його:
— Так, те, що сказав Незграбний Вовчик, — чистісінька правда. Ми всі їли яблука і знаємо, які вони на вигляд.
Учитель розлютився і сказав:
— Це слово «яблуко», а не справжнє яблуко.
— Чому це яблуко — не справжнє яблуко? — не зрозу­мів Незграбний Вовчик.
— Так, якщо це не справжнє яблуко, нащо ми його ви­вчаємо? — знову приєдналися до нього учні.
Годі, я не знаю, як вам це пояснити. Добре, не буде­мо вчитися читати, будемо розповідати історії, — мах­нув рукою вчитель, а тоді почав читати казку «Червона Шапочка».
Діти слухали тихо й уважно. Раптом різкий голос сер­дито заперечив:
— Ні, то все балачки. Я ніколи не їв Червону Шапочку.
— Можливо, твій тато з’їв, — сказав один із дітлахів.
— Мій тато — добрий, він цього не зробив би, — відпо­вів Незграбний Вовчик.
— Можливо, твій дідусь?
— Чи, може, прадід?
Подумавши трохи, Незграбний Вовчик замовк. Бо він справді не знав, чи міг його дідусь або прадід скоїти та­кий злочин, як поїдання Червоної Шапочки.
Учитель мав пояснити Вовчикові, що не всі історії трапляються насправді, але боявся, що той його не зро­зуміє, і сказав лише:
— Добре, годі історій, ходімо займатися фізичним ви­хованням.
Незграбний Вовчик вийшов на стадіон з іншими уч­нями, і всі вони вишикувалися. Учитель улаштував пере­гони — той, хто прибіжить швидше за всіх, стане найкра­щим з фізкультури.
— На старт… увага… руш!
Щойно вчитель промовив ці слова, Незграбний Вов­чик побіг так швидко, як стріла. Але він забув, що треба триматися доріжки, тому, замість повернути разом з усі­ма, побіг просто через стадіон, потім через поле і прибіг назад у ліс.

Жахливі винаходи
Якщо вчитель сказав, що яблуко несправжнє, то і гру­ша також несправжня. Якщо в школі нема нічого смач­ненького, нащо туди ходити? Тож Незграбний Вовчик припинив ходити до школи й вирішив стати винахід­ником.
Він чув про Томаса Едісона  (Томас Едісон (1847-1931) — американський вчений, який винайшов електричну лампочку)   і знав, що дитиною той був дуже допитливим. Маленьким він ходив до курника й намагався висиджувати яйця.
— Якщо я хочу висидіти яйце, ліпше весь час його обійматиму — це краще, ніж постійно сидіти в курнику, — сказав Вовчик, зробивши виразний жест лапою.
— Увесь час обіймати? — здивувався Кролик, збираю­чи моркву. — А як же ти будеш займатися повсякденни­ми справами? Наприклад, моркву збирати…
Незграбний Вовчик почав допомагати Кроликові зби­рати моркву. Він обдумав почуте і врешті-решт сказав:
— Я покладу яйце до рота.
— А як ти їстимеш?
Незграбний Вовчик дослухався до Кролика — але так нічого й не придумав.
— У мене і яйця зараз нема, — раптом зрозумів Не­зграбний Вовчик, — нащо мені його висиджувати? Я ж просто хочу стати винахідником.
Але що він міг винайти? Лампи та компаси вже були. Вовчик дійшов висновку, що ті речі, які винайти було легко, хтось уже винайшов до нього. Ніхто не подумав залишити хоча б одненьку можливість для Незграбного Вовчика.
Незграбний Вовчик довго міркував про це і врешті- решт придумав три речі, які необхідно було винайти.
— Кролик завжди бігає босоніж і може поранитися го­стрими гілками чи камінцями — тому для нього треба змайструвати пару гарних черевиків.
— Поросячий хвостик занадто короткий та огидний — його треба замінити довгим і красивим, як у коня.
— А хвіст Білки занадто пухнастий — він, мабуть, заважає їй стрибати по деревах. Отже, треба зроби­ти чудову еластичну стрічку, щоб нею зав’язувати хвіст.
Тієї ж таки миті Незграбний Вовчик узявся до справи. Невдовзі він усе винайшов і вручив свої винаходи Поро­сяті, Кролику й Білці.
Через певний час у лісі піднявся страшний гамір — і до Вовчика долетіли деякі новини.
По-перше, отримавши новенький конячий хвіст, По­рося стало ходити, похитуючись. Воно насилу дістало­ся середини дороги, а тоді впало в озеро й мало не вто­пилося. По-друге, Білка зламала лапки. Вона танцювала на де­реві з прекрасною еластичною стрічкою на хвості й не боялася впасти — адже зазвичай хвіст правив їй за пара­шут. Але вона ніяк не очікувала, що того дня її парашут не розкриється!
І по-третє, Кролик натягнув черевики, винайдені Не­зграбним Вовчиком, і пішов гуляти до лісу, щоб як слід їх розносити.
У лісі було тихо, чулося тільки легеньке тупотіння Кро­ликових черевиків. Кролик був певен, що поряд немає жодного звіра. Він не знав, що Лис також прогулюється лісом. Причому ступає хитрун тихо-тихо, ледь чутно. О, він дуже підступний, той Лис!
Кролик раптом побачив Лиса зовсім поряд. Він зля­кався й побіг геть. Але йому ніяк не вдавалося бігти так швидко, як завжди, — і він не розумів чому.
«Лишенько, що ж трапилось?» — Кролик запанікував і не помітив камінь на своєму шляху. Він перечепився і загубив один черевик. А тоді підвівся і знову побіг — але наступив на загублений черевик, послизнувся і вда­рився головою об дерево. Бум! — і в нього аж іскри з очей посипалися.
Але що було найгірше — Лисові вдалося наздогнати Кролика! Він стрибнув — а Кролик покотився по землі, щоб той його не схопив. Лис уже відкрив рота, щоб вку­сити Кролика, а той виставив уперед лапи — і Лис схопив черевик на кролячій нозі. Розумник скористався з цього й побіг собі геть.
— Твій винахід допоміг мені у важкий момент, — сказав Кролик, усміхнувшись до Незграбного Вов­чика.
Вовчик почервонів…

Сидячи на даху
Незграбний Вовчик мав гарненький стілець із чотир­ма великими ніжками, що на вигляд були дуже міцни­ми. Це був подарунок Поросяти.
Незграбний Вовчик полюбляв сидіти на цьому стіль­ці. Але йому було не дуже зручно, бо він був занизький й Вовчик не міг на ньому як слід витягнути ноги.
Одного разу Незграбний Вовчик подумав, що зможе витягнути ноги, якщо поставить стілець на диван. Отже, він затягнув його наверх та й сам туди заліз.
Сів він на стілець і зітхнув із полегшенням, раді­ючи, що так добре все придумав. Та невдовзі зрозумів, що й тут незручно.
«Ой лишенько, що ж не так? Я й досі не можу витяг­ти ноги! Проте стіл набагато вищий, ніж диван. Якщо затягти на нього стілець, то я вже вмощуся як слід», — і Незграбний Вовчик встав навшпиньки й поставив сті­лець на стіл. Тоді він заліз на диван, а з нього — на стіл, спираючись на бильця дивана. Він був моторним вов­ком, і це легко йому вдалося.
Незграбний Вовчик був певен, що вже цього разу йому буде зручно. Але він помилився — стілець ще й досі був занизький. На жаль, у домі не було нічого вищого за стіл, окрім хіба що даху. Незграбний Вовчик позичив у Бика драбину, а у Кролика — мішок. Він поклав стілець у мішок, перекинув його через плече й почав видирати­ся на драбину, крок за кроком. Вилізши на дах, Вовчик добряче втомився. Він хотів уже сісти скоріше на сті­лець та перепочити.
— Лишенько! Що ж це таке діється? Я навіть тут не можу витягти ноги і вмоститися зручненько! Я пози­чив драбину та мішок, насилу видерся на дах! Чи тепер я маю лізти на небо? Якщо і так, то буде важко лізти вгору з тобою на спині, — сердито сказав Вовчик стіль­цеві.
Цієї миті Порося і Кролик саме прийшли на гости­ну до Вовчика. Порося побачило, що Вовчик сидить так високо на даху, і страшенно здивувалося.
— Що ти там робиш? — спитало воно.
— Стілець, що ти подарувало, занизький для мене — я не можу витягти ноги ні з дивана, ні зі столу, ні навіть із даху, — мовив Вовчик.
— Справді? Але ж я спробувало посидіти на ньому вдома, і мені було дуже зручно, — сказало Порося. Воно насупило брови й мало досить спантеличений вигляд.
— Якщо не віриш, то піднімайся і спробуй, — запро­понував Вовчик.
Порося залізло на дах і всілося на стілець. Він підій­шов йому просто ідеально!
—Ти можеш простягнути ноги? — спитав Незграбний Вовчик.
— Так.
—Тобі зручно?
—Так, дуже.
—То дай мені спробувати знову, — сказав Не­зграбний Вовчик і заліз на стілець.
Порося й собі спитало:
—Ти можеш простягнути ноги?
—Ні, не можу.
—Тобі зручно?
—Ні, анітрохи.
—Що ж таке коїться?
Порося і Незграбний Вовчик знов і знов роздивляли­ся стілець, але ніяк не могли збагнути, що не так. Кро­лик так реготав, спостерігаючи за цією сценою, що мало живіт не надірвав.
—Чому ти смієшся? — здивувалося Порося.
Ти хіба не помітило, що Незграбний Вовчик вищий за тебе? — сміючись, спитав Кролик. — Це ж ясно: що підходить тобі — буде закоротким для нього.
— Невже мій стілець має бути вищий за дах? Як же я снідатиму? Адже стіл набагато нижчий, — зане­покоєно мовив Незграбний Вовчик. Але раптом на його обличчі засяяла усмішка: — Я можу діставати їжу зі сто­лу вудочкою. Яка ж гарна ідея!
Урешті-решт впоратися із проблемою допоміг Кро­лик. Він узяв подарований Поросям стілець і прибив до ніжок чотири підставки. Тепер Незграбному Вовчико­ві було зручно сидіти на стільці, бо він міг простягати ноги так, як хотів. Згодом, коли Кролик і Порося вже пішли, Незграбний Вовчик сів на підлогу, перевернув стілець і уважно поглянув на підставки.
Який чарівник зачаклував ці підставки? Вони ж бо нижчі за диван, стіл і, звісно, дах!
Але це Вовчикові так і не вдалося з’ясувати

Усе готово
Роздивляючись стілець, Незграбний Вовчик раптом почув, як перемовляються пташки на дереві за вікном:
— Ти бачила? Здається, Кролик щось придбав у крамниці Ведмедя.
Дай же мені подивитися! Що ж він придбав? Незграбний Вовчик вибіг за двері й побачив пташок на дереві, які, витягнувши шиї, намагалися щось розгле­діти.
Ви добре роздивилися, що купив Кролик? — спитав він. Пташки не роздивилися, бо було занадто далеко. Вони помітили тільки, що Кролик повертався назад із якоюсь банкою в лапах. Вони подумали і сказали:
—Там щось у банці. Здається, кава.
—Точно, це має бути кава! — мовив Незграбний Вов­чик і застрибав із радощів. — Як добре, тепер я питиму каву!
Пташки насупилися і сказали:
—Це не твоя кава.
— Ви що, не знаєте, що я добрий друг Кролика? Він точно запросить мене на каву, коли зварить її, — відпо­вів Вовчик і посунув стілець до стіни. Він більше не мав часу міркувати над секретом стільця — потрібно було підготуватися до пиття кави.
Незграбний Вовчик іще ніколи в житті не куштував цього напою. Тільки Ведмідь пив каву — один в усьому лісі.
— Кава — чудовий напій, — неодноразово казав він звірям. — Щоб випити її, треба спочатку приготувати чашку для кави й маленьку ложку, а також довести воду до кипіння. Потім покласти трохи коричневого порошку в чашку, налити гарячої води, додати сухого молока, по­класти поряд дві цукерки — і чудовий напій готовий.
У Вовчика навіть слинки текли, коли він чув Ведмедеві розповіді. Він втягнув носом повітря, ніби відчував аро­мат кави.
Тож як добре, що Кролик купив каву. Тепер Незграб­ний Вовчик скуштує її. Звісно, спочатку треба було під­готувати чашку та маленьку ложечку. Ложечка скоро знайшлася, але підхожої чашки ніде не було. Вовчик шу­кав усюди в кухні й знайшов декілька чашок. Але якісь були замалі, якісь завеликі, у деяких були тріщини, а інші були геть побиті. З деяких із них можна було пити воду, звичайно. Але для кави вони ніяк не підходили.
Незграбний Вовчик пішов до ведмежої крамниці й ку­пив чашку для кави. Ведмідь хотів побалакати з Вовчи­ком, але той схопив чашку й мовив:
— Вибач, сьогодні я зайнятий.
Незграбний Вовчик сів на стілець із чашкою для кави й маленькою ложечкою в лапах і заповзявся чекати. Тро­хи згодом він поставив чайник на вогонь, щоб скип’яти­ти воду. Та вода закипіла, а Кролик досі не прийшов.
Не прийшов він і тоді, коли вода знову стала холод­ною, ніби ніхто ніколи її не підігрівав.
Нарешті Вовчикові урвався терпець. Він пішов до Кро­ликового будиночка з чашкою для кави та маленькою ложечкою в лапах. Побачивши Кролика, Вовчик почав дорікати:
— Я вже все приготував! Чому ти не запрошуєш мене на гостину?
Кролик саме фарбував паркан перед своїм двором. На ньому був старий одяг, у лапі він тримав пензлик, а на землі стояла банка з фарбою.
— А що це в тебе? — спитав Кролик.
Вовчик показав йому чашечку для кави з маленькою ложечкою і сказав:
— Я чекав, що ти запросиш мене на каву. Ти приготував чашку для кави та маленьку ложку? — розсміявся Кролик. — Але ж у мене нема кави!
— Нема? — Незграбний Вовчик не міг у це повірити. — Але ж пташки бачили, як ти купив щось у ведмежій крам­ниці й пішов додому з якоюсь банкою в лапах.
—  Ось вона, ця банка, — і Кролик вказав на банку фар­би на землі.
Отже, це була фарба, а ніяка не кава. Незграбний Вов­чик так засмутився, що мало не заплакав.
Кролик швидко сказав:
— Не переймайся. Я куплю кави, коли дофарбую паркан.
— Домовились. Краще б нам поспішити, — погодився Вовчик.
Він поставив чашку на землю і схопив пензлик, щоб допомогти Кролику фарбувати паркан.

Вершкова ванна
Ведмежа крамниця розташовувалася на Лісовій вули­ці. Там завжди було повнісінько булочок, тістечок, шоко­ладок та інших смаколиків.
Щоразу, проходячи повз крамницю, Незграбний Вов­чик бачив за прилавком Ведмедя, який широко всміхав­ся. Побачивши усміхненого Ведмедя, Вовчик зупинявся й засовував лапи в кишені. Він спритно обшукував їх, але знаходив лише протерту дірку. Тож Вовчик дивився на всі ті смаколики, але не мав жодної монетки, щоб їх придбати.
Коли тато Вовк тільки збирався в подорож, він лишив синові аж десять лісових монет.
— Я їду за твоєю мамою, Незграбний Вовчику, — мо­вив тато. — Ось тобі десять монет, витрачай їх.
Добре, — радісно відповів Вовчик і подумав: «Однієї лісової монетки вистачить на десять шоколадок, два мо­розива й одне тістечко. А в мене їх аж десять. Як же ви­тратити всі?»
Тоді Вовчик пішов до ведмежої крамниці з дев’ятьма монетами в сумці й однією в лапі.
О, скільки ж чудових речей можна було тут купи­ти! Шоколадки, булочки, тістечка, іграшкові пістолети- ки… Незграбний Вовчик вказував то на те, то на те.
Але Ведмідь хитав головою і казав:
— Однієї лісової монетки не вистачить на таку купу речей.
— У мене є ще дев’ять! — гордо мовив Вовчик.
Того разу Незграбний Вовчик витратив сім монет і ку­пив багато чудових речей. Він запросив Кролика та ін­ших друзів, щоб посмакувати пундиками та пограти ра­зом. їм було дуже весело.
Коли стемніло, втомлений Вовчик ліг на ліжко, але ніяк не міг заснути, бо думав тільки про одне: у його ки­шені досі лишалися три лісові монетки. Три монети мож­на було витратити на тридцять шоколадок, шість порцій морозива, три тістечка… Хто взагалі міг з’їсти шість пор­цій морозива за раз? Мабуть, тільки Вовчик.
Наступного ранку Незграбний Вовчик вирішив спро­бувати з’їсти шість порцій морозива. Він з’ясував, що це не так уже й важко. Тільки от це було не надто красиво, бо робив він це лежачи. Вовчик влігся перед магазином, взявши по одній порції в кожну лапу. А Ведмедя попро­сив покласти ще дві йому до рота.
На жаль, ці шість порцій не дуже смакували Вовчикові. У роті було забагато морозива, щоб він міг проковтну­ти. Вовчику шкода було викидати морозиво, хоча лапи так змерзли, що він і ворухнути ними не міг. Але сонечко допомогло йому. Під променями крига розтанула, і вода потекла Вовчикові у вуха, очі, на одяг, а також до рота, по щоках та лапах. Він ніби опинився у ванні з морозива — і як це було незручно!
Мурахи, що повзали по землі, та мухи, які літали в повітрі, не впізнали Вовчика. Вони подумали, що він — кинутий кимось шматок вершків, обступили бідо­лаху й ніяк не хотіли дати йому спокій.
— Ну, добре, якщо ви не тікаєте геть, то втечу я, — мо­вив Вовчик, хутко підвівся та побіг від цих крадіїв так швидко, як тільки міг.
Тепер Незграбний Вовчик постійно згадував ті шість порцій морозива.
— Як добре вони б смакували, якби я їв їх по черзі. Зараз він знову стояв перед крамницею, згадуючи ті змарновані шість порцій морозива. Довго він там стояв. Подумки він уже з’їв усі ті шість порцій одну за одною, але продовжував стояти.
— Хочеш морозива, Незграбний Вовчику? — раптом спитав Ведмідь.
— Так, звісно!
Ведмідь запакував два шматки сиру в папір та дав їх Вовчику:
— Віднеси їх до Кози. А тоді отримаєш винагороду від мене — порцію морозива.
Вовчик поспішив до будинку Кози. Він біг так швид­ко, що вітри, які летіли лісом наввипередки, зупинились, питаючи одне одного:
— Як зветься цей вітер? Як він так швидко летить? Кролик, що саме збирав у лісі горіхи, почув розмову вітрів і голосно сказав:
— Це не вітер. Це мій добрий друг, Незграбний Вовчик.
— Вовчику, куди ти біжиш?
Той зупинився і відповів:
— Я маю принести сир Козі.
Він побачив у Кролика повну сумку горіхів і турботли­во спитав:
— Ти зможеш донести її? Дозволь допомогти тобі!
Кролик не зміг би донести сумку, бо дуже втомився.
Тож вони схопили сумку разом і легко донесли її до кро­лячого будиночка.
— Підсмажмо горіхи, — запропонував Кролик дру­гові.
Це була чудова ідея. Вовчик підняв обидві лапи на знак згоди. Але щойно він це зробив, як побачив сир — а з ним готувати було не дуже зручно. Отже, Незграбний Вовчик зняв капелюха, поклав туди сир і натягнув його знов. А щоб сир не випав, він щосили притиснув капелю­ха до голови.
Друзі запалили вогонь, поставили на нього сковорід­ку й почали захоплено готувати. Незграбний Вовчик мав вчасно підкидати дрова в пічку — тоді вогонь розгорявся як слід. Кролик мішав горіхи на сковороді великою лож­кою. Вони обоє були просто в захваті!
Через певний час Незграбний Вовчик відчув, як щось йому пече голову і якось дивно стікає по шерсті та що­ках.
— Ой, чому це мій піт такий масляний та гарячий?
Незграбний Вовчик показав Кроликові свою голову
і спитав:
— Дивись, Кролику, що таке сталося з моєю головою? Кролик подивився й гучно розреготався. Під капелю­хом розтанув сир, і білі вершки потекли по голові та об­личчю Вовчика.
Але Незграбному Вовчикові було не до сміху, бо сир належав Козі. Він був у розпачі!
Вовчик вибіг із Кроликового дому й побіг до будинку Кози. Біжучи, він наштовхнувся на живіт Ведмедя, який саме вийшов на вулицю. Від зіткнення Ведмідь відлетів назад, і Коза, що стояла позаду, впала.
Довго вона чекала вдома на свій сир, а тоді пішла шу­кати Ведмедя. Той відправив її до Вовчика — і ось так вони й зустрілись.
Незграбний Вовчик стояв тепер перед Ведмедем і Ко­зою, очікуючи, що вони лаятимуть його. Але вони поба­чили вершки, що стікали по його писку, і засміялися.
Вовчик також хотів розсміятися, але замість цього розплакався.
Щоб заспокоїти, Ведмідь дав йому порцію морозива, а Коза — мішечок із шоколадними бобами. Вовчик від­крив його й почав їх лічити — але так і не зміг порахува­ти всі. Тому що їх було дуже багато — аж п’ятдесят!

Малювання
Весна була чудовою художницею. Вона вкрила землю своєю спідницею, а тоді розстелила на полях зелену тра­вичку, розкидала по горах свіжі квітки, а по деревах — ніжне листячко, а також усюди, на горах, полях і дере­вах, розсипала купу метеликів, що танцювали.
Побачивши, як добре прикрасила землю весна, Вов­чик так захопився її працею, що також захотів стати хо­рошим художником. Він узяв папір з олівцями, сів собі на галявині й почав малювати.
Цвіркун, що саме робив на галявині намисто з роси, побачив, як Вовчик щось малює олівцями на папері. Він підійшов і спитав:
— Що ти малюєш, Незграбний Вовчику?
— Галявину.
— Можеш і мене там намалювати?
— Авжеж!
Цвіркун став гарненько й попросив починати.
Незграбний Вовчик намалював зеленого Цвіркуна на білому папері, а потім — зелену травичку у Цвіркуна під ногами та за спиною.
Цвіркун підбіг із радісним очікуванням і подивився на картину. Але він не знайшов себе на папері — там усе було просто розмальовано зеленим.
— Де ж я? — не зрозумів Цвіркун.
— Тут. — І Незграбний Вовчик показав на середину галявини. А тоді він раптом роззявив рота і здивовано мовив до Цвіркуна: — І справді, де ж ти? Я тільки-но тебе тут намалював.
Незграбний Вовчик заповзявся шукати, притиснувши носа до паперу. Але на папері Цвіркуна не було. Вовчик почав шукати на землі — для цього він ліг та устромив голову вниз, у траву. А побачивши Цвіркуна на галявині, схопив його й сердито сказав:
— То ось ти де. Який же ти неслухняний! Хто дозволив тобі тікати з папер
— Я не з паперу! Я також шукав Цвіркуна, якого ти на­малював! — голосно мовив Цвіркун.
Але Незграбний Вовчик не повірив йому.
— То ти був на папері. Швидко повертайся!
Незграбний Вовчик поклав Цвіркуна на папір і прив’я­зав його ногу травинкою, мов повідком, щоб той не зміг утекти. А тоді гордо поклав малюнок у папку. Він вирі­шив запросити всіх звірів подивитися на малюнок, а тоді намалювати і їх.
Ви ще не бачили малюнок Незграбного Вовчика? Спробуйте уявити його! Весь папір замальовано зеле­ним, а до паперу прив’язаний травинкою Цвіркун.
Цвіркун виривався і кричав:
— Пусти мене! Пусти!
Побачивши малюнок, звірі з переляку розбіглися хто куди.
Незграбний Вовчик не знав, що й думати. Він біг за ними і кричав:
— Кролику, йди сюди! Білко, йди сюди! Будь ласка, дайте мені вас намалювати!
Але ніхто не повернувся. Більше Вовчик не міг малю­вати, бо не було кого.
Тоді Цвіркун сказав:
— Може, відпустиш мене? І я позуватиму тобі!
Незграбний Вовчик так і зробив. Цвіркун став на білу коробку й надягнув плащ із червоного гофрованого па­перу.
Цього разу Вовчикові все вдалося! І хоча Цвіркун був схожий на малюнку на гриб, із зеленою ніжкою і чер­воною шляпкою, вони обоє були задоволені. Завдяки цьому малюнку Цвіркун отримав свободу, а звірі повер­нулися до Незграбного Вовчика, щоб він їх також нама­лював.

Пригода в місті
Незграбний Вовчик мав останнім часом купу справ. Він устиг намалювати кожного, хто жив у лісовому містечку. Після цього він сів з олівцем і стосом паперу, але не знав, що ж іще таке намалювати. Тоді він припинив міркува­ти, сховав олівець та папір під ліжко й пі­шов до лісу гуляти.
Ліс був просто чарівним місцем! Пта­хи співали десь угорі, звірі бігали між деревами, а комахи ховалися під листям. У лісі було повно дерев!
Вони росли з такою радістю, ніби лишали землю і пря­мували на небо. Сонце світило крізь дерева численними золотими плямками. Незграбний Вовчик обійняв дерево й поди­вився на небо. Саме тоді прилетіла біла пташка й сіла на це дерево.
— Ти тут живеш? — спитав Вовчик.
— Ні, просто пролітала повз. Я лечу до міста, щоб по­бачити веселощі, — відповіла пташка та почала чистити пір’ячко.
Незграбний Вовчик не знав слова «веселощі» і запитав:
— Що таке веселощі? Які веселощі ти там побачиш?
Біла пташка була не в гуморі й не хотіла ні заводити друзів, ні навіть просто розмовляти.
— Не питай мене, — мовила вона, — йди сам — і побачиш.
А тоді полетіла геть. Вовчик подумав: «Добре. Піду до міста і знайду там веселощі».
Він вийшов із лісу, наспівуючи щось собі під ніс, і на­брів на дорогу. Нею саме їхало зелене таксі. Незграбний Вовчик підняв лапу, і воно зупинилося. Водій відчинив двері й чемно сказав:
— Прошу вас.
Вовчик заліз у машину, але, побачивши пасажира, водій закричав і натиснув на педаль. Вовчик хотів до­помогти йому, але той раптом зупинився й вибіг із ма­шини.
Водій втік, а таксі лишилося. Двигун досі працював. Вовчик ніколи не бачив нічого подібного, тому страшен­но розвеселився. Він почав тиснути на всі кнопки тут і там. Раптом машина поїхала.
— Хех, то я вмію водити! — зрадів Вовчик.
Він іще сильніше натиснув лапою на педаль газу та почав щосили крутити кермо. Перед ним була централь­на площа. На світлофорі горіло червоне світло, і машини вишикувалися одна за одною. Проте Незграбний Вовчик не знав правил дорожнього руху. Тому його лапа досі була на педалі — і зелене таксі поїхало через перехре­стя. Автоінспектор підняв руку, щоб зупинити машину, але раптом його свисток впав, а рука так і залишилася піднятою, мов шлагбаум. Він багато чого бачив у своєму житті — тільки не вовка, що їде на червоне світло в зеле­ному таксі. Урешті-решт машина з Вовчиком за кермом зі свистом врізалася у величезний торговельний центр і знесла прилавок. Покупці і продавці вирішили, що це злодії намірилися пограбувати торговельний центр, та запанікували. Натовп людей зламав двері у примірочну, усі почали ховатися під прилавками. Директор торго­вого центру натягнув на голову пластиковий пакет, бо так почувався у більшій безпеці. Молода мама, що саме вибирала ляльку для своєї доньки, так перелякалася, що схопила ляльку й побігла геть, лишивши дочку стояти саму.
Втім, Незграбного Вовчика безлад зовсім не хвилю­вав. Він вийшов із машини й озирнувся навколо. У тор­говельному центрі були ескалатори, яких Вовчик ніко­ли не бачив у лісі. Він став на ескалатор і піднявся спо­чатку на другий поверх, а потім і на третій, не ступив­ши ні кроку. Вовчик дуже зрадів! Він витягнув дві лісові монетки з кишені й почав їздити вгору та вниз на еска­латорі. Раптом монетки впали та скотилися вниз — на підлогу біля ескалатора. Вовчик хотів їх підняти, але ес­калатор продовжував підійматися.
— Стій! — голосно наказав Незграбний Вовчик.
Але ескалатор не слухав його і продовжував підійма­тися.
— Ти мене не зупиниш! — помахав лапою Вовчик. — Зараз подивимося, хто з нас спритніший.
Незграбний Вовчик повернувся й побіг униз. Але коли він ступав один крок, ескалатор піднімався на сходинку. Тож, хоча Вовчик зовсім захекався, він лишався на тому самому місці. От яким він був незграбним!
Покупці та продавці певний час були в паніці, але потім побачили, що то ніякі не грабіжники, а малень­кий цуцик, що біжить по ескалатору. Вони засміялися і сказали:
— Дивіться! Той песик такий милий. Мабуть, втік із цирку!
Такі вони були кумедні — вовка із собакою переплу­тали!
Почувши сміх, директор зняв пластиковий пакет із го­лови і вийшов подивитися на веселощі — але перелякав­ся й закричав:
— Це вовк, вовк! Телефонуйте в поліцію! Подзвоніть у зоопарк! Покличте воєнно-морський флот, повітряні сили та армію!
Він був такий переляканий, що геть розгубився.
Почувши, що це вовк, а не собака, відвідувачі торго-вельного центру неабияк перелякалися. Вони кинулися навтьоки, закривши голови руками. Вони чомусь поду-мали, що Незграбний Вовчик хоче відкусити їм голови.
— Гм, але ж мені не подобаються голови — вони не схожі на морозиво, — мовив Незграбний Вовчик.
Та люди не чули його — вони кричали й бігли геть, здіймаючи страшенний галас.
— Годі з мене, — сказав урешті-решт Вовчик, закривши лапами вуха. — Треба йти звідси, і якнайшвидше.
Але Незграбний Вовчик не знав, як злізти з ескалатора.
— Як мені злізти? Хтось може мені сказати? — закричав він у порожній торговельний центр.
Тільки маленька дівчина, яка хотіла ляльку, не втекла. Вона досі стояла біля ескалатора й дивилася на Незграбного Вовчика. Дівчинка залізла на ескалатор, щоб допомогти звірю. Вона взяла Вовчика за лапу і сказала:
— Ходімо, піднімемося на наступний поверх, а там спустимося на іншому ескалаторі.
Удячний Незграбний Вовчик зліз із ескалатора, підібрав монетки та віддав їх дівчинці. Мала ніколи ще не бачила таких монеток — так само як і Вовчик ніколи не бачив ескалаторів.
— Це лісові іграшки? — спитала вона. — Чудово!
Незграбний Вовчик звернувся до дівчинки:
— Приходь до лісу, пограймося. Там набагато більше веселих іграшок, справді, дуже-дуже багато.
Маленька дівчинка також запросила Вовчика по­грати в місті. Потім вона побачила поліціянтів та пра­цівників зоопарку в шлемах та з пневматичними пісто­летами.
МВони прийшли за тобою, — сказала мала Вовчику. — Хочеш до зоопарку
Почувши, що це вовк, а не собака, відвідувачі торго-вельного центру неабияк перелякалися. Вони кинулися навтьоки, закривши голови руками. Вони чомусь поду-мали, що Незграбний Вовчик хоче відкусити їм голови.
— Гм, але ж мені не подобаються голови — вони не схожі на морозиво, — мовив Незграбний Вовчик.
Та люди не чули його — вони кричали й бігли геть, здіймаючи страшенний галас.
— Годі з мене, — сказав урешті-решт Вовчик, закрив-ши лапами вуха. — Треба йти звідси, і якнайшвидше.
Але Незграбний Вовчик не знав, як злізти з ескалатора.
— Як мені злізти? Хтось може мені сказати? — закри-чав він у порожній торговельний центр.
Тільки маленька дівчина, яка хотіла ляльку, не вте¬кла. Вона досі стояла біля ескалатора й дивилася на Незграбного Вовчика. Дівчинка залізла на ескалатор, щоб допомогти звірю. Вона взяла Вовчика за лапу і ска-зала:
— Ходімо, піднімемося на наступний поверх, а там спустимося на іншому ескалаторі.
Удячний Незграбний Вовчик зліз із ескалатора, піді-брав монетки та віддав їх дівчинці. Мала ніколи ще не бачила таких монеток — так само як і Вовчик ніколи не бачив ескалаторів.
— Це лісові іграшки? — спитала вона. — Чудово!
Незграбний Вовчик звернувся до дівчинки:
— Приходь до лісу, пограймося. Там набагато більше веселих іграшок, справді, дуже-дуже багато.
Маленька дівчинка також запросила Вовчика пограти в місті. Потім вона побачила поліціянтів та працівників зоопарку в шлемах та з пневматичними пісто¬летами.
— Вони прийшли за тобою, — сказала мала Вовчику. — Хочеш до зоопарку?
— А що таке зоопарк?
— Це місце, де живуть звірі.
Вовчик дуже захотів відвідати це місце. Поліціянти підбігли до нього, але Незграбний Вовчик не кинувся ті­кати, а зостався на місці і сказав:
— Я хочу до зоопарку. Заберіть мене туди.
Поліціянт не почув, що говорив Вовчик. Але він поба­чив, що той відкрив рота й показав зуби, тому вирішив, що звір хоче його вкусити. Тому він дістав пневматич­ний пістолет зі снодійним і вистрелив у Вовчика.
Тільки опівночі Незграбний Вовчик прокинувся. Він побачив, що його посадили до залізної клітки, — він спав на холодному цементі.
Було тихо. Незграбний Вовчик налякано закричав:
— Де я?
Його крик розбудив Тигра, що спав у сусідній клітці. Тигр розсердився та проричав:
— У зоопарку, місці, де живуть тварини! Ти б краще спав,а не волав!
Вовчик не зрозумів:
— Якщо це місце, де живуть тварини, то де ж ліс і га­лявина?
Тигр,народився в зоопарку, тому вва­жав, що весь світ складається з чорних залізних кліток і ніяких лісів і галявин не існує.
— Що таке ліс і галявина? Я ніколи про таке не чув! — вигукнув Тигр.
Незграбний Вовчик розповів йому про ліс і про га­лявину та додав:
— У моєму рідному місті ми, звірі, завжди граємо ра­зом у лісі та на галявині, а живемо ми не в залізних кліт­ках, а в будинках, які нам подобаються.
— А хто дає вам їжу? А будинок хто прибирає? — запи­тав Тигр.
— Ми робимо це самі.
Тигр позіхнув і промовив:
— Тут краще. Ми тільки спимо й ні про що не хвилюємо­ся. Ти краще спи, коли зійде сонце, хтось принесе поїсти.
Незграбний Вовчик не хотів спати, йому кортіло погу­ляти зоопарком. І йому дуже пощастило. Доглядач зоо­парку подумав, що Вовчик спатиме до самого ранку, і за­лишив його клітку відімкненою.
Незграбний Вовчик вийшов із клітки, простягнув лапи і зробив глибокий вдих. Якось дивно пахло тут, у зоопар­ку. Здавалося, навкруги панує тиша. Але, якщо прислу­хатися, можна було зрозуміти, що це не так. Лев плакав, бо йому снилося, що він повернувся до сухих африкан­ських земель, але не зміг знайти свою сім’ю. Панда- мама писала бамбуковою паличкою листа доньці. Це був уже одна тисяча перший лист. Закінчивши писати, вона проковтнула листа, і він повільно впав до п шлун­ка — бо Панда й гадки не мала, у якому зоопарку живе її донька. Вона була дуже гарненька, тому люди відправи­ли її до зоопарку однієї далекої країни, на знак дружби з послом…
Нарешті Незграбний Вовчик підійшов до мавпячого будиночка, побачив купу мавп у клітці і сказав:
— Гей, виходьте назовні, пограймо разом.
Мавпи перелякалися, ніби побачили ворога.
Стара Мавпа із сивими бровами підійшла ближче до краю клітки й сказала:
— Мої діти все життя бачили тільки людей. Вони ніколи не бачили звірів, як оце ти. Вони завжди жили в клітці й не знають, що таке «назовні». У минулому, коли я ще жила в лісі, я бачила таку саму тварину з довгим хвостом. Ти ж дитина вовчої сім’ї, чи не так? Чому ж ти прийшов сюди?
Незграбний Вовчик розповів старій Мавпі свою історію.
— Скоро зійде сонце, — мовила вона, — якщо хочеш лишитися тут, повертайся до клітки та спи собі; або тікай якнайшвидше. Не гуляй тут ніде й не буди інших.
— Я відімкну клітку й ми підемо разом, добре? — за­пропонував Незграбний Вовчик.
— Ми нікуди не підемо! Ми лишимось тут! — одно­стайно закричали мавпи.
Стара Мавпа зітхнула й промовила:
— Вони народилися тут, отже, нічого не знають про навколишній світ. Тут жити не так уже й погано, тільки житло затісне. Йди сам і залиш нас тут.
Незграбний Вовчик нікуди не пішов. Він хотів звіль­нити всіх тварин у клітках та повести їх до лісу й галя­вини.
— Йдіть зі мною, я відведу вас до лісу, — казав Вовчик звірям.
Але ніхто не хотів іти з ним. Папуга взагалі подумав, що Вовчик хоче зайняти його клітку, і закричав:
— Брехун! Безхатченко! Крадій!
Незграбному Вовчикові довелося лишати зоопарк са­мому. Скоро мало зійти сонце. Вовчик не хотів, щоб його спіймали та посадили в залізну клітку назавжди. Тож він якнайшвидше побіг у напрямку лісу.

Стати поліцейським
Поліцейський Пес працював у міському поліцейському бюро. Коли він повертався до лісу після роботи, то зав­жди був дуже пихатим та задирав носа. Це й не див­но — адже чи бачили ви колись поліцейського, який би не пишався своєю роботою? Поліцейські в місті їздили на мотоциклах у строгій уніформі та швидко бігали вулиця­ми. Усі пішоходи розступалися та машини зупинялися, щоб дати їм дорогу. Поліцейські завжди вибивали двері в будинках злодіїв і кричали: «Поліція!» Тоді злодії слух­няно здавалися, ставали біля стіни й не наважувалися навіть ворухнутися…
Тож Незграбний Вовчик вирішив стати поліцейським. Він знав, що поліцейський має бути сильним та багато чого вміти. Це вам не жарти! Тому Вовчик кожного ран­ку займався на тренажері, а перед сном робив фізичні вправи. Також він практикувався у парашутному спорті, стрибаючи щодня з висоти з парасолькою. Адже поліцейський завжди має справи з різними небезпеками, тому без парашутів ніяк не можна обійтися.
Одного ранку, закінчивши займатися на тренажері, Вовчик подивився на себе у дзеркало й вирішив, що вже дуже відрізняється від себе минулого: лапи та груди були всі в м’язах. Він крикнув даху: «Поліція!» — і дах захитався з переляку. Тому Незграбний Вовчик вирішив іти до поліцейського відділку, щоб влаштуватися на роботу.
Дорогою він зустрів Кролика, і той запитав його:
— Куди ти йдеш, Вовчику?
— Ставати поліцейським, — гордо відповів Незграб­ний Вовчик і показав Кроликові лапи. — Поглянь на мої м’язи, правда, гарні?
Але Кролик не знайшов жодного, навіть ретельно ог­лянувши лапи Вовчика. Він занепокоївся і сказав:
— Ти впевнений, що впораєшся?
— Чекай на добрі новини! З мої­ми здібностями, я стану шефом поліції чи навіть начальником відділку.
Вовчик стукнув себе по впалих грудях і закроку­вав геть. Невдовзі він дістався офісу голови та озвучив своє побажання:
— Я хочу бути поліцейським.
Начальник офісу поліції був досвідченим та спокійним. І хоча він побачив, що до офісу завітала не його секре­тарка, а вовк, він спокійно сказав:
— У вас до мене якась справа, юначе?
— Так, я прийшов із лісу, щоб стати поліцейським.
— Але в нас нема роботи для вовка, — відказав голова.
— Я знаю, що у вас працює пес, — відповів на те Не­зграбний Вовчик. — Якщо пес може бути поліцейським, то я можу також.
— Чому ти думаєш, що можеш зробити те саме, що й пес? — спитав начальник офісу.
— А чому ні? — здивувався Вовчик.
На це запитання начальнику було важко відповісти. А коли начальник не знав відповіді, він завжди шукав її в докумен­тах. І якщо не міг знайти відповідь сам, то просив поліцейських знайти відповідь у книжках.
Тож начальник почав шукати в документах, але не зміг знайти відповідь навіть через годину. Тоді він попросив свою секретарку пошукати також. Проте і вона не впора­лася — навіть через дві години. Тоді він попросив поліцейських пошукати разом. Начальник перевіряв усі документи в офісі три години поспіль, проте не знайшов жодного речення про те, що вовкам не можна працювати в поліції.
Начальник наказав своїм підлеглим:
— Ідіть до бібліотеки та пошукайте в книжках.
Усі поліцейські кинулися до бібліотеки, та невдовзі по­вернулись. Вони знайшли книжку, де було сказано, що вовки та собаки багато років були однією сім’єю. А якщо
так, вовк може бути поліцейським так само, як і собака. Отак Незграбний Вовчик і став поліцейським.
Та хоча він і отримав роботу, інші поліцейські не хотіли працювати з ним у парі. Кожен казав, що не почувається в безпеці, коли отримує спільні з Вовчиком завдання.
—Дивіться на його зуби, — шепотіли вони.
Якщо ви колись бачили фільми про поліціянтів, то знаєте, як важливо мати доброго напарника, і розумієте, як засмутився Незграбний Вовчик. У розпачі він пішов до стоматолога й попрохав:
— Будь ласка, вирвіть мені всі зуби.
Але той відмовився, та й медсестра відмовилась також.
«Бам!» — це зачинилися двері клініки, майже прище­мивши Незграбному Вовчикові ніс.
Урешті-решт начальник вирішив зробити напарником Вовчика поліцейського Пса.
Пес пристав на те з великою радістю. Він уважав за честь стати Вовчиковим напарником. У лісі Пес завж­ди ходив задравши носа, але в офісі поводився не так пихато. Сьогодні ж він так радів, що отримав напарника, що всюди ходив за Вовчиком.
Першим завданням, яке вони отримали, було переслі­дування злочинця на ім’я Спрут. Вони цілий день пере­слідували його на півдні, на півночі, а потім на заході. Урешті-решт вони спіймали злочинця біля причалу на сході, навіть не відкривши вогонь. Спочатку вони хоті­ли витягти пістолети й закричати: «Стій! Поліція!», щоб показати, які вони круті. Але найважливішої миті вони забули про це й накинулися на злочинця, розкривши повні гострих зубів пащі.
Вони так сильно покусали Спрута, що він навіть сиді­ти у в’язниці не міг, тільки лежати.
Начальник похвалив Незграбного Вовчика та поліцейського Пса за хоробрість і винахідливість. Але він зауважив також, що в місті через це завдання 388 ав­томобілів потрапили в аварію, 56 потягів рушили в неправильному напрямку, 5 містян побігли до пси­хіатричної лікарні, вимагаючи лікування. Тому що всі були страшенно перелякані через те, що вовк і пес ра­зом бігли вулицями, хоча й знали, що дикі тварини — друзі людей.
— Якщо вони не збожеволіли, то, певне, збожеволіли ми, — казали вони.
— Я маю звільнити тебе заради безпеки мешканців міста, — вирішив голова.
Але Незграбний Вовчик не зрозумів:
— Ви мене звільняєте? Але ж я так добре впорався із першим завданням!
— Начальникові сподобався Незграбний Вовчик, але було надто важко змусити людей полюбити його.
— Ти дуже відрізняєшся від нас, — сказав він.
Голова не пояснив Незграбному Вовчику, що рано чи пізно його все одно закрили б у зоопарку. Люди не змог­ли б змиритися з тим, що дикий звір бігає вулицями.
Начальник підвів Незграбного Вовчика до дзеркала й по­просив його подивитися на своє відображення.
— Так, я маю інакший вигляд, — погодився Вовчик, — а що ж до поліцейського Пса? Його також буде звільнено?
— Ні, він залишиться в поліцейському відділку.
— Чому?
— Бо він також відрізняється від тебе.
Начальник покликав поліцейського Пса та попросив Не­зграбного Вовчика подивитися на нього. Вовчику було важко побачити різницю між собою і Псом. Але зав­дяки підказкам начальника поліції він урешті-решт визнав:
— Ну, тепер я бачу.
Начальник відвіз Незграбного Вовчика до лісу. Вовчик ви­ліз із машини та сумний пішов додому.
— Гей, якщо в нас знову з’явиться важка справа, ми звернемося по твою допомогу! — крикнув голова вслід.
— Із задоволенням! — зрадів Незграбний Вовчик.

Діамантове намисто
У це важко повірити, але наступного разу Незграбний Вовчик завітав до поліцейського бюро не для того, щоб до­помогти голові розібратися з якоюсь справою, а через те, що поліцейський Пес звинуватив його у брехні, тому Вовчика посадили у в’язницю.
Колись Незграбний Вовчик мріяв бути поліцейським. Але начальник поліції, на жаль, звільнив його після того, як його мрія, досягнута такими важкими зусиллями, здійснила­ся. Незграбний Вовчик тоді сумував, але, повернувшись до лісу, забув про свою печаль. Як дерева щороку відро­щували собі нове листячко, так і Незграбний Вовчик що­дня думав про щось нове.
Отже, коли поліцейський Пес прийшов до хатин­ки Незграбного Вовчика з похмурим обличчям, Вовчик справді злякався. Пес ж був поліцейським! Якщо ти не працюєш у поліції, а поліцейський раптом стукає у твої две­рі, то ти, напевно, матимеш проблеми.
Побачивши поліцейського Пса, Вовчик раптом згадав про все погане, що колись робив. Наприклад, якось він забруднив Ведмедеві штанці, а також зламав підбори на туфлях Лисиці. Тож Незграбний Вовчик запанікував. Він скочив на підвіконня й вирішив зістрибнути, щоб хутко побігти геть, але поліцейський Пес схопив його за хвіст.
— Ти мій єдиний друг, Незграбний Вовчику. Коли ти працював у поліцейському бюро, ніхто не хотів бути тво­їм напарником, окрім мене. Я допоміг тобі, і ти мені винен. Тепер і ти допоможи мені, — сказав поліцейський Пес.
Почувши його слова, Вовчик згадав, що надягав таку саму уніформу, як і Пес, дуже-дуже давно, мабуть, минулого місяця. Насправді, якби Вовчик і не працював із Псом в поліцейському бюро й навіть узагалі не знав би його в минулому, усе одно він охоче погодився б йому допомогти.
— Без проблем, — мовив він. — Кажи, чого ти хочеш.
— Племінниця тітки моєї тітки була прядильницею i працювала на фабриці Павука, де виробляли намис­та. Павук не платив їй, проте подарував мішок діаман­тових намист. Вона попросила мене продати їх. Але я дуже заклопотаний і зовсім не маю вільного часу на це. Якщо ти не зайнятий, я хотів би попросити тебе про допомогу.
Поліцейський Пес відкрив сумку й витяг десять сяю­чих намист.
— Сто юанів (Юань – китайська грошова одиниця. Сто юанів — це близько 383 гривень) у міському торговельному центрі. Я про­поную тобі знижку — лише п’ятдесят юанів. Я певен, ти зможеш добре заробити, — сказав Пес.
Незграбний Вовчик подумав, що заради доброго друга неважко купити намиста, що коштують сто юанів, лише по п’ятдесят. Він витягнув банку з грошима з-під ліжка, дав поліційному Собаці й сказав:
— Порахуй, скільки там, усередині.
Тільки-но Пес побачив банку, як його очі заблища­ли й він почав швидко рахувати:
— Один, два… п’ятдесят… триста… сімсот лісових монет!
Ці монети тато Вовк нещодавно надіслав синові на життя.
— Залиш мені двадцять монет на повсякденні витра­ти, а інші забирай, — сказав Вовчик.
— Двадцять? Це забагато. Коли ти продаси намиста, ти заробиш набагато більше. Насправді це я роблю тобі по­слугу, а не ти мені. Ти знову будеш мені винен.
Поліцейський Пес сів на свій мотоцикл разом із мо­нетами та поїхав.
Незграбний Вовчик вийшов із десятьма намистами й рушив Лісовою вулицею.
— Діамантові намиста! Треба комусь намисто? — кри­чав він.
Проте відгукнулася тільки Лисиця. Вона наділа намис­то поверх лисячої шуби. А тоді витягла шию, розпрямила спину і спитала:
— Ну, і скільки воно коштує?
Незграбний Вовчик сказав:
— У торговельному центрі воно коштує сто юанів. По­ліційний Собака продав мені їх за п’ятдесят юанів. Я дав йому сімсот лісових монет, а він лишив мені тільки п’ять на життя…
— Та яка ж, урешті-решт, ціна? — нетерпляче спитала Лисиця.
Незграбний Вовчик не знав, якою вона має бути.
— Я сьогодні в доброму гуморі, тому дуже щедрий і го­товий віддати його тобі за двадцять лісових монет.
Лисиця дала Вовчикові двадцять монет і пішла собі у справах.
Згодом до Вовчика підійшов Ведмідь, почісуючи свій великий живіт та широко усміхаючись:
— Може, продаси мені намиста по десять юанів за кожне, Незграбний Вовчику?
— Я дав за них поліцейському Псові сімсот лісових монет, — відповів той, — їх мені нещодавно відправив батько.
— Дивись, тут тільки дев’ять намист. Я дам тобі за них дев’яносто юанів. Дев’ять — це більше, ніж сім. Більше того, знаєш, що я дам тобі? Справжні гроші замість лісо­вих монет. Ти можеш купити на них щось у місті.
Ведмідь вів напрочуд ласкаво, та ще й шоколадку по­дарував.
Незграбний Вовчик відчував, що з ціною щось це так, але не міг цього пояснити. Окрім того, шоколадка надто йому смакувала, щоб говорити про це. Тож Ведмідь по­клав гроші Вовчику в лапу й забрав усі намиста.
Ведмідь страшенно радів, бо нещодавно дізнався про підвищення курсу лісових монет. Одну лісову монету
можна було обміняти на 2 юаня. Про це він дізнався з газети «Глобінфо». І щоб ніхто в лісі не дізнався про це, він з’їв газету, яка була навіть більша за стіл для пінг- понгу.
Удень, коли Незграбний Вовчик спав, раптом почуло­ся «Вам!» — і в хатинку залетів Ведмідь, мало не вибивши двері. Він справді був розлючений! Навіть шерсть дибки встала. А все через ті намиста! Виявилось, що вони були не з діамантів, а з льоду! Ведмідь поклав їх на прилавок, і вони розтанули на сонці.
Лисиця також прийшла в сльозах. На її чудово­му лисячому хутрі від намиста лишилися тільки мокрі сліди.
— Моя шубка зіпсована! — кричала вона. — Я хочу вмерти! А якщо я помру, то це буде жорстоке вбивство, за яким стоятиме справжній убивця! Я хочу, щоб ви за­арештували його й помстилися за мене!
На галас приїхав і поліцейський Пес. Побачивши його, Незграбний Вовчик відразу заспокоївся. Він про­тягнув до нього лапи й мовив:
— Що ж таке коїться, Пес? Розкажи мені!
Поліцейський Пес лише взяв наручники та надів їх на Вовчика, вдаючи із себе враженого в самісіньке серце. А тоді вказав на вовчий ніс і мовив:
— Я помилявся, коли вважав тебе своїм другом, Не­зграбний Вовчику! Ти — великий брехун!
— Але ж це твої намиста, поліцейський Пес! — швид­ко сказав Вовчик.
— Як ти смієш ганьбити мене… — відповів на те Пес й заплакав, ніби і справді страшенно помилився у другові.
Поліцейський Пес так сильно плакав, що висунув язик — йому ледве вистачало повітря. Він мав такий ви­гляд, що йому не можна було не повірити! Вовчик украй розгубився. Він і гадки не мав, що тепер казати!
Через брехню Вовчика засудили на цілих шість міся­ців у в’язниці.
Було б набагато краще, якби друг Вовчика, Кролик, був удома. Але, на жаль, він напередодні поїхав до Америки, щоб відвідати свого друга, Кролика Роджера. Тому він не міг повернутися так скоро.

Втрата ваги за короткий час
У місті існувала звірина в’язниця, що була збудована спеціально для звірів, які не жили в зоопарку.
У давнину люди полювали на диких звірів, бо хотіли заволодіти землею. За часів Вовчика люди вже не були такими дурними. Деякі вже знали, що дикі звірі — друзі людей і земля належить і їм також. З одного боку, люди хотіли захистити диких звірів; а з другого — вони їх боя­лися. Отже, вони збудували зоопарки, щоб ув’язнити ди­ких звірів.
Звісно, залишалися звірі, які жили в лісі так само вільно, як і люди в містах. О, яким радісним було те життя! Для диких звірів зовсім не мали значення речі, що були такі важливі для людей, як-от конферен­ції, школа, підвищення зарплатні на роботі, іспити тощо. Їм також ніколи не спадало на думку збудува­ти щось схоже на поліцейське бюро, комітети та пре­зидії. Отже, міське поліцейське бюро мало регулювати такі випадки, як бійки слонів чи крадіжки персиків мавпами. Тому звірина в’язниця мала розташовуватися в місті.
Випадок із продажем фальшивих намист також мав розглядатися в поліцейському бюро. Почувши, що Незграбного Вовчика звинувачують у брехні, голова терміново зібрав нараду поліцейських і промовив із великим жалем у голосі:
— Дивіться, як швидко щирий маленький вовк пере­творився на брехуна! Отже, усі ми припускаємося поми­лок і щодня маємо пильнувати.
Голова був дуже хорошої думки про Незграбного Вовчи­ка й боявся, що не зможе справедливо його судити, тому наказав поліцейському Псу передати цю справу судді.
У дитинстві суддя часто плакав, і кожного разу няня лякала його історіями про вовка:
— Якщо ти не перестанеш плакати, прийде вовк і з’їсть тебе.
Звісно, через це суддя не надто добре ставився до вов­ків, навіть коли подорослішав.
Тому він сказав:
— Нема у світі вовка, що не був би схильний до злочи­ну. Тож його треба ув’язнити на шість місяців.
Незграбний Вовчик непогано жив ці шість місяців. Поліцейський Пес годував його шість разів на день різними смаколиками.
Прийшовши до Вовчика вперше, поліцейський Пес сказав:
— Я не мав права наговорювати на тебе й відвозити до в’язниці.
То скажи це судді й попроси його звільнити мене, — мовив Вовчик.
Ні, я не можу сказати цього судді. — І Пес закотив очі під лоба.
— Я сказав це тобі, бо ти мій добрий друг.
— То скажи це судді й попроси його звільнити мене, — мовив Вовчик.
— То скажи це судді й попроси його звільнити мене, — мовив Вовчик.
— Але ти не повинен нікому цього казати. Я обіцяю, що ти добре житимеш ці шість місяців.
Почувши це, Незграбний Вовчик розчулився й навіть почервонів.
Відколи Собака почав приносити Вовчикові їжу, той щодня тільки те й робив, що набивав свій живіт. Якщо він не міг більше проковтнути ні шматочка, то тримав десерт у роті й ковтав, коли його шлунок трохи зменшу­вався. Отже, коли Вовчик нарешті прощався з поліцейським Псом, то не міг навіть слова вимовити, бо в його роті було повно їжі.
Якби тільки він знав, що в сусідніх камерах голодува­ли Слон, Жираф і Тигр, він не став би стільки їсти. Не знав Вовчик і того, що Пес не купляв цих смаколиків, а просто крав їх у інших звірів.
За шість місяців Вовчик добряче погладшав. У день, коли всіх звірів мали звільнити, охоронець дістав пере­лік імен і закричав:
— Жираф!<
На окрик вийшла бамбукова паличка на чотирьох ніжках.
— Слон!
Вийшов вітряний млин, який хлопав вухами.
— Тигр!
Із клітки з’явилася маленька кішка.
— Що це з вами сталося? — спитав охоронець. Він так здивувався, що в нього мало очі не повилазили.
— Ми голодні! — відповіли Жираф, Слон і Тигр та по­чали об’їдати стіни в’язниці. Через це їх ув’язнили ще на шість місяців за пошкодження державного майна.
Лише Незграбному Вовчикові вдалося того дня вийти з в’язниці. Він одразу пішов на Лісову вулицю, але ніхто його не впізнав. Усі вважали, що це якась нетутешня ма­ленька свинка.
— Але ж я справді Незграбний Вовчик, — сказав він сумно, вказуючи на свій ніс.
Ведмідь заспокоїв його й сказав:
— Не переймайся. Якщо ти Незграбний Вовчик, скоро ми про це дізнаємося.
— Чому? — наївно запитала Білка, яка чула ту розмову.
— Тому що на такі дурні вчинки ніхто, окрім нього, не здатен, — усміхнулася мама Коза.
— Іди додому та помийся як слід—дивись, який ти бруд­ний, — сказав Кролик. На відміну від інших, він відразу впізнав Незграбного Вовчика за маленькими радісними оченятами, крихітними вушками та написом на грудях.
Незграбний Вовчик попрощався з тваринами й поко­тився додому, мов м’ячик.
Та хоча на стіні будинку і значилося його ім’я, він ніяк не міг повірити, що то його дім. Бо двері були замалі для нього. Він просто не міг пройти крізь них!
Незграбний Вовчик сів на галявині перед дверима й почав думати, склавши лапи: «Якщо це мій дім, то я точно можу туди зайти. Якщо не можу, то цей дім — не мій. Я ж не можу зайти в дім мурахи чи, наприклад, у дім Кози? Але ж моє ім’я написане на стіні. Це точно мій дім, та чому ж я не можу зайти? Я ще ніколи не чув, щоб хтось жив не в будинку, а поряд із ним».
Вовчик став навшпиньки й зазирнув у вікно: ліжко, кольоровий портфель, кросівки… усе належало йому.
«Так, я справді раніше жив у цьому будинку, — спало на думку Вовчикові. — Але чому я не можу зайти в нього зараз? Невже минулий я — це не теперішній я? Так, той, хто тут живе, — Незграбний Вовчик, але я більше не Не­зграбний Вовчик. Як Ведмідь назвав мене? Так, маленька свинка. Я — маленька свинка, а не Незграбний Вовчик… Ні, ні! Я — Незграбний Вовчик…»
Незграбний Вовчик подумки повертався до цього зно­ву і знову. Врешті-решт він сказав собі вголос:
— Я не маленька свинка, тому що я знаю, що це так. Але я і не Незграбний Вовчик, бо мій будинок доводить це мені. Я не знаю, хто я, бо забув. Цікаво, де зараз Не­зграбний Вовчик? Я так за ним сумую…
Незграбний Вовчик звернувся до будинку:
— Якщо ти не пускаєш мене, то добре, я здаюся. Я зве­ду собі новий будинок і житиму там.
І Незграбний Вовчик розпочав будівництво. Він поду­мав, що дім, зведений ним самим, має хоч там як прий­няти його.
Нарешті він збудував фундамент. Незграбний Вовчик став у центрі, щоб упевнитися, що точно поміститься в майбутньому будинку. Він навіть не виходив жодного разу назовні, бо думав, що краще із самого початку пере­бувати всередині, ніж зайти після завершення будівниц­тва, — він же мав тут жити!
Непросто було збудувати дім самотужки. Незграб­ний Вовчик стояв собі в центрі й клав цеглини одна на одну. Він працював з ранку до вечора, навіть лапи боліли і спина не розгиналася. Урешті-решт він збудував дім, лишивши тільки невеличку діру в стелі.
Вовчик вистромив голову крізь неї і мовив до зірок:
— На добраніч. Тепер мені треба добре поспати, бо я дуже втомився.
Незграбний Вовчик закінчив працювати над дахом, а тоді вже й не чув, як зірки сміялися з нього. Незграбний Вовчик провів у ліжку цілих сім днів. Він не знав, чому ніч триває так довго й сонце не сходить.
Незграбний Вовчик із розплющеними очима чекав на схід сонця в суцільній темряві. Відчувши утому, він знову засинав. А виспавшись, знову розплющував очі й чекав.
Нарешті він почув голос Кролика:
— Незграбний Вовчику, Незграбний Вовчику!
Незграбний Вовчик підскочив і закричав:
— Я тут, Кролику!
Він захотів відчинити двері, щоб побачити Кролика, але згадав, що забув їх зробити під час будівництва. І про вікна він забув також!
— Не дивно, що ніч триває так довго. Я ж закрився тут від сонячного світла…
Незграбний Вовчик ляснув себе по лобі й усміхнувся. Якби він знав, що це був ранок восьмого дня, він закри­чав би:
— Я що, проспав цілий тиждень? І весь цей час я не їв нічого смачненького!
Кролик тим часом вирішив навідати Вовчика, але його не було в хатинці. Проте поруч із будинком височіла якась дивна вежа, із якої долинали дивні звуки. Кролику стало цікаво, що це таке, і він попросив прийти Ведмедя, Козу та Білку. Вони обійшли вежу й роздивилися її: о, чи це не Незграбний Вовчик там, усередині?
І справді — це був він, живий та здоровий! Він зачи­нився в цій вежі і скинув вагу за такий короткий час. Те­пер уже ніхто не називав його маленькою свинкою.
Вибравшись назовні, Вовчик легко зайшов у старий будиночок, ліг на своє ліжечко та спробував натягти кро­сівки. І вони були саме потрібного розміру!

Заморожування сонячних променів.
До лісу прийшло спекотне літо. Сонце висіло на небі, мов вогняний шар. Дерева з опущеним листям здавали­ся неживими. Навіть вітер був неабиякий гарячий.
У такі дні лісові мешканці намагалися навіть не вору­шитися, бо за найменшого руху з них миттєво лився піт. Хто ж захоче кудись іти, коли тіло й весь одяг одразу ста­ють пітними та липкими?
Ніхто не розмовляв і не сміявся в лісі, окрім однієї лише Цикади, яка кричала між деревами:
— Спека, спека!
Незграбний Вовчик саме збирався солодко поспати, але крики Цикади не давали цього зробити. Він вийшов, щоб попросити Цикаду поводитися тихіше. Але щойно він відкрив рота, звідти вирвалося:
— Та стули ти пельку!
Ой лишенько, він і сам злякався цих слів! Адже зазви­чай Вовчик був дуже ввічливим. Мабуть, винна в цьому була погода. Це вона зробила Вовчика роздратованим.
Цикада почувалася роздратованою ще до того, як почула слова Незграбного Вовчика. Вона думала, що дім Вовчика стоїть у поганому місці, бо не захищає ні від сонця, ні від вітру. Цикада хотіла перемістити свій дім на інше дерево. Але, почувши слова Вовчика, відмовилася від цієї думки. На­віть більше: щоб помститися, вона привела всіх своїх родичів, і вони всі разом почали кричати:
— Спека, спека!
Незграбний Вовчик побіг якомо­га далі від галасу, затуливши лапа­ми вуха. Він поспішив до Ведмежої крамниці і з’їв шість порцій морозива одну за одною. Після того він уже не почувався таким роздратованим. Незграбний Вовчик вирішив вигадати щось таке, що до­помогло б усім радісно провести залишок літа.
У магазині він знайшов білу футболку із зображенням блакитного озера на грудях, де було написано англій­ськими буквами COOL.
— Що це означає? — спитав Незграбний Вовчик, ука­зуючи на напис.
— Це означає, що в цій футболці тобі буде прохолод­но, — відповів Ведмідь.
— Я думаю так само. Вона здається дуже зручною. Не дивно, що качки та гуски сидять в озері цілими дня­ми. Які ж ми нещасні, що не вміємо плавати… О, у мене ідея! Мені потрібні всі футболки у твоєму магазині, та зроби й ще декілька меншого розміру, — раптом прока­зав Незграбний Вовчик.
Наступного дня всі тварини в лісі, окрім тих, які вміли плавати, ходили у футболках із написом COOL.
Вовчик роздав усім тваринам по футболці, кажучи:
— Я певен, ви відчуєте прохолоду. Бачите, качки завж­ди кажуть, що їм прохолодно після купання в озері дуже довгий час. Тепер у вас буде власне озеро на футболці. І ви точно відчуєте прохолоду від нього, — сказав Не­зграбний Вовчик.
Але і в футболках ніхто не відчув ніякої прохолоди, усі тільки швидше пітніли. За вкрай короткий час футболки були вже геть мокрі.
— Дивись, Вовчику, у нас і справді є власне озеро, — звернувся до нього Кролик та зняв футболку, з якої сті­кали краплі поту.
Незграбний Вовчик також зняв своє «озеро» та сказав:
— Нам ці футболки не до­поможуть, але допоможуть цикадам. Послухай, ми не чули їхнього скрекоту ці­лий день.
Незграбний Вовчик ві­дібрав найменші футбол­ки й роздав їх цикадам — ні про кого не забув. Щоб подивитися на цикад, до де­рев навіть підлетів Дятел та сказав:
— О, ні! У цикад через спеку стався серцевий напад!
І цикад відправили до клініки лікаря Жаби.
— Стало занадто спекотно, і сонячні промені зовсім нас заплутали. Уже ні в кого нема гарних ідей.
— Нема гарних ідей? З цим Незграбний Вовчик погоди­тися ніяк не міг.
Прийшовши додому і сівши на підлогу, Вовчик нама­гався придумати щось гарне. Через кілька секунд він за­хотів пити, тому підвівся й налив собі чашку води. Але вода була гаряча і її треба було поставити в холодильник, щоб охолола.
Незграбний Вовчик відчинив холодильник, і раптом його осяяла чудова ідея. Так, заморозити промені… Про­сто взяти і зробити це.
Незграбний Вовчик узяв великий тазик та вийшов на вулицю. Він зібрав у тазик сонячні промені, а тоді поспі­шив додому й поставив тазик до холодильника.
Незграбний Вовчик робив це знов і знов та почувався дедалі більш задоволеним.
Через певний час на землю спустилася темрява. Не­зграбний Вовчик подумав: «Ось сонце і не світить так яскраво! Як швидко я упорався з цією справою!»
Наступного дня він прокинувся ще до сходу сонця, бо подумав: «Усі сонячні промені у мене в холодильнику. Я маю випустити їх, інакше ліс не побачить сонця».
Незграбний Вовчик відчинив холодильник та почав виносити промені в тазику знов і знов. Зі сходом сонця він зупинився і подумав: «Тепер я бачу, що всі проме­ні — вільні!»
А скоро після того, як зійшло сонце, пішов дощ. Не­зграбний Вовчик стукав у всі двері, то чоботом, то пара­солькою:
— Вставай, Кролику, сьогодні прохолодно!
— Вставай, Ведмедю, сьогодні прохолодно!
— Так, дуже прохолодно! Дивись, Незграбний Вовчи­ку, дощ іде! — радісно відповідали усі.
А Незграбний Вовчик думав собі: «Ви всі помиляєтеся. Це не дощ, це тануть сонячні проміні, мов крига». Але він ніколи не хвалився б своїми досягненнями, у нього просто стало добре на душі. Він аж очі заплющив, усміхаючись!

Навчитися плавати
Після дощу повітря більше не було таким сухим і гаря¬чим. Сонце поласкавішало, і звірі без упину співали:
— Який чудовий день, яке ласкаве сонце!
Звісно, ласкаве сонце мало освітлювати ліс і землю, а не лишатися замороженим у холодильнику.
Про промені більше не треба було турбуватися, і Незграбний Вовчик занудьгував.
Звірі насолоджувалися літом — усі зібралися біля басейну. Незграбний Вовчик глибоко поважав тих, хто наважувався поплавати. Прогулюючись навколо басейну, він сказав:
— Я теж хотів би навчитися плавати.
Його почула Качка, яка саме нещодавно відкрила власний басейн.
— Приходь до моєї школи, Незграбний Вовчику, — запропонувала вона, — я запевняю, дуже скоро ти навчишся плавати як риба.
Незграбний Вовчик не йняв віри своїм вухам.
— Гей, ти ж більше ніж вполовину менша за мене, — сказав він. — Якщо я почну тонути, як ти мене врятуєш? Вчитись плавати в тебе занадто небезпечно.
Незграбний Вовчик знайшов багато книжок про плавання в бібліотеці дядька Віслюка. Він тренувався просто в ліжку, дивлячись у книжку: вдих, видих, ривок лапами. Він дуже старанно виконував усі необхідні рухи.
Проте в книжці йшлося, що тренуватись треба ще й у воді, а не тільки в ліжку. Та у Вовчика вдома не було басейну! Що ж робити? Авжеж, спробувати рухи у ванні! Вона була дуже великою.
Наповнивши ванну водою, Незграбний Вовчик перевірив кінчиком пальця температуру й обережно заліз туди. Він вдихнув, поклав лапи на поверхню води і ворухнув ними так, як було намальовано в книжці. Так, правильно — він чудово тримався на воді. Утім, Незграбний Вовчик не помітив, що його лапи та лікті лежать на бортиках ванни і чудово утримують його.
— Я добре навчився плавати. Я став своїм власним учителем. Ось який я розумний! — сказав Незграбний Вовчик, оглядаючи себе у дзеркалі й показуючи собі самому піднятий великий палець.
Наступного дня він весело попрямував до басейну. Мама Жаба саме вчила плавати боязке Жабеня.
— Ну ж бо, малятку, будь сміливим.
— Але ж я боюся, басейн такий глибокий! — сказало Жабеня, обвивши маму лапами.
— Не бійся, маленьке Жабеня! Я покажу тобі, як треба плавати. Це легко! — сказав Незграбний Вовчик, витягнувши лапи та належним чином зігнувши їх. А тоді пірнув у воду.
Невдовзі холодна вода наповнила його рот, а тіло потягнуло на дно. Незграбний Вовчик якийсь час борсався у воді, а тоді зник. Тільки бульбашки з’являлися на поверхні води. Побачивши це, Качка стрибнула у воду й витягнула Вовчика.
А мама Жаба кинула у воду рятівний круг, щоб Незграбний Вовчик міг за нього схопитись.
Бідолаха ще довго плювався холодною водою, лежачи на землі. Коли з його живота вийшла вся вода, поряд з’явився невеличкий струмок.
Маленьке Жабеня також усе це бачило. Воно застрибало й заплескало в долоні:
— Дивіться, тільки подивіться! Диво, яке ж це диво!
У животі Незграбного Вовчика умістилася половина басейну!
Мама Жаба розсердилася і сказала:
— Яке ти грубе, моє дитя! Зараз я тебе покараю!
Покарання могло бути дуже болючим, тому мале Жабеня швидко втекло, а мама Жаба побігла за ним. Вона мала схопити Жабеня дуже швидко, щоб воно не впало у воду. Та коли вона майже спіймала дитя, воно розхвилювалося й мимоволі стрибнуло у воду. І раптом попливло, бо всі члени жаб’ячої сім’ї плавали просто чудово.
— Мама, подивись, у воді так весело! Я зовсім не боюся! — крикнуло Жабеня з води.
— Це все завдяки Незграбному Вовчику! Завдяки його чудовому педагогічному методу! — сміючись, сказала Качка.
— Дякуємо тобі, Незграбний Вовчику! — звернулися до нього мама Жаба та мале Жабеня, а тоді радісно попливли геть. Та й Качка зі своїми учнями теж радісно пливла. Тільки Незграбний Вовчик лишився біля краю басейну. Чи й він радів? Звісно, ні!
Незграбний Вовчик подумав: «Я плавав саме так, як написано в книжках. Чому ж це не спрацювало? Ці книжки мене обдурили!»
Незграбний Вовчик побіг додому, взяв книжки про плавання й покидав їх усі в басейн.
— Нехай вони також відчують, як це — мати повний рот холодної води, брехуни! — крикнув він.
Але книжки попливли собі поверхнею, ніби маленьки човники.
Незграбний Вовчик страшенно здивувався і сказав:

Сторінка 120 не роспізнана»»»»»»»»

Цукерки, зуби, телевізор
Через цукерки, які продавав Ведмідь на Лісовій вулиці, звірі втратили 1110 зубів. Він записав це число на першій сторінці своєї бухгалтерської книжки, зробленої з березової кори.
Першого дня, коли Ведмідь відкрив цю крамницю, він спитав лікаря Жабу, скільки цукерок мають з’їсти малюки, які не люблять чистити зуби, щоб ті зіпсувалися? І скільки ще цукерок вони мають з’їсти, щоб зуби в них випали зовсім?
Багатий клінічний досвід та велика лікарська мудрість допомогли Жабі порахувати, що ті малята, які не люблять чистити зуби, зіпсують їх після тисячі цукерок. А якщо вони продовжать ігнорувати гігієну, то зіпсовані зуби випадуть іще через 797 цукерок.
Тож Ведмідь повернувся до своєї крамниці, усе підрахував і з’ясував: якщо звірі в лісі втратять 1111 зубів, він зможе купити на свій заробіток телевізор.
Уранці Ведмідь сидів замріяний біля прилавку, підперши щоки лапами. Побачивши Цуцика, який біг перед крамницею з шишкою в лапах, він покликав його і сказав:
— Цуцику, заходь до мене та спробуй нову «Диявольську гумку»!
Зазвичай Цуцик обов’язково випросив би в матері цукерку. Але сьогодні він несподівано відповів, хитаючи головою:
-І-і!
— Чому ти так дивно розмовляєш, Цуцику? — здивовано запитав Ведмідь.
Цуцик побіг геть, опустивши голову. Мама цуцика, яка йшла за ним, відповіла:
— У нього випав зуб, тому він не може чітко розмовляти. Я веду його до лікаря Жаби, щоб той вилікував зуби. Думаю, малий довго ще не їстиме цукерок.
Ведмідь неабияк зрадів!
— Справді? Випав зуб? О, як чудово, як це чудово, ха-ха- ха! — вигукнув він, пританцьовуючи.
— Ти радієш, що в мого сина випав зуб? Який же ти жорстокий! — розсердилася мама цуцика і, зле зиркнувши на Ведмедя, пішла геть.
Ведмідь відкрив бухгалтерську книгу, стер число 1110 та вивів червоною ручкою замість нього 1111. А тоді відкрив сейф та, наспівуючи, пішов до міста. Він збирався купувати телевізор!
Коли на землю спустилися сутінки, Ведмідь купив телевізор! Усім звірям було напрочуд цікаво побачити телевізор, і вони обступили домівку. Але Ведмідь зачинився й нікому не показував свою покупку. Він замахав своїми величезними лапами і сказав:
— Ану йдіть звідси! Вам треба — то самі собі купіть!
Але звірі не хотіли іти геть.
— Ми залишимося тут і також будемо дивитись телевізор! — сказала неслухняна Мавпочка, а тоді залізла на дах та зазирнула звідти всередину. Маленька Кішечка, Білка і Порося сіли перед вікном. А Незграбний Вовчик разом із Кроликом вмостилися біля дверей.
По телевізору показували мультфільми про Міккі-Мауса й Дональда Дака. Це було чудово!
Додивившись до кінця, Незграбний Вовчик спитав Кролика:
— Як це Міккі-Маус та Дональд Дак залізли в коробку? Як вони там їдять, коли голодні? А де вони ввечері живуть? Вони виходять удень погуляти?
— Звідки мені знати? — відповів Кролик. — Я так само, як і ти, вперше дивився телевізор.
Відтоді Незграбний Вовчик завжди дивився телевізор крізь щілину в дверях Ведмежої хатинки. А після цього сидів і розмірковував. Телевізор показував мультфільми не тільки про Міккі-Мауса й Дональда Дака, а ще й про Крота, Мавпячого Короля, Дракона тощо. Але Незграбний Вовчик ніяк не міг збагнути — як у маленькій коробочці могло вміститися стільки різних істот?
Незграбний Вовчик думав і думав, а потім раптом ляснув себе по голові та все зрозумів. Відтоді він більше не дивився телевізор Ведмедя, а працював собі вдома, бо вважав, що всім дуже незручно дивитися телевізор з даху, у вікно чи через щілину у дверях. Він не міг купити телевізор, але ж міг зробити його сам! З такою думкою Незграбний Вовчик старанно працював з ранку до ночі.
Спочатку Незграбний Вовчик зробив маленьку коробочку. Завершивши роботу, він крикнув:
— Хто хоче виступати в моєму телевізорі?
Усі звірі прийшли до нього! Кожен хотів виступити в цій кумедній коробочці. Але вона була дуже мала, і зайти могли тільки маленькі звірі, Миша, Кіт чи Кролик.
Урешті-решт Миша й Кіт підібгали хвостики й залізли всередину. Незграбний Вовчик закрив коробку, і всі звірі почули двох зірок телебачення, що рухалися всередині — нібито танцювали!
— Ой, я забув зробити екран для телевізора. Тепер ми можемо тільки чути їхні голоси, але не бачимо, що вони роблять, — узявся за голову Незграбний Вовчик.
— Відкрий коробку негайно, бо вони там задихнуть¬ся! — сказав Кролик.
Маленька Миша вилізла, ляскаючи зубами:
— Як страшно, як страшно!
За нею виліз Кіт та мовив з острахом:
— Як темно, як темно!
Згодом усі почули звуки телевізора Ведмедя й побігли до його хатинки. Тільки Незграбний Вовчик дивився на порожню коробку. А тоді вирішив переробити телевізор.
Через декілька днів на Лісовій площі було встановлено велику дерев’яну коробку, завбільшки з дім. З переднього боку в ній було щось схоже на величезне вікно, а ззаду — двері. Усі звірі зібралися подивитись на цей дивний будиночок.
Тоді Незграбний Вовчик закричав із середини:
— Хто хоче виступати в моєму телевізорі?
Усі мовчали, бо пам’ятали, що трапилося минулого разу з Котом і Мишею.
Незграбного Вовчика це збило з пантелику — невже ніхто не хоче виступити в телевізорі, як справжня зірка, та продемонструвати всі свої таланти?
Але Кролик добре зрозумів Незграбного Вовчика і сказав:
— Я хочу!
Кролик показав свою власну програму: «Витягни велику моркву». Згодом він попросив Цуцика, Котика й Мишу витягти велику моркву разом із ним.
Яка чудова була ця вистава! Всім вона сподобалася! Усі сміялися, а Ведмідь через це зажурився. Він перестав дивитися свій телевізор і прийшов поглянути на дерев’яний телевізор Незграбного Вовчика.
О, це був гарний телевізор! Кожен лісовий мешканець міг виступити там, та щодня побачити щось новеньке. Тож відтоді ніхто більше не дивився телевізор Ведмедя, і йому стало вкрай самотньо.
Одного дня Ведмідь спитав Незграбного Вовчика:
— А я можу виступити у твоєму телевізорі?
— Так, — з готовністю відповів Незграбний Вовчик. — А ти можеш натомість винести свій телевізор на площу?
— Ні, він належить лише мені, — сказав Ведмідь, — але я дозволю тобі двічі подивитися телевізор у мене вдома. Ні, тільки один раз, два — то вже забагато, — додав він.
Невдовзі Ведмідь виступив у дерев’яному телевізорі на площі з виставою «Викрадення меду». Вистава вийшла чудова!
Коли ж Незграбний Вовчик дивився телевізор удома у Ведмедя, йому раптом спало на думку от що: коли Ведмідь не хоче, щоб хтось дивився його телевізор, може, треба визволити звідти всіх тих зірок телебачення й дати їм змогу виступити на площі для всіх?
Яка гарна ідея! І як він раніше про це не подумав?
Незграбний Вовчик вимкнув телевізор та витягнув усе те, що було всередині.
А коли Ведмідь повернувся додому, що, гадаєте, він побачив? Він побачив розламаний телевізор і Незграбного Вовчика, який задумливо сидів, підпираючи голову лапами. «Де ж усі ті зірки, що були в телевізорі?» — думав Незграбний Вовчик.
Ведмідь закричав так голосно, ніби хтось його вбивав. Усі звірі прибігли подивитися, що сталося з Ведмедем. Вони побачили уламки його телевізора, що валялися по всій кімнаті.
— Я можу віддати тобі мій телевізор як компенсацію, — запропонував Незграбний Вовчик.
— Ні, я його не хочу! Він завеликий, щоб поміститися в моєму домі!
Ведмідь розмахував кулаками й тупав лапами. Він хотів просто розірвати Незграбного Вовчика!
— Не хочеш? То ти його і не отримаєш! Це наш телевізор. Він у сотні разів кращий за твій! — закричали всі звірі разом.
Ведмідь почав сперечатися й доводити, що його телевізор — найкращий, але ніхто йому не вірив. Усі вважали, що дерев’яний телевізор набагато кращий за телевізор Ведмедя.
— Ти нікому не давав дивитися свій телевізор, — мовив лікар Жаба, — то нащо він потрібен? До того ж ти обміняв його на 1111 звірячих зубів! Невже тобі не соромно?
— Ти поганий торговець, бо змушував малят будь-що купувати цукерки! — додала мама Свиня.
— Так, я поштраждав! — Цуцик не міг чітко розмовляти, бо лікар Жаба ще не закінчив працювати з його зубами.
Ведмідь так розлютився, що в нього теж заболіли зуби. Він тільки скреготав ними, схопившись лапами за голову.
А лікар Жаба похвалив Незграбного Вовчика та сказав:
— Ти зробив добру справу, бо тепер Ведмідь знатиме: якщо він заробляє гроші нечесно, то одного дня вони можуть зникнути.
Незграбний Вовчик блимнув очима і спитав:
— А чому зникли всі ті зірки телебачення — Дональд Дак, Міккі-Маус, Мавпячий Король? їм теж не подобався Ведмідь, еге ж?
Звірі подивились одне на одного, але ніхто не знав, що відповісти.

Важливий контракт
Ведмідь зібрав частини свого телевізора й перегорнув календар на сторінку «Березень, 15». Він почав відра­ховувати дні до цієї дати. Тепер перед ведмежою крам­ницею висіла широка стрічка з написом «вісім днів до 15-го березня». Звірі були стривожені — що ж збирався робити Ведмідь?
Лікар Жаба, дуже мудрий і розумний, сказав:
— Я чув, 15-те березня — це Міжнародний день захис­ту прав споживачів. Цілком зрозуміло, що Ведмідь хоче піти з уламками до магазину й обміняти їх на новий те­левізор.
— Невже магазин справді погодиться на обмін? — за­непокоєно спитало Порося.
— Залежить від того, хто туди піде. Якщо ти — ні. Але для мене вони змушені будуть піти на обмін! — сказав Ведмідь.
Нарешті настало 15 березня. Ведмідь узяв уламки те­левізора та рано-вранці рушив до міста. Він знайшов ди­ректора магазину техніки та прямо сказав:
— Телевізор, що його я у вас купив, зламаний. Я хочу обміняти його уламки на новий телевізор.
Директор, звісно ж, відмовив йому:
— На жаль, уламки ми не приймаємо.
Ведмідь сів біля входу в магазин, розклав уламки на землі та заголосив:
— Цей магазин зневажає споживачів! Я купив цей те­левізор менше ніж місяць тому!
Його вмить оточили перехожі, і деякі з них виклика­ли представників міжнародної організації, яка захищає права споживачів. Міська організація із захисту тварин також ужила заходів. Вони навіть розробили слогани, які розвісили перед магазином:

Обов’язок людини — дружньо ставитися до тварин!
Земля — наш спільний дім!
Ведмедю, брате, ми з тобою!

Урешті-решт директор розлютився і сказав:
— Я йому навіть десять телевізорів ладен подарувати, аби він тільки забрався звідси!
Ведмідь не був дуже жадібним.
— Мені не потрібно так багато — достатньо одного те­левізора, — сказав він перед натовпом людей та купою камер.
— Який доброчесний звір! Що тільки думає собі цей порушувач прав тварин? — прокоментував ситуацію те­лерепортер.
«Я хочу вбити його!» — подумав директор, але навіть не наважився розбити кулаками телевізор.
Увечері Ведмідь приніс телевізор додому, а звірі зу­стріли його захопленими радісними поглядами. І хоча у Ведмедя тепер був новий телевізор, він не хотів на цьому зупинятися. Він прийшов до поліцейського Пса і сказав:
— Я заплачу тобі мішок шоколадних бобів, якщо ти змусиш Незграбного Вовчика працювати на мене цілий місяць.
— Ні, я хочу двадцять мішків сосисок замість мішка шоколадних бобів, — сказав Собака.
— Дев’ятнадцять із половиною, — запропонував Вед­мідь, — більше я не можу тобі заплатити.
На тому ці двоє поганців і зійшлися.
Наступного дня Незграбний Вовчик отримав штрафне сповіщення:
Незграбний Вовчик має виплатити сто тисяч лісових монет за пошкоджений Ведмедів телевізор. У разі відмови він повинен працювати на Ведмедя один місяць у рахунок боргу.
Лісове відділення поліцейського бюро
Прочитавши цю цидулку, Кролик звернувся до Ведмедя:
— Хіба ти не знаєш, що в Лісовому банку є тільки 99 999 лісових монет? Як би міг Незграбний Вовчик зі­брати цілих сто тисяч?
— Ти — поганець! — розлютився Кролик.
Але Незграбний Вовчик зовсім не сердився. Він заспо­коїв Кролика:
— Я маю компенсувати пошкодження. Не переймай­ся, мені подобається працювати. Я непокоюсь, коли мені нема чого робити!
Коли Вовчик прийшов до Ведмедя на роботу, той на­казав:
— Щоб зберегти час для роботи, ти їстимеш тільки раз на день.
— Добре, — погодився Незграбний Вовчик, — але я маю добре насититись.
Дивлячись на всі ті смаколики в крамниці, Незграб­ний Вовчик ковтнув слину.
— А чи можу я їсти те, що лежить у тебе на прилав­ках? — обережно спитав він.
Ведмідь дуже радів, що покарав Вовчика й отримав помічника, тому відповів:
— Жодних проблем!
Тож вони уклали контракт, де було вказано:
Незграбний Вовчик працюватиме у Ведмедя протягом місяця. Ведмідь щодня має забезпечувати Незграбного Вовчика одним обідом, який зміг би його наситити.
Підпис Ведмедя              (відбиток лапи)
Підпис Незграбного Вовчика  (відбиток лапи)
Вони зробили дві копії контракту. Коли Ведмідь зачи­тав його, Незграбний Вовчик захотів додати пункт «про­дукти з крамниці». Тоді Ведмідь склав інший контракт:
Незграбний Вовчик працюватиме у Ведмедя протягом місяця. Ведмідь має раз на день дозволити Незграбному Вовчикові їсти продукти з крамниці, доки той не наси­титься.
Підпис Ведмедя              (відбиток лапи)
Підпис Незграбного Вовчика  (відбиток лапи)
Завершивши цю справу, Незграбний Вовчик лишився працювати в крамниці Ведмедя. У нього була ціла купа завдань! Ведмідь навіть купив десять великих діжок для води й поставив їх надворі, бо боявся, щоб Незграбний Вовчик не залишився без діла. Діжки були такі великі, що Незграбний Вовчик не міг торкнутися їхніх країв, не взявши драбину.
Ведмідь закричав:
— Спочатку прибери горище, Незграбний Вовчику!
— Горище? О ні. Там було зібране все сміття, яке встигли скопити всі предки Ведмедя. Воно навіть стелі торкалося!
Незграбний Вовчик знов і знов виносив сміття в ко­шику, доки Ведмідь лежав собі, закинувши одну лапу на другу, і пив чай.
Незграбний Вовчик вичистив горище ще до сутінок. Його шлунок уже добряче бурчав.
Ведмідь задоволено кивнув:
— Ти добре попрацював, хлопче! Час обідати. Можеш їсти все, що тобі подобається в магазині.
У крамниці було багато смачненького, але Незграбний Вовчик надто зголоднів, щоб вибирати. Тож він їв усе, що бачив перед собою. З’ївши п’ять булочок, він кивнув го­ловою. Ведмідь подивився на нього великими очима та спитав:
— Наївся?
Незграбний Вовчик похитав головою і сказав:
— Ще ні.
Він з’їв ще п’ять булочок і випив п’ять склянок молока.
Ведмідь знову відчув зубний біль. Він заричав, пока­завши свої зуби:
— Тепер уже тобі досить, так?
Незграбний Вовчик сором’язливо похитав головою і сказав:
— На жаль, я ще трохи голодний. Але не переймайся. Я не їстиму вже так швидко, як до того. Я виберу свої найулюбленіші ласощі і з’їм їх дуже повільно.
— Тобі ще мало? От горе!
Ведмідь так засмутився, що мало не заплакав.
Наступного ранку, коли Ведмідь ще був у ліжку, Не­зграбний Вовчик постукав у його двері і закричав:
— Ведмедю, я прийшов працювати!
Ведмідь відчинив двері й сумно сказав:
— Ти більше не повинен працювати. Я не проситиму тебе повернути ті гроші.
Він мав хворобливий вигляд, щоки були перемотані, бо в нього боліли зуби.
— Але ж це неможливо. Ми домовилися, що я працю­ватиму в тебе місяць, — серйозно сказав Незграбний Вовчик.
Поліцейський Пес вже зібрався їхати на мотоциклі в бюро, коли почув, як сваряться Незграбний Вовчик і Ведмідь. Він зупинився і спитав:
— Що сталося?
Незграбний Вовчик розповів поліцейському Псу про контракт.
— Це ж не так дорого — забезпечити Незграбного Вов­чика за його роботу одним обідом на день? — спитав Со­бака у Ведмедя. — Нащо ти його звільняєш?
— Так, усього лише один обід! — закричав Ведмідь. — Але хто ж знав, що він їсть стільки, що цього б і на десять обідів вистачило?!
Кролик також підійшов і сказав:
— Це тому, що ти даєш йому забагато роботи. Якщо ти не змушуватимеш його так важко працювати, він не їс­тиме так багато.
— Я можу його звільнити?
— Ні, це протизаконно, — відказав поліцейський Пес, — ти маєш чітко дотримуватися контракту.
Ведмідь потягнув поліцейського Пса вбік і сказав:
— Ти ж знаєш мої наміри! Я тільки хотів змусити його працювати на мене задарма. Але я не знав, що він стіль­ки їсть! Якщо так і далі триватиме, я стану банкротом!
— Мене це не обходить, — мовив поліцейський Пес. — Я зробив те, про що ти мене просив, і ти заплатив мені дев’ятнадцять із половиною мішків сосисок. Отже, ми більше нічого один одному не винні. Ця справа більше мене не стосується. Якщо ти порушиш контракт, я тебе оштрафую. Звісно, і Вовчика оштрафую, якщо, звичайно, він його порушить.
Ведмідь не мав іншого вибору, окрім як дозволити Незграбному Вовчику продовжити працювати на нього. Але він більше ніколи не давав йому тяжкої роботи.
Утім, Незграбний Вовчик був дуже старанним — щой­но бачив, що у якійсь із десяти діжок нема води, він ки­дався приносити її. Ведмідь завжди відбирав у нього ко­ромисло і казав:
— Краще я це зроблю! Я більший за тебе, тому принесу більше води за раз.
Щоб Вовчик не втомлювався, тягаючи воду, Ведмідь щоночі вставав і поповнював запаси води в кожній діж­ці.
Але Незграбний Вовчик так любив працювати, що ні хвилинки не сидів на місці. Ведмідь навіть був змуше­ний купити сто пар шкіряних чобіт, щоб дурнику було що чистити. їв Незграбний Вовчик уже менше, бо йому не треба було так важко працювати. Але Ведмідь щодня був змушений витрачати двадцять пакунків крему для взуття.
Тож Ведмедів зубний біль за цей місяць став іще силь­нішим. Щока його росла й росла!

Телефон і дверний дзвінок
Удома в Незграбного Вовчика встановили телефон і електронний музичний дзвінок на дверях. Він неабияк зрадів! Одразу подзвонив Цуцикові й запросив на гости­ну, щоб пограти разом:
— Цуцику, приходь до мене, пограймо!
Той прийшов та постукав у двері — але вони були за­чинені.
— Якщо Незграбного Вовчика нема, я піду пограю з неслухняною Мавпочкою, — сказав Цуцик.
— Я вдома! — почувся голос ізсередини.
— Тоді чому не відчиняєш? — спитав Цуцик. — Хіба ти не чув, як я стукав?
— Та не треба стукати! Ти маєш натиснути на дзві­нок. Це електронний музичний дверний дзвінок, мені нещодавно його встановили, — пояснив Незграбний Вовчик.
Цуцику нічого не лишалося, окрім як подзвонити. По­чувши дзвінок, Незграбний Вовчик миттєво відчинив двері.
Коли вони трохи пограли разом, Цуцик запропону­вав:
— Зателефонуймо Кроликові та запросімо його погра­тися з нами!
Незграбний Вовчик так і зробив, але по­чув у слухавці дивний звук.
«Точно — він саме зараз дзвонить мені! — подумав Незграб­ний Вовчик. — Я зате­лефоную пізніше».
Але пізніше він також почув той са­мий дивний звук.
І ще пізніше — знов!
Цуцик обдумав це і сказав:
— Мабуть, його телефон якось неправильно встановлено.
Незграбний Вовчик облишив те­лефон та якомога швидше побіг до Кролика. Той саме перемішував ва­рення з моркви, коли Не­зграбний Вовчик зале­тів у його будинок та кинувся до теле­фону. Він був дійс­но наляканий.
— Що ти збира­єшся робити? — спитав Кролик.
— Твій телефон неправильно лежить! Ти ж не поклав на місце слухавку! — сказав Вовчик, по­вернувши її на місце.
Але перш ніж Кролик устиг подякувати, Вовчик уже хутко побіг назад.
— Що ти збираєшся робити? — гукнув Кролик йому вслід.
— Я тобі подзвоню! — прокричав, не зупиняючись, Не­зграбний Вовчик.
Через певний час у Кролика задзвонив телефон. На тому кінці дроту був Незграбний Вовчик.
— Приходь до мене, Кролику, пограймо разом, — ска­зав він, — я чекатиму на тебе разом із Цуциком.
— Чому ж ти не сказав мені цього, коли був у мене вдома? — обурився Кролик. — Ми могли б піти до тебе разом.
— Якби я сказав це тобі особисто, нащо мені тоді теле­фон? Ми з Цуциком вирішили запросити тебе по теле­фону, — пояснив Незграбний Вовчик.
— Добре, зараз прийду, — погодився Кролик.
Але коли він поклав слухавку та підійшов до дверей, телефон знову задзвонив.
— Привіт, це Кролик, з ким я розмовляю?
— Це Незграбний Вовчик. Я забув сказати «до поба­чення». Коли закінчуєш розмову, треба прощатися, чи не так? Тепер от я кажу: до побачення, Кролику!
Прийшовши до Незграбного Вовчика, Кролик поба­чив, що двері відчинені, а Незграбний Вовчик і Цуцик захоплено граються вдвох. Він відразу зайшов та при­єднався до них. У грі Незграбний Вовчик був водієм, а Цуцик і Кролик — пасажирами. Вони вдавали, що їдуть на американських гірках, і переживали чудову пригоду. Як це було весело і цікаво!
Вони радісно грали, коли Незграбний Вовчик раптом зупинився й рішуче наказав пасажирам виходити. Одна важлива річ спала Вовчикові на думку, і він сказав:
— Ти не натиснув на дзвінок, коли зайшов, Кролику! Це — неправильно.
— Але ж твої двері були відчинені, — заперечив Кролик.
— То я їх зачиню. Ти можеш вийти, натиснути на дзві­нок і знову зайти, коли я тебе покличу? — спитав Не­зграбний Вовчик.
Але Кролик не пристав на це.
— Я ж уже зайшов! — сказав він. — Нащо мені виходити?
— Забудь про це, — підтримав Кролика Цуцик. — Ми натиснемо на дзвінок, коли прийдемо наступного разу.
— Навіть про один раз не можна забувати! — напо­лягав на своєму Незграбний Вовчик. — Нащо тоді мені дзвінок?
У Кролика не залишилося вибору. Він мав вийти знову та натиснути на дверний дзвінок!

Розумний грабіжник
Одного вечора місяць був особливо круглим, а зір­ки — напрочуд яскравими. Незграбний Вовчик не схотів сидіти сам удома й пішов до Кролика.
Двері були відчинені. Незграбний Вовчик зайшов усе­редину й гукнув:
— Кролику, Кролику!
Але відповіді не було. Виявилося, що Кролика немає вдома. Але на його столі лежала книжка з малюнками. Незграбний Вовчик уже бачив її. Це була чудова історія про пірата і пошуки скарбів. Незграбний Вовчик хотів позичити її, але Кролик відмовив:
— Ні, я ще не закінчив читати.
Вовчик справді хотів дізнатися, чи знайшов пірат ті скарби, тому взяв книжку, ледве розуміючи, що робить. Дійшовши до дверей, він повернувся назад, бо подумав: «Якщо це книжка, яку Кролик не давав мені читати, я не повинен давати йому знати, що це я її взяв. Я просто до­читаю до кінця й поверну її так, що він і не помітить».Незграбний Вовчик узяв ручку і папір та написав таку цидулку:
Незграбний Вовчик не приходив до Кролика, а також не бачив і не брав книжку з його столу.
Перевірено: Незграбним Вовчиком.
Незграбний Вовчик поклав цидулку на стіл, взяв книжку і, задоволений, пішов додому. Та раптом у вікно подув вітер і підхопив записку. Він грався нею певний час, носив її сюди-туди, а тоді лишив на підлозі.
Кролик у цей час грав із Цуциком. Потім він повернув­ся додому і знайшов записку. Кролик прочитав її і голос­но розсміявся:
— Це був дуже розумний грабіжник!
Наступного дня Незграбний Вовчик зустрівся на вули­ці з поліцейським Псом.
— Ти маєш повернути книжку Кролику, Незграбний Вовчику, — сказав Собака. — Він знає, що ти вкрав її, але не хоче повідомляти до суду, щоб тебе знову не зааре­штували.
— Але чому ти думаєш, що це я взяв книжку? — здиву­вався Незграбний Вовчик.
— Тому що Кролик мені нічого про це не казав. А ще я вчора не був у нього вдома й не читав записки, яку ти не лишив, — навмисне сказав поліцейський Пес.
Не може такого бути, щоб записки не було. Я лишив її на столі та підписав — перевірено Незграбним Вовчиком!
Незграбний Вовчик поклав книжку в кишеню й пішов до Кролика. Він подумав — краще б Кролика знову не було вдома. Але він був там.
Кролик радісно прийняв Незграбного Вовчика та за­пропонував йому фруктів, ні слова не сказавши про книжку. Незграбний Вовчик засмутився. Він не знав, як тепер витягти книжку з кишені та повернути.
Але Кролик уже зрозумів, що задумав Вовчик.
— Ти знайшов на вулиці мою книжку, так, Незграбний Вовчику? — спитав він.
— Ні. Твоя книжка була не на вулиці, а в моїй кише­ні, — відповів той.
— Он воно як. Я помітив, що моя книжка зникла, і по­думав, що вона загубилася під деревом, — сказав Кролик.
— Але як вона могла піти до дерева, якщо в неї немає ніг? — розсміявся Незграбний Вовчик. — Усі вважають мене дурником, але, здається, я такий не один!
І друзі розсміялися з усього, що сталося.

Чарівний гарбуз
Коли на землю спустилися сутінки, Незграбний Вов­чик зустрів Лиса, який гуляв по горах. Лис дуже полюб­ляв містику. Він завжди вдавав чарівника, щоб обдурю­вати маленьких звіряток та виманити в них жувальні гумки. Побачивши Незграбного Вовчика, він сів на ка­мінь, схрестив лапи, заплющив очі й почав дмухати на небо.
— Що ти робиш? — спитав Незграбний Вовчик. Він обійшов Лиса зусібіч, але так нічого й не зрозумів.
— Видуваю місяць і зірки на небо. Облиш мене! — по­прохав Лис.
Незграбний Вовчик здійняв голову й побачив місяць і зірки, що всміхалися до нього з неба.
— Таж місяць і зірки вже на небі! — здивувався Вовчик.
— Це я видув їх, доклавши чимало зусиль. — Лис під­нявся з каменя і весь затремтів. — Я витратив усі свої сили! Але я маю дмухати ще втричі сильніше, щоби мі­сяць і зірки не впали. Для цього мені потрібні три жу­вальні гумки.
Незграбний Вовчик уважно подивився на місяць і зір­ки. Вони висіли на небі без усіляких гачків чи кошиків, які б їх тримали. До того ж вони ще й сяяли так яскраво, ніби справді збиралися впасти.
Маленькі лісові звірятка полюбляли сидіти вночі на галявині й рахувати зірки. Як же можна допустити, щоб вони попадали на звірячі голівки?
Незграбний Вовчик мав якраз три гумки в кишені. Але він не хотів віддавати їх усі Лисові.
— Може, й однієї досить? — спитав він.
— Якщо я з’їм одну, я подую так, що вітер сягне даху, але не торкнеться місяця.
— А двох?
— Із двома вітер дістане верхівок дерев.
Незграбний Вовчик не мав вибору — він дістав з кише­ні три гумки. Вони ще зберігали тепло вовчих лап.
Лис узяв ті гумки й поклав їх до рота. А тоді надув щоки й подув у небо втричі сильніше.
— От і добре, тепер місяць і зорі не впадуть. Ходімо. — І Лис пішов собі геть.
Незграбний Вовчик лишився сидіти на камені. Він роздумував: чи був сенс у тому, що Лис дунув на небо? Вовчик вирішив: якщо місяць і зірки впадуть через якийсь час, він швиденько їх спіймає, щоб вони не всти­гли розсипатися.
На горі було тихо. Довго сидів Незграбний Вов­чик на камені, але місяць і зорі були на місці. Тоді він тихо пішов собі геть, остерігаючись, щоб місяць із зірками не впали через гучні звуки. Раптом чиясь волохата лапа схопила Незграбного Вовчика, і він дуже злякався. Але, придивившись, він побачив, що то був Лис.
— Я приніс тобі подарунок за ті три гумки, що ти мені дав, — сказав він.
Лис витягнув із кишені гарбузове насіння і віддав Не­зграбному Вовчикові. А тоді нагнувся до його вуха й та­ємниче прошепотів:
— Це чарівне гарбузове насіння. Воно вміє створювати диво!
Незграбний Вовчик блимнув очима й хотів спитати, про яке диво йдеться, але Лис уже втік.
Повернувшись додому, Незграбний Вовчик як слід ог­лянув насіння, посвітивши на нього лампою. Півночі він його вивчав, але так нічого дивного й не знайшов.
— Лис знову обдурив мене, — пробуркотів Незграбний Вовчик. — Я ж знав, що він — брехун!
Він поклав насіння до рота й розкусив.
Чи з’їв він насіння? Ні. Спочатку він хотів його з’їсти, але замість того тільки якийсь час потримав у роті.
Наступного ранку Незграбний Вовчик викопав на подвір’ї ямку та закопав насіння. Удень він знову поліз до ямки, щоб подивитись, чи сталося щось із насінням. Увечері він знову зробив те саме. Але нічого дивного так і не відбулося. Ямка була чимала, а землі в ній — заба­гато, тому через якийсь час Незграбний Вовчик втратив насіння. Але він уже не переймався — у нього і так була купа справ: на дереві четверо пташенят залишилися без їжі, а Качка готувалася висидіти ще одне маля.
Незграбний Вовчик був такий заклопотаний, що й ду­мати забув про гарбузове насіння. Але насіння не забуло о воно таке, — і через певний час випустило із землі два листочки, що ніжно гойдалися на вітру.
Із часом те листячко перетворилося на маленьку стеб­лину, а стеблина — на чудову рослину. Невдовзі на ній розквітли жовті квіти, а коли вони зав’яли, з’явився ве­личезний гарбуз.
Через кілька днів Незграбний Вовчик знайшов на своєму дворі великий помаранчевий гарбуз. Це так вра­зило Вовчика, що він забурмотів:
— Ой-ой-ой! Звідки взявся такий великий, великий гарбуз?
Тут він і згадав слова Лиса й подумав, що гарбуз, ма­буть, узявся з чарівного насіння.
Незграбний Вовчик узяв цього гарбуза й побіг до Кро­лика, щоб показати йому. Він так швидко біг, що раптом упав разом зі своїм гарбузом.
Живіт Незграбного Вовчика заболів, а живіт гарбуза — геть розбився!
Незграбний Вовчик пішов до швейного магазину Па- вучихи, щоб вона зашила розбитого гарбуза. Але вона відмовила, бо ніколи раніше не робила таких безглуз­дих речей.
— Поламаний гарбуз — це ще краще, — сказала вона, — бо тобі не треба буде різати його ножем. Коли я готую гарбуз, я завжди розбиваю його об краєчок горщика. Що­разу, коли я готую щось із гарбуза, я ламаю один горщик.
А як з’являються на світ твої гарбузи? — спитав Не­зграбний Вовчик.
— Звісно ж, вони з’являються із землі! Великі гарбузи виростають із маленьких насінин, — відповіла Павучиха.
— А що ти робила б, якби знайшла рано-вранці надво­рі гарбуза? Ось такого, як оце мій?
Павучиха не знала, що сказати, тому просто витріщи­ла очі.
Урешті-решт вона взяла свої окуляри та пришила до гарбуза застібку-блискавку. Тепер гарбуз можна було за­кривати й відкривати, просто потягнувши за застібку. Це було справді весело!
Зрадівши, Незграбний Вовчик пішов. А Павучиха замкнула магазин і, нещасна, пішла до лікаря Жаби, бо вирішила, що з’їхала з глузду, коли вдалася до такої без­глуздої справи.
А Незграбний Вовчик рушив до Кролика і ще здалеку закричав:
— Кролику, виходь!
Кролик не знав, що сталося, — він вибіг і побачив ве­ликий гарбуз. Але не помітив нічого особливого, окрім застібки на ньому.
— Знаєш, що сталося на моєму дворі? Я не бачив ні­яких рослин і маленьких гарбузів — правда ж, це диво?
Кролик уже чув про випадок із Лисом і чарівним гар­бузовим насінням, що його він дав Вовчику, — тому зро­зумів, звідки взявся гарбуз, але не озвучив своїх думок. Натомість він сказав:
— Вітаю тебе з таким великим гарбузом, Незграбний Вовчику! Чи не міг би ти поділитися чарівним гарбузо­вим насінням з усіма звірами? Наступного року ми буде­мо так само щасливі, як і ти.
Звісно, Незграбний Вовчик погодився. Він відкрив за- стібку-блискавку й дістав із гарбуза цілу купу насіння. Кожен звір отримав потроху.
— Якщо ми хочемо одержати чарівні гарбузи, то всі маємо вчитися в Незграбного Вовчика вирощувати їх, — сказав Кролик.
— Але я нічого не вирощував. Це правда, — швидко за­певнив звірів Вовчик.
Усі лісові мешканці розсміялися.
Раптом прийшов Лис і сказав:
— Якщо ти не вирощував гарбуза, то звідки ти його взяв? Він створений за допомогою чарів. Отже, належить мені.
Незграбний Вовчик подумав, що Лис має рацію, тож і віддав йому гарбуза. Тільки насіння лишив собі.
Лис схопив гарбуза й радісно побіг геть.
Але Кролик розсердився, зупинив Лиса і сказав йому:
— Ти — брехун! Негайно поверни цього гарбуза Вовчи­ку, чи ми тобі хвоста відріжемо!
Лис понад усе у світі боявся, що звірі відріжуть йому хвоста, бо хвіст був несправжнім. Лис зробив його з тра­ви, і його дуже легко було відірвати. А справжній хвіст йому багато років тому відстрелив мисливець. Отже, Лису нічого не залишалося, окрім як покірно відправити Незграбному Вовчикові гарбуза на подвір’я.
Незграбний Вовчик повернувся додому в пречудо­вому настрої. Зайшовши на подвір’я, він здивовано за­кричав:
— Який великий, великий гарбуз! — простягнув лапи і побіг до гарбуза. А насіння розсипалося й попадало в землю.
Тож наступного року всі чули, як здивовано кричить Незграбний Вовчик:
— Ой, ой, ой! Які великі, великі гарбузи!

Весела неділя
Це була дуже сонячна неділя. Уранці Незграбний Вовчик вийшов на вулицю, бо вони з Кроликом домо¬вилися піти до парку розваг і покататися там на ма¬шинках. Вовчик побачив, що в лісовому містечку пов¬но звірів! Лисиця вибирала одяг у крамниці, матінка Біла Коза і матінка Чорна Коза плели светри. Порося і Цуцик їздили наввипередки на одноколісних велосипедах.
Наблизившись до Незграбного Вовчика, Кролик не- вдоволено сказав:
— Привіт, Вовчику! Сьогодні ми не зможемо покататися на машинках. Дивися, за нами йде маленький їжачок.
Річ у тім, що їжачиха-мати допомагала в магазині фруктів носити яблука й попросила Кролика доглянути малого.
— А ми не можемо покататися разом? — спитав Незграбний Вовчик.
— Хто ж зможе кататися поряд із їжачком? Він же може торкнутися тебе і вколоти!
І справді, ніхто в лісі не наважувався грати з маленьким їжачком — коли звірі бавилися, він завжди стояв осторонь і просто дивився на них. Він був таким нещасним, що Незграбний Вовчик вирішив допомогти йому.
Через дорогу була кузня дядька Орангутанга. Жаровня вже розігрілася як слід, але дядько Орангутанг десь вийшов. Тоді в Незграбного Вовчика з’явилася чудова ідея. Він проліз у кузню, узявши із собою Кролика й маленького їжачка.
І поки Кролик розпалював вогонь, Незграбний Вовчик позакручував щипцями їжачкові всі голки. Чудово! Тепер вони могли спокійно кататися!
Коли їжачиха-мати повернулася за сином, вона закричала:
— Лишенько! Чому це мій малий перетворився на чудовисько?
— Я просто закрутив його голки, щоб ми могли пограти разом, — намагався виправдатися Незграбний Вовчик.
— Ти можеш вирівняти їх знову? — занепокоєно спитала їжачиха.
— Я не знаю, як їх вирівняти, якщо я їх уже закрутив, — сказав Незграбний Вовчик.
Маленький їжачок розхвилювався й мало не заплакав:
— Лишенько! Якщо мої голки не вирівняються, я більше ніколи не зможу носити яблука!
Незграбний Вовчик, підпираючи голову лапами, довго міркував, що робити. Він спробував розпрямити голки гребінцем, але це не вдалося. Потім він спробував розпрямити їх затискачем, але знову зазнав невдачі. Незграбний Вовчик блимнув очима й раптом побачив швейний магазин Павучихи. І в нього з’явилася ще одна гарна ідея — прасування!
Цього разу все вдалося. Зовсім скоро голки маленького їжачка знов стали прямісінькі.
Ввечері, гуляючи вулицями, Незграбний Вовчик опинився перед кафе «Готель чудовиськ» і зазирнув крізь віконне скло всередину. Раптом він побачив, як туди ввалився Ведмідь. Він опустився за стіл, де вже сиділи Лис, поліцейський Пес і гладкий Кріт. Усі вони грали в карти. Сам Незграбний Вовчик не любив карти, тому й не заходив досередини. Гладкий Кріт витягнув цукерку і, знявши з неї обгортку, поклав її до рота. Незграбний Вовчик побачив, яка гарна була обгортка — на ній було повнісінько чарівних різнокольорових квадратів.
— Почекай, дай мені обгортку! — закричав Незграбний Вовчик.
Але гладкий Кріт його не почув і кинув обгортку під стіл. Незграбний Вовчик поспішив до кафе та кинувся по обгортку.
— Що ти робиш? — сердито спитав Ведмідь.
— Дещо шукаю, — відповів Незграбний Вовчик із-під столу.
— Дещо? Чи не золоту монету? — крикнув Лис. Він раптом підскочив, і його окуляри мало не впали.
— Ой, я вже багато років не бачив золотих монет! — сказав поліцейський Пес. Він миттєво ліг на підлогу, закривши весь простір під столом своїм тілом.
Ведмідь розсердився.
— Ти збирався всі монети забрати собі? Навіть не мрій!
Він ухопив поліцейського Пса за лапи і щосили трухнув. Той пролетів крізь вікно, розбивши скло на друзки. А Кріт був такий гладкий, що не зміг швидко розвернутися, але голова в нього працювала як слід. Побачивши, як Лис поліз лапою до кишені свого пальта, він кинувся до нього, схопив і аж навпіл розірвав ту одежину.
Незграбний Вовчик уже підняв обгортку і стояв собі, дивлячись на бійку.
— Що ви робите? — здивовано спитав він.
Але усі були настільки зайняті бійкою, що не звернули на Вовчика уваги.
Незграбний Вовчик підкинув обгортку й радісно сказав, дивлячись на неї:
— Це справді чарівна обгортка, бо сонце крізь неї світить сімома кольорами!
Насвистуючи, Незграбний Вовчик побіг собі геть. Але за декілька кроків він повернувся назад, бо його непокоїли звірі, що чубилися в кафе.
— Гей, вам допомогти? — спитав Незграбний Вовчик.
І саме вчасно! Бійка вже скінчилася, і четверо поране¬них лежали, стогнучи, на підлозі.
— Виклич швидку! — закричали Ведмідь і поліцейський Пес.
— Швидку-у-у, — простогнали гладкий Кріт і Лис.
Незграбний Вовчик так і зробив. А потім допоміг лікарю Жабі відправити до лікарні поліцейського Пса, у якого були поламані ноги, Ведмедя із забитим боком, Лиса з розбитим носом і Гладкого Крота, що втратив зуби.
— Ти знаєш, через що вони билися? — спитав Жаба.
— Ні, але я дуже радий, що зміг допомогти та відправити їх до лікарні, — відповів Незграбний Вовчик.

Чудова подія на баскетбольному матчі
Настав час великого баскетбольного матчу. На стадіоні всюди було розвішано купи прапорців, а з гучномовця лунав дзвінкий голос Папуги:
— Привіт усім! Ви дивитеся чудовий фінал гри між командами «Гнучкі» й «Сильні». Члени команди «Гнучкі» — Кролик, Кіт, Лис, Жираф та наш любий Незграбний Вовчик. Команду «Сильні» представляють Ведмідь, Порося, Бик, Слон і Орангутанг…
Гра почалася після свистка судді. Першим схопив м’яч рудий Лис. Він дуже старався добігти до кошика. Але п’ятеро членів команди «Сильні» кинулися до нього, мов буревій.
Інші члени команди «Гнучкі» також поспішили на допомогу товаришу. Побачивши, що Бик загородив Лисові прохід, Орангутанг витягнув свої довгі лапи й вихопив у нього м’яч. Це засмутило Незграбного Вовчика, який нахилився і проліз між лапами Орангутанга.
Рудий Лис скористався із цієї можливості, щоб передати Вовчикові м’яча.
Незграбний Вовчик здійняв голову й побачив, що йому заступили шлях п’ятеро членів команди «Сильні», але під кошиком з протилежного боку нікого немає.
«Гей, це ж добра можливість! Якщо вони всі тут, то я побіжу на той бік і відразу ж закину м’яча», — подумав він, а затим побіг туди, де нікого не було, і поцілив м’ячем просто в кошик.
— Ха-ха! Я влучив у кошик! — щодуху заволав Незграбний Вовчик. Він так зрадів, що сам собі зааплодував.
Але аудиторія мовчала. Обидві команди залишилися на своїх місцях і здивовано дивилися на Незграбного Вовчика.
— Що сталося? — не зрозумів він.
— Очки зараховуються команді «Сильні», — засвистів суддя. — Ви отримуєте два очки.
«Сильні» обіймалися та раділи. Тоді вони вишикувалися, вклонилися Незграбному Вовчикові та заповзялися дякувати. Він запротестував:
— Але ж я у команді «Гнучкі»! Отже, очки мають дістатися нам!
Та протест відхилили.
Кролик пояснив Вовчику, вказуючи на кошик команди «Сильні»:
— Цей кошик — наша ціль. Коли ти влучаєш у цей кошик, ми отримуємо очки. А коли кидаєш у кошик на другому боці, очки належать їм.
— Добре, я зрозумів. — Незграбний Вовчик кивнув і повернувся до гри.
Тепер м’яч перехопили «Сильні». Ведмідь стрибнув і кинув м’яч Поросяті. Жираф витягнув шию, щоб перехопити м’яча, а тоді відбив його головою Незграбному
Вовчикові. Той схопив м’яч, націлившись на кошик команди «Сильні», швидко побіг, не випускаючи його з лап, а тоді кинув і знову влучив.
Незграбний Вовчик радів, плескав у долоні, очікуючи на аплодисменти. Але аплодисментів не було — усі лише сміялися.
— Це був фол, — відповів суддя, — тому це влучання не зараховується.
— Чому це фол? Я ж влучив м’ячем у кошик «Сильних»! — ображено засперечався Незграбний Вовчик, витягнувши шию.
— Це був фол, тому що ти ніс м’яч у лапах. Ти мав набивати його, доки біжиш до кошика! — знову пояснив Кролик і показав, як це має бути.
Урешті-решт Кіт — капітан команди — вирішив змінити стратегію і сказав:
— Більше не переймайся тим, щоб влучити в кошик, Незграбний Вовчику. Тепер ти захищатимеш наш кошик від атак супротивника. Тобі треба тільки слідувати за Слоном і не давати йому отримати м’яч і кинути його в наш бік.
Незграбний Вовчик кивнув.
Коли всі гравці повернулися на свої позиції, гра продовжилася.
Кіт передав м’яч Кроликові. Слон це побачив та побіг за ним. Незграбний Вовчик хоробро перекрив Слонові дорогу, захищаючи друга. Але Слон легенько відштовхнув його хоботом, наче пірінку, і Вовчик упав.
Слон перехопив м’яча і вже, було, зібрався зробити кидок. Але Незграбний Вовчик був дуже наполегливим. Він вихопив м’яч у Слона, у якого раптом щось залоскотіло в носі, тож він чихнув, і Незграбний Вовчик полетів ген-ген, мов легенька повітряна куля, та зник із поля зору глядачів.
На стадіоні запала тиша. Усі задерли голови, чекаючи на падіння Незграбного Вовчика.
Рятівники устелили землю купою м’яких матраців, бо всі любили Незграбного Вовчика й боялися, що він заб’ється. Мешканці лісу навіть телескоп установили та попросили Сову подивитися на небо своїми великими очима.
Нарешті всі почули гучний схвильований голос Сови:
— Подивіться на небо! Здається, я бачу Незграбного Вовчика…
Через чотири хвилини Вовчик знову з’явився над стадіоном. І через чотири хвилини і тридцять секунд усі побачили, як Незграбний Вовчик із м’ячем у лапах пролітає крізь кошик команди «Сильні» та приземляється на матрац просто під ним!
Уперше Незграбний Вовчик не зааплодував собі, а тільки сором’язливо сказав, міцно притискаючи до себе м’яч:
— Вибачте, я знову помилився.
Проте суддя відповів:
Ти влучив у кошик іншої команди, ти не біг із м’ячем у лапах, отже, ці очки зараховуються команді «Гнучкі»! І тут увесь стадіон вибухнув оглушливими оплесками! Це був справді найдивовижніший кидок в історії баскетболу, й уся слава цілком і повністю дісталася Незграбному Вовчикові!

Яблуня в чашці
Незграбний Вовчик ко¬лись сам посадив яблуньку, що зараз росла перед його будинком. А було це так. Якось він знайшов у лісі насіннячко. Що то було за насіння? Цього Незграбний Вовчик не знав. Він відніс його додому й посадив у чашці. Узявши чашку в лапи, він тоді подумав: «Коли воно виросте, я дізнаюся, що це за насіння».
Через декілька днів у чашці з’явилося два листочки. Які вони були милі! Згодом листків було вже багато, а корінці зайняли весь простір у чашці.
Незграбний Вовчик купив горщик для квітів, насипав туди землі й полив як слід. А тоді він уважно оглянув рослинку, але так і не з’ясував, що то воно є.
Рослинка в горщику росла швидко. Через декілька днів стеблина стала товстою, і на ній з’явилися гілочки — що дуже потішило Незграбного Вовчика.
Але одна річ по-справжньому налякала його. Коли він якось уранці полив рослинку, то почув дивний звук. А тоді побачив, що горщик тріснув, дно розбилося і знизу стирчить червоний корінь. Отже, коріння розбило горщик!
Незграбний Вовчик побіг до Кролика і все йому розповів. Кролик мав велику діжку, отже, вони вирішили пересадити рослину туди. Тим часом, до них підійшли неслухняна Мавпочка і Качка.
— Нащо вам потрібна ця діжка? — спитала Мавпочка.
— Я посадив насіння в чашку, а тоді воно проросло, — відповів Незграбний Вовчик.
— І що ти зробив із рослиною?
— Я пересадив її у горщик, але вона його розбила, — сказав Незграбний Вовчик.
— А тоді що? — занепокоєно спитала Качка.
Ми вирішили перенести діжку до будиночка Вовчика і пересадити її туди, — мовив Кролик.
Тоді Качка припинила ставити запитання, а замість цього допомогла Вовчикові, Кролику й неслухняній Мавпочці дотягнути діжку до вовчого будинку.
Вони разом засипали в посудину землі, пересадили рослину й полили її. Змахнувши піт, друзі засперечалися, що ж це за рослина.
Через декілька днів рослинка перетворилася на невеличке дерево. Воно росло швидко і невдовзі стало заввишки майже з дах. А листя росло так щільно, що майже загородило двері й вікна.
— Лишенько, лишенько! — злякався Незграбний Вовчик. — Мій будинок зараз розламається навпіл!
Кролик, неслухняна Мавпочка і Качка прийшли подивитися на дерево, яке з’явилося з рослини. Будинок, на щастя, не зламався — а от діжка дуже постраждала.
— Рослина перетворилася на дерево. Тепер вона має рости не в будинку, а надворі, — вирішив Кролик.
Вони всі добряче попрацювали, щоб пересадити дерево на двір Незграбного Вовчика. Тепер дерево стояло поряд із кленом і мало досить живенький вигляд. Незграбний Вовчик подивився на нього й подумав: «Що ж це таке? Якби я дізнався, що то за дерево, я зрозумів би, що за насіннячко тоді знайшов».
Із сонячними променями й дощем дерево почало рости набагато швидше. Минали дні, і на ньому розквітла ціла купа білих квіточок.
— Отже, це квіткове дерево, — радо сказав Незграбний Вовчик Кролику.
— Воно може виявитися і плодовим, — відповів Кролик.
— Ти справді плодове дерево? — звернувся Незграбний Вовчик до своєї рослинки.
Але дерево нічого не відповіло — тільки білі квіточки усміхалися до Вовчика, як зірки.
Невдовзі виявилося, що Кролик мав рацію. Дерево врешті-решт обросло цілою купою червоних яблук.
— Отже, ми посадили яблуню, — сказали друзі, ласуючи яблучками.
Але Незграбний Вовчик більше радів не тому, що виростив яблуню, а тому, що нарешті дізнався, що за насіннячко він знайшов.
Почувши про це, професор Слон спитав Незграбного Вовчика:
— Отже, ти виростив яблуню тільки для того, щоб дізнатися, що то було за насіння?
— Так.
— Тоді чому ти просто не приніс його до мене в лабораторію? Я радо сказав би це тобі.
Але ж я все одно про це дізнався, коли посадив насіння в чашці, — пояснив Незграбний Вовчик.

Як налякати бабусю
Бабуся Незграбного Вовчика жила далеко в місті. Одного дня вона надіслала листа, у якому написала:
Любий Незграбний Вовчику, я вже довго тебе не бачила й дуже скучила...
Незграбний Вовчик також дуже скучив за бабусею, тому вирішив написати їй листа у відповідь.
Перед бабусиним будинком росла яблунька. Коли яблука дозрівали, маленький Вовчик часто залізав на дерево, щоб їх зірвати. А бабуся, у фартуху і з кошиком у лапах, кричала знизу: «Незграбний Вовчику, будь обережний!»
Саме був яблучний сезон. Незграбний Вовчик бачив, скільки яблук на дереві, що його він посадив на своєму подвір’ї, — мало гілки не ламалися.
Дивлячись на яблуню з вікна, Вовчик дещо вигадав — він вирішив зробити бабусі сюрприз!
Незграбний Вовчик узяв аркуш білого паперу, намалював яблуню перед бабусиним домом, а тоді малень¬кого Незграбного Вовчика на найвищій гілці. Угорі він зобразив густе зелене листя й цілу купу червоних яблук. «Я добре сховаюсь, — подумав Незграбний Вовчик. — Коли бабуся відчинить двері хатинки та вийде до яблуні, я закричу “Бабусю!” і налякаю її».
Незграбний Вовчик опустив листа в поштову скриньку, задоволено насвистуючи. А тоді заповзявся чекати, доки бабуся отримає його. Через тиждень у його будиночку пролунав телефонний дзвінок. Це була бабуся!
— Я отримала твого листа, Незграбний Вовчику! — сказала вона.
— Ха-ха-ха, ти, мабуть, добряче налякалася!
— Та що ти таке кажеш? Я дуже зраділа! Ти вельми гарно намалював яблуньку. І зелене листячко, і червоні яблучка.
— Там іще дещо є. Ти знайдеш це, якщо придивишся уважно. Хіба ти не чула, як я тебе покликав, бабусю?
— Звісно, почула, — запевнила бабуся, — я високо- високо почепила твій малюнок, щоб цілий день ним милуватися.
— Ой, а дуже високо, бабусю? — занепокоєно спитав Незграбний Вовчик.
— Так, дуже-дуже високо. Ти знаєш, мій сусід, маленьке Ведмежатко, ще неслухняніший за тебе. Якщо я повішу малюнок нижче, він його ще розірве…
Незграбний Вовчик перелякався і закричав:
— Якщо ти почепила його занадто високо, я ноги собі переламаю, коли стрибатиму!
На тому він поклав слухавку й побіг на автобусну зупинку. Через три дні автобусом, потягом, літаком, а потім і кораблем Незграбний Вовчик урешті-решт дістався бабусиного дому. Він добряче налякав бабусю, яка саме вишивала. Вона думала, що це якийсь грабіжник!
Незграбний Вовчик був надто зайнятий, щоб привітати бабусю. Він приніс драбину, заліз на самісінький верх і обережно зняв малюнок зі стіни.
Поклавши його на стіл, Незграбний Вовчик глибоко вдихнув і нарешті заспокоївся. Він допоміг добряче наляканій бабусі сісти за стіл і пояснив:
— Я сховався на яблуні, бабусю, і збирався зробити те, що часто робив, коли був малий. Коли ти підходила до дерева, щоб зібрати яблук, я кричав і стрибав звідти, щоб налякати тебе. Якби я стрибав із такої високої стіни, я б точно собі ногу зламав…
— А ти також є на малюнку? Чому ж я не бачу? — спитала бабуся, уважно дивлячись на малюнок крізь окуля¬ри.
— Я тут, за яблуками, — сказав Незграбний Вовчик, стираючи зайве на малюнку. Він стер червоні яблука і зелене листя, але маленький Вовчик ніяк не з’являвся на гілці.
— Це дивно. Куди ж я подівся? — здивувався Незграбний Вовчик, уткнувши носа в малюнок.
Папір уже було добряче зіпсовано — крізь велику дірку Незграбний Вовчик зміг розгледіти бабусину усмішку.
Я сумував за тобою, бабусю, — нарешті мовив Незграбний Вовчик.
— Я теж сумувала за тобою, маленький. І ти справді зробив мені дужедуже великий сюрприз! — радо сказала бабуся, обіймаючи онука.

Мишачий грип
Повернувшись від бабусі, Незграбний Вовчик поба­чив біля своїх дверей п’ятьох мишей. То були Мишачий Дідусь, Мишача Бабуся, Мишача Дочка, Мишачий Зять і Мишачий Онук. Вони прийшли з далеких гір у своєму старенькому одязі та з купою кокосових шкарлупок, ку­курудзяних стеблин та іншого непотребу в маленькому візку.
— Чого вам треба? — спитав Незграбний Вовчик.
— Ми шукаємо нашого родича — Щура. Він писав нам і запрошував на гостину. У листі було вказано цю адресу.
Мишача Бабуся витягла зім’ятого листа — і там справ­ді стояла адреса: «Будинок 1, під кленовим деревом, Лі­сове місто».
Мабуть, Щур написав цього листа, коли займав хатин­ку Незграбного Вовчика. Але тепер він був у в’язниці.
— Вашого родича заарештували, отже, тут його не­ма, — мовив Незграбний Вовчик.
— Нема? То куди ми підемо? Нам було непросто діста­тися сюди! А можна ми поки поживемо в тебе й почека­ємо? — спитав Мишачий Дідусь, направляючи Мишачу Дочку і Мишачого Зятя з речами до будинку.
— Добре. Ви можете пожити тут, доки чекаєте, — мо­вив Незграбний Вовчик.
Спочатку мишача сім’я була занадто боязкою. Миші на­віть удень не виходили з кімнати.
А коли чули чиїсь кроки, хова­лися в мішках, які принесли із собою. Але трохи згодом вони вже не поводились як гос­ті. Проте дечим Миші від­різнялися від свого родича Щура — ніхто з них не хотів привласнювати вовчий будиночок. Натомість вони побудували собі власну невеличку хатинку поряд із бу­динком Незграбного Вовчика і стали на­зивати його сусідом.
Одного вечора, вісімнадцято­го вересня, коли в лісі біля річки виступали світлячки зі своєю світ­ловою виставою, Мишачий Дідусь зустрів тітку Полівку, свою подругу ди­тинства. Мишача Бабуся радо запроси­ла тітку Полівку на гостину.
— Який він, ваш сусід? — спитала тітка Полівка. — Чи легкий у нього характер?
— Наш сусід — дивний малень­кий та дурненький Вовчик, — відказала Мишача Бабуся, — характер у нього легкий. Але ніколи не зав’язує як слід мішки з рисом, а булочки з тістечками ніколи не ховає в буфет. Тому наш онук скоро стане таким товстим, як той м’ячик.
Тітка Полівка дуже полюбляла тістечка і булки, але не хотіла ризикувати. Вона закрила рота, щоб слинка не ка­пала на стіл.
— Апчхи, — чхнула тітка Полівка, — вибачте, я, здається, захворіла. Мабуть, сходжу додому й поїм своїх зерняток.
Вона зав’язала собі рота хустинкою і швиденько побіг­ла додому.
Наступний ранок видався просто чудовим. Мишачий Дідусь читав газету, сидячи у кріслі (вони зробили його з двох порожніх коробочок для сірників); Мишача Бабу­ся плела довгий шарф під квітучим деревом перед бу­динком (їхній дім стояв біля стіни будинку Незграбного Вовчика, саме під вікном; там росла тубероза, яку Ми­шача Бабуся називала квітучим деревом); Мишача Доч­ка і Мишачий Зять прогулювалися галявиною (то була справжня галявина перед домом Незграбного Вовчика); Мишачий Онук ганявся за бабкою (бабка була дуже кра­сива, бо мала золоті крильця).
— Апчхи! — раптом чхнула Мишача Бабуся. А тоді Ми­шачий Дідусь, Мишачий Онук, Мишача Дочка і Миша­чий Зять також чхнули — одне голосніше за одного.
Лікар Жаба терміново вирушив до них. Усі миші страж­дали на головний біль, кашель, нежить та навіть сльозо­течу, і лежали в ліжках. Бідолашні!
Лікар оглянув кожного як слід і дійшов висновку — усі миші захворіли на грип. Поставивши діагноз, Лікар від­крив свій портфель, але побачив, що ліки проти грипу скінчилися. Після цього він і сам захворів на грип!
— А… А… — Лікар намагався стримувати чхання, його живіт надувався дедалі більше, а тоді він чхнув так силь­но, що м’ячиком підлетів аж до стелі, відбився і полетів униз.
Побачивши, що ліків нема, п’ятеро мишей разом дійшли того самого висновку: треба було позичити їх у сусіда!
Миші піднялися з постелі, витерли сльози, шмигнули носами і, забувши про кашель і головний біль, пішли до Незграбного Вовчика в супроводі лікаря Жаби, бо тільки він знав, які ліки допомагають проти грипу.
Незграбного Вовчика вдома не було. Миші та лі­кар Жаба шукали скрізь, але не знайшли жодних ліків (о, я зовсім забув тобі сказати, що Незграбний Вовчик мав дуже добре здоров’я і ніколи не хворів, хоча був ху­дий і невисокий).
Але хоча ліків там і не було, вони знайшли хліб, шин­ку, сосиски й молоко. Не дуже багато, проте цілком до­статньо для невеличкої вечірки. Тож п’ятеро мишей і лі­кар Жаба сіли й почали їсти. Вони так насолоджувалися їжею, що зовсім забули, що хворі!
Увечері Незграбний Вовчик повернувся додому. Поба­чивши безлад у хаті, він зітхнув. Угледівши залишки їжі на столі, він знову зітхнув. А тоді припинив зітхати і з’їв решту хліба, сосисок, шинки й допив молоко. Тепер Не­зграбний Вовчик заспокоївся і радо пішов спати.
Але мишаче сімейство та лікар Жаба заснути ніяк не могли — їм заважали головний біль, кашель, чихания і нежить, що непокоїли їх дедалі сильніше. Хворі не зна­ли, що й робити.
— Треба все ж таки попросити нашого сусіда купити нам ліків, тоді ми приймемо їх і одужаємо, — запропону­вав Мишачий Онук.
— Кашель, нежить, чихания і сльозотеча також ми­нуться, — додали Мишача Дочка, Мишачий Зять і лікар Жаба.
Посеред ночі Незграбний Вовчик прокинувся через якісь дивні звуки. Він сів на ліжку та ввімкнув світло. А тоді побачив п’ять облич у масках, і одне з них назвало якийсь лікарський препарат та попросило негайно його купити.
Насправді це був лікар Жаба — він і миші надягли по білій масці, щоб Незграбний Вовчик не заразився. Але їхній добрий учинок перетворився на злий жарт. Маски були завеликі для їхніх облич і закривали їх цілком, тому Незграбний Вовчик побачив лише лінію білих масок. Він подумав, що ще спить, і вирішив не прокидатися, доки не завершиться цей сон.
Отак, думаючи, що це і справді сон, Незграбний Вов­чик ішов вулицею, загорнувшись у ковдру й заплющив­ши очі. Двічі він майже впав у канаву й один раз мало не врізався в дерево. З великими труднощами дістався він аптеки Шимпан­зе. Шимпанзе поклав потрібні ліки в кошик на довгій па­личці й передав його Незграбному Вовчикові. Через його дивний вигляд Шимпанзе вирішив, що він страждає на якусь страшну заразну хворобу.
Наступного ранку лікар Жаба і все мишаче сімей­ство були вже здорові. А от Незграбний Вовчик захворів. Він страждав на головний біль, кашель, чхання, нежить і сльозотечу. А все через те, що Незграбний Вовчик з’їв ту їжу, яка лишилася після лікаря Жаби та мишей. Те­пер уже лікар зазирнув до Незграбного Вовчика і приніс йому цілу купу ліків проти грипу. Усі миші також прий­шли доглядати Незграбного Вовчика.
— Не плач, — сказали вони, — з цими ліками тобі скоро покращає.
Але Незграбний Вовчик продовжував схлипувати.
— Лише трохи ліків, і ніяких уколів, — пообіцяв Вовчи­кові Мишачий Онук.
Тоді Вовчик припинив плакати і спитав, зітхаючи:
— А ці ліки — гіркі?
— Зовсім ні. Вони солоденькі на смак! — відказав лікар Жаба.
— Солоденькі, кажеш? — зі сміхом відгукнувся Не­зграбний Вовчик. — Гаразд, тоді я згоден іще похворіти!

Гніздо на стіні
Ви вже знаєте, що перед домом Незграбного Вовчика росли три дерева, а саме: клен, яблуня та невідоме дере­во з круглим листям та червоними ягідками.
Весною з півдня прилетіла пташка, і їй так сподоба­лося це дерево, що вона збудувала на ньому гніздечко. Вдень пташка їла ті червоні ягідки, співала пісень на гілках і грала в хованки серед листя. А вночі спала собі у гнізді. Радісно жилося пташці!
Незграбний Вовчик слухав її пісні й дивився, як вона літає сюди-туди. І також радів!
Але якось уночі здійнялася буря. Дув вітер, ішов дощ. Не­зграбний Вовчик непокоївся через пташку на дереві. Чи не боїться вона дощу та вітру? Чи міцно тримається гніздо? Тож він заліз на дерево й накрив пташине гніздо малень­кою парасолькою. Він сидів на дереві з парасолькою в лапі цілу ніч, поки буря не вщухла. Уранці, коли засяяло сонеч­ко й на листячку заблищали краплі, пташка прокинулась.
— Що ти тут робиш? — здивувалася вона.
— Захищаю тебе від вітру, — сказав Незграбний Вовчик.
Пташка засміялася.
— Моє гніздечко — міцніше, ніж ти думаєш. Воно за­хищає мене і від вітру, і від дощу. Якщо не віриш — спро­буй потрусити дерево!
Незграбний Вовчик трусив дерево так сильно, як тільки міг, але гніздечко лиши­лося там, де і було.
Одного дня пташка повідомила Незграбному Вовчи­кові:
— Скоро я стану мамою.
Він заліз на дерево й побачив тільки чотири зелені яйця в гнізді.
— Оце і є твої дітки? — здивовано спитав Незграбний Вовчик. — Але ж вони зовсім на тебе несхожі! Боюся, вони не зможуть літати — тільки котитися по землі.
— Я просто ще не висиділа їх, — пояснила пташка.
Через декілька днів Незграбного Вовчика розбудили пташині голоси. Він вискочив зі свого будиночка, заліз на дерево й побачив у гнізді не пташку, а чотирьох голих «Вам, мабуть, холодно, бідолашні малюки», — подумав Незграбний Вовчик. А тоді сів під дерево й почав плести светри. Він хотів сплести один червоний, один зеле­ний, один темно-жовтий і один світло-жовтий светрики. Коли ж він приготував нитки всіх необхідних кольорів, пташка повернулася додому.
— Що ти тут робиш? — спитала вона.
— Плету светри твоїм діткам, — відповів Незграбний Вовчик.
— Хіба ти не знаєш, що в них відросте чудове пір’яч­ко? — зареготала пташка.
Невдовзі настала осінь. Вітер пофарбував зелене листячко в жовтий колір і поздував усі червоні ягоди. Пташка і її четверо дітлахів саме мали відлітати на пів­день. Але Незграбний Вовчик не хотів, щоб пташки леті­ли геть.
— Лишіться тут, я подбаю про вас, — пообіцяв він.
— Але ми маємо летіти на південь! — заперечила пташка. — Тільки там є зелене листячко й червоні ягоди.
Незграбний Вовчик ворухнув вухами і згадав, що у нього під ліжком є ціла купа кольорових олівців. Отже, він заліз туди й дістав їх усі. А тоді намалював на стіні свого будинку зелене листя та червоні ягідки й переніс гніздо на стіну. Вийшло чудове пташине житло! Тепер пташки не захочуть летіти на південь!

 Висиджування сонечок
Осінь ставала дедалі холоднішою. Жаба і Змія зазви­чай цієї пори билися, але нині обидві спали під землею. І хоча вони перебували близько одна до одної, битися на­віть і не думали. Ведмежа крамниця також була зачинена.
А в журналі «Довголіття» сперечалися представни­ки двох теорій: теорії діяльності і теорії спокою. Перші стверджували: «Життя — у русі», а інші заперечували: «Життя — у спокої». Ведмідь дуже хотів жити довго, але не знав, яка теорія правильна. Тому він вирішив дотри­муватися обох. Коли було тепло, він відкривав бізнес, щоб заробляти на життя; коли ставало холодно — зала­зив у барліг і насолоджувався спокоєм.
Але в барлогу Ведмедя було п’ять телефонів. Якщо взимку хтось хотів щось купити, він просто телефонував власнику крамниці. Звісно, той міг і не продати тобі річ, яку ти хотів придбати. Спочатку він з’ясовував, скільки може заробити. Зазвичай Ведмідь не продавав нікому свій товар, якщо мав виручити за це менше від п’яти лі­сових монет. Він уважав, що порушення його спокою не має коштувати менше.
Незграбний Вовчик так добре дбав про пташок, які жили на його стіні, що вони геть не переймалися через холодне повітря. Звісно ж, сам Незграбний Вовчик не боявся холоду. Рано-вранці він часто вибігав із дому, за­лазив на дерево й качався там на гілках.
Цим ранком, поки Незграбний Вовчик сидів на гілці, охопивши лапами стовбур, впало багато листя. Жовті листочки з чорними краєчками котилися по землі. Здій­нявши голову і поглянувши на дерево, Незграбний Вов­чик злякався, бо дерево було геть голе, без жодного лист­ка. Як же огидно це було!
Але ж дерево не може жити без листя… Тож Незграб­ний Вовчик приніс із будинку клей та олівці, а потім підняв листя, обережно розмалював його зеленим та приклеїв назад на дерево. Тепер воно мало такий самий вигляд, як і раніше.
Проте, коли пішов до лісу, Незграбний Вовчик по­бачив, що всі дерева з минулої ночі стали такими ж голими, а землю товстим шаром вкрила ковдра з жовто­го листя.
Незграбний Вовчик хотів дізнатися, чи має озеро та­кий самий вигляд, як раніше, чи не змінилося воно з того холодного дня. Його подруга Качка жила саме там. Не­зграбний Вовчик рушив до неї, щоб запропонувати по­сильну допомогу.
Він побачив, що блакитне озеро стало сірим, а очерет на березі висох. Холодний вітер дмухав на поверхню во­ди — і всю її вкривали маленькі хвильки, мов ножем ви­різані. Качка сиділа у своєму гніздечку на траві, сховав­ши голову під крилом. Незграбний Вовчик кликав і кли­кав її, аж поки вона не підняла голову й не сказала:
— Я висиджую своє дванадцяте яйце.
Цілий рік Качка тільки те й робила, що висиджувала яйця.
— Тобі допомогти?
— Ні. Я тільки боюся захворіти — такий холодний день, — роздратовано відповіла Качка.
Цієї миті вітер сильно подув та з тріском зламав оче­рет поряд із нею. Качка затремтіла й раптом почала кашляти. Незграбний Вовчик хотів допомогти їй, але не знав як.
— Качко, ти знаєш, що землю вкрив товстий шар жовтого листя, а дерева останнім часом стали зовсім голі?.. — заговорив він до неї.
— Дерева завжди втрачають листя взимку, — сказала Качка. — У комах на землі немає ковдр, тому листя падає, щоб вкривати їх.
— А чому стало так холодно?
— Я думаю, через сонце. Сонця взимку недостатньо. Іноді цілими днями його не видно.
Незграбний Вовчик підняв голову, але й справді не знайшов на небі сонця. А побачивши, що листя, яке він так старанно приклеював до дерева, струсив вітер, він засумував.
— Треба придумати щось, щоб не було так холодно, — знову і знову повторював Незграбний Вовчик, і вреш­ті-решт у нього з’явилася ідея.
Незграбний Вовчик витягнув із шафи свого найкра­щого бавовняного капелюха та сів писати листа:
Любе сонце!
Стало так холодно, що всі дерева в лісі втратили своє листя. Моя подруга Качка висиджує своє дванадцяте яйце і боїться, що може захворіти. Ти не могло б висиді­ти нам трохи сонечок? Це не важко. Не треба нічого ро­бити, окрім як сидіти на яйцях, мов Качка. Щороку вона висиджує багато маленьких каченят. Якщо на небі буде багато сонечок, то на землі точно потеплішає. Висилаю тобі великий бавовняний капелюх, щоб зробити затишне гніздечко!
Тоді Незграбний Вовчик пішов на східну гору з капе­люхом і листом. Він думав, що східна гора була домом сонця, бо воно завжди сходило саме там.
Увечері Сорока та Голубиця гралися на горі та побачи­ли бавовняний капелюх.
— Який він теплий і затишний! — вигукнули вони. — Саме те, що треба для наших діточок.
Отже, Сорока і Голубиця радо знесли по яйцю в капе­люх.
Наступного ранку Незграбний Вовчик повернувся на гору й подумав: «Цікаво, чи знесло вже сонечко яйця?»
Він побачив, що в капелюсі лежало два яйця, але сонця ніде не було видно.
— Де ж ти, сонечко? — Незграбний Вовчик усюди шу­кав сонце, навіть під камінням подивився. Але, звісно ж, його там не було! Сонце було зайняте, розганяючи хмари над головою Вовчика.
— Добре, сонечку, я зрозумів, що в тебе купа справ. Тож не переймайся. Я сам висиджу для тебе діточок. Я знаю, як це робиться, бо часто бачив, як із цим справляється Качка, — нарешті сказав Незграбний Вовчик, задерши голову до неба.
Сонце тихо йому усміхнулося й навіть кинуло малень­кий промінчик Вовчикові на голову.
Незграбний Вовчик обережно сів на капелюх, огор­нувши яйця своїм великим хвостом. Через якийсь час підібрав хвоста, подивився на яйця та притулив до них вуха, щоб послухати — але в них зовсім нічого не зміни­лося. Це справді була важка робота! Невдовзі Незграб­ний Вовчик стомився, позіхнув і заснув.
Вовчикові снився чудовий сон: ніби два маленьких со­нечка пустотливо вислизнули з-під його хвоста, вилізли з капелюха і забралися на небо. їхня мама вже чекала на них, усміхаючись… Усюди стало тепло, і голі гілки на де­ревах вкрилися зеленим листячком…
— Ха-ха-ха… — розсміявся Незграбний Вовчик, про­довжуючи спати.
— Вставай, Вовчику, уже темно, — почувся голос десь зовсім поряд.
Незграбний Вовчик розплющив очі й побачив перед собою писок Кролика. Той цілий день не бачив Вовчика, тому занепокоївся і кинувся скрізь його шукати. Прий­шовши на східну гору, він побачив Незграбного Вовчика, що солодко спав у бавовняному капелюсі.
— Що ти робиш?
— Висиджую сонечка, — сказав Незграбний Вовчик. А тоді прибрав хвоста, щоб показати яйця в бавовняно­му капелюсі.
Кролик реготав так, що не міг зупинитися. А тоді роз­повів Вовчикові, що сонце не може відкладати яєць. І розповів про чотири пори року — весну, літо, осінь і зи­му, — які змінюють одна одну, бо це закон природи. За­сохла трава та листя перетворюються на добрива для квітів і зеленого листя, що виростуть наступною вес­ною. І хоча взимку холодно, холоди мають свої переваги. Взимку ж із неба падають такі гарні сніжинки!
— Сніжинки? Хочу подивитись, — нетерпляче сказав Незграбний Вовчик.
— Зараз це неможливо, — сказав Кролик, — ходімо додому. Коли стане холодніше, сніжинки посиплються з неба самі…

До дому зі сніговою бабою
Це почалося далеко-далеко на півночі де в загадковій печері жила дивна жінка. Її біле волосся було завдовжки в з60 метрів, а біле ватне покривало – більше за небо. Неслухняне дитя вітру пробралося до печери надуло щоки і дмухнуло . Здфйнялася буря і жіноче зимове покривало полетіло Дитя дмухало знов і знов, а розірване покривало все танцювало і танцювало на вітру. А тоді пішов сніг.
Сніжинки кружляли, мов прекрасні білі метелики. І коли Незграбний Вовчик побачив сніг, то радісно за­кричав:
— О, сніжинки! Сніжинки, про які мені розповідав Кролик!
Незграбний Вовчик відчинив вікно й побачив такий прекрасний засніжений ліс, що здобувся на слово — хоча знов і знов відкривав рота.
Кролик, Порося і неслухняна Мавпочка прийшли одне за одним.
— Ходімо, Незграбний Вовчику! Зробімо снігову ба­бу! — запропонували вони.
Незграбний Вовчик погодився й вилетів із дому, мов пущена стріла.
Вони зробили велику снігову кулю, яка мала правити за тіло, а потім меншу, для голови. Тоді настав час зроби­ти очі. Де б їх слід було почепити? Зверху на голові чи під самим носом? Вони й гадки не мали, бо робили снігову бабу вперше.
— Хоч би де в неї були очі, але вони мають бути ма­лесенькими — ось ці дві горошини якраз підійдуть, — мовило Порося. Його очі були маленькі, тому воно було певне, що саме такі очі — найкрасивіші у світі.
— Е ні, найкрасивіші — великі очі. Краще зробити їх із червоних ґудзиків. Дуже гарно вийде! — сказав Кро­лик.
Неслухняна Мавпочка витріщила очі, піджала губи й відповіла:
— Отже, ми маємо робити снігового кролика?
Урешті-решт звірі посварилися через матеріал, з яко­го мали робити очі, — хоча навіть не вирішили, куди їх чіпляти! От лишенько!
Незграбний Вовчик ніколи не сварився з друзями, але був дуже завзятим звіром, тому сказав:
— Ходімо в ліс — подивимося на снігових баб, яких ро­били міські діти. А тоді повернемося і зробимо таку ж, як у них, згода?
Ідея була непогана. Але хто ж захоче сонячного дня йти в таку далечінь?
— Я надто товсте, щоб швидко бігати, — сказало Порося.
— Я б радо пішла, — мовила Мавпочка, — але мені щось у шлунку болить.
— А моя шубка такого самого кольору, як засніжена земля, — додав Кролик, глянувши на Вовчика. — Якщо я піду далеко, то загублюся, а ти мене не знайдеш і бу­деш нервувати.
— Добре, я піду сам, — вирішив Незграбний Вовчик, — а ви почекайте на мене тут. Коли повернуся — доробимо снігову бабу.
Сніжинки все кружляли і кружляли над головою, за­стилаючи Вовчику очі; сніг рипів під лапами, ніби хотів вкусити його за чоботи. Дитя вітру ніяк не припиняло своїх пустощів — воно струшувало сніг із дерев і сипало його Вовчикові на шию.
Урешті-решт Незграбний Вовчик вийшов із лісу. На околиці неподалік діти грали в сніжки та ліпили сніго­вих баб. Малеча добре це вміла, тому на галявині вже стояла ціла купа різних снігових баб: висока, низька, товста, струнка — у Незграбного Вовчика мало в голові не запаморочилося!
Один хлопчик зробив найбільшу снігову бабу. У неї був великий живіт, кругла голова, довгий ніс із моркви й очі — два чорні ґудзики. Червоні вуса були з морквяного кореню, а під носом розташувався страшний великий рот.
Незграбний Вовчик подумав: «Це дуже смішна снігова баба! Ми маємо зробити таку саму у себе в лісі».
Він пішов до цього хлопчика, щоб навчитися в нього робити снігових баб. Той підняв голову й побачив вовка, який біг до нього з лісу.
— Вовк, вовк! — закричав наляканий хлопчик.
Діти з криками розбіглися по домівках. Незграбний Вовчик також злякався криків — він не знав, що робити. А тоді побачив хлопчика, який біг так швидко, що впав. Незграбний Вовчик підскочив до нього, щоб допомогти піднятися, і мовив:
— Я хочу навчитися в тебе, як правильно робити сніго­вих баб, — і усміхнувся. Незграбний Вовчик і гадки не мав, що коли усміхається показує свої великі зуби. Побачивши їх, хлопчик щосили відштовхнув звіра й побіг геть.
Скоро на засніженій галявині нікого не лишилося. Тільки Незграбний Вовчик стояв, витріщившись на роз­маїття снігових баб. Так він і не дочекався повернення дітей, тож схопив товсту снігову бабу, зроблену хлопчи­ком, поклав собі на спину й потягнув до лісу.
Коли він повернувся до Лісового містечка, вже поночі­ло. Кролик, Порося та неслухняна Мавпочка розійшлися по домівках, отже, ліплення снігової баби було відкладе­но до завтра.
Пройшовши так далеко зі сніговою бабою на спині, Незграбний Вовчик відчув, що втомився. Але його серце раділо, коли він дивився на товсту снігову бабу, що стоя­ла тепер поряд на підлозі.
Незграбний Вовчик швидко заснув, зігрівшись біля теплої печі. Засинаючи, він подумав: «Я зроблю гарну і веселу снігову бабу зі своїми друзями в лісі».
Але, хоч як дивно, прокинувшись вранці, Незграбний Вовчик побачив, що товста снігова баба кудись зни­кла. Тільки на вологій підлозі лежали морква, морквя­ні корені та два чорні ґудзики. Отже, вона втекла! Не­зграбний Вовчик покликав на пошуки товстої снігової баби Кролика, Порося та неслухняну Мавпочку.
— Снігова баба нікуди не тікала, Вовчику, — сказав він. — Вона просто розтанула й перетворилася на воду. У твоїй хатинці надто спекотно. Якби ти залишив сніго­ву бабу надворі, вона не втекла б.
— Я не розумію, чому вона не тікала би ззовні, але вте­кла із хати, де були зачинені двері та вікна! — здивувався Незграбний Вовчик.
— Забудь про це. Зліпімо краще нову снігову бабу ра­зом! — запропонували Порося та неслухняна Мавпочка.
Вони вийшли надвір, щоб зробити снігову бабу. Тепер усі слухали Незграбного Вовчика, бо він бачив справжніх снігових баб, яких зліпили діти за лісом, і навіть приніс одну сюди.
Через певний час вони зробили чудову й веселу сніго­ву бабу з двома очима-ґудзиками, носом-морквою і ву­сами з коренів, що лишилися від її попередниці. Усі були задоволені, бо снігова баба трохи нагадувала Незграбно­го Вовчика, трохи Кролика, трохи Порося і трохи неслух­няну Мавпочку.

Зимове ескімо
Зліпивши снігову бабу, Незграбний Вовчик повернув­ся додому й потер лапи. Він захотів пригостити друзів чимось смачненьким. Тож Вовчик відкрив холодильник і відшукав у ньому справжні смаколики — ескімо.
— Я все літо вас шукав! А ви, виявляється, он де!
Улітку було дуже спекотно, отже, Вовчик купляв багато ескімо. Клав у холодильник, ішов мити лапи, а тоді вже не міг знайти порції ескімо, які щойно купив.
Незграбний Вовчик завжди думав, що ескімо не­достатньо холодне, і клав його в морозильник. Але з пам’яттю в нього було не дуже, тому він не міг потім його знайти.
Та хіба міг хтось очікувати, що ескімо смакуватиме взимку? Втім, Незграбний Вовчик вирішив зробити дру­зям справжній сюрприз. Він підійшов до них з усмішкою на обличчі і сказав:
— Йдіть мити лапи й сідайте за стіл. Я пригощаю вас… ескімо!
Як чудово було скуштувати морозиво взимку! Усі шви­денько помили лапи і влаштувалися за столом.
А Незграбний Вовчик на кухні взявся до роботи.
— Де ж ескімо? — Кролик втомився чекати й також за­вітав до кухні.
— Йди назад! Скоро дізнаєшся, — сказав Незграбний Вовчик, виштовхнув Розумника з кухні й зачинив двері.
У Мавпочки і Порося вже слинка текла — так сильно їм кортіло скуштувати морозива.
Нарешті двері відчинилися. Незграбний Вовчик, щось задоволено наспівуючи, поставив на стіл чотири чашки.
У кожній чашці була дерев’яна паличка та повно яко­їсь гарячої солодкої рідини.
— Пригощайтеся! — з ентузіазмом сказав Незграбний Вовчик.
Усі миттєво випили цю рідину, а тоді витріщилися на Незграбного Вовчика, який мав принести їм ескімо.
Але побачивши, як друзі на нього дивляться, Вовчик якось розгубився.
— Чому ви так на мене дивитесь? — спитав він.
— Ми чекаємо на ескімо, — відповіла неслухняна Мав­почка.
— Ви ж його щойно скуштували! — закричав Незграб­ний Вовчик. — Чого ж ви ще хочете?
Але ж це було не ескімо, а молоко, — заперечили всі.
— Ні, це було саме ескімо. Подивіться на дерев’яні па­лички. Хіба вони не від ескімо?
Незграбний Вовчик дістав паличку з чашки, показав усім і повів далі:
— Сьогодні ж так холодно. Я подумав, що їсти такі хо­лодні речі може бути шкідливо для наших шлунків. Отже, я нагрів ескімо.
— Як, ти нагрів ескімо? — здивувалися Кролик, неслух­няна Мавпочка і Порося й захихотіли.
Вовчик кивнув головою і теж усміхнувся.

Не прощаючись
Тато знову написав листа:
Любий Незграбний Вовчику!
Я ще не знайшов твою маму. Я чув, що вона була в Римі. Але коли я туди дістався, вона вже поїхала до Швейцарії кататися на лижах.
Я приїхав до Швейцарії минулої ночі й розпитав усіх, де ж твоя мама. Персидська Кішка, яка жила в тому самому готелі, що і мама, сказала мені, що та поїхала в Данію на­відати русалок.
Не хвилюйся, любий, — я тепер їду в Данію.
Подорож мені сподобалася. Я познайомився з Крокоди­лом, який весь час плакав, і з Кенгуру, яка мала кишеню на животі. Завтра вранці ми разом їдемо в Данію.
Щиро твій, тато.
Мама також надіслала листа.
Любий Незграбний Вовчику!
Я добре провела час у подорожі, от тільки скучила за тобою і татом.
Я зустріла біля моря Носорога, на чиїй голові був усього один ріг. Він сказав мені, що твій тато шукав мене в Римі.
Я вирішила летіти туди з Копенгагена, щоб зустріти тво­го тата вже сьогодні вдень.
Щиро твоя, мама.
Вовчикові було дуже приємно отримати листи від батьків, і, щойно він їх дістав, відразу побіг до Кролика, щоб прочитати пошту разом із ним.
Закінчивши читання, Кролик сказав:
— Я вважаю, твої батьки не зустрінуться, Незграбний Вовчику.
— Чому це?
— Якщо один біжить за другим, а той — за першим, то вони ніколи не побачаться. Хтось має зупинитись і поче­кати на іншого, ось тоді вони й зустрінуться.
До того ж Кролик приніс мапу й показав, де розташо­вані Рим, Швейцарія і Данія.
— Отже, тато має чекати в Римі, а не їхати до Данії, правильно? — здогадався Незграбний Вовчик.
— Так. Але твій тато не знає, що твоя мама їде за ним до Рима, — сказав Кролик.
Незграбний Вовчик поміркував трохи й мовив:
— Він про це дізнається, повір мені, — і побіг до­дому.
Незграбний Вовчик збирався зустрітися з татом і пе­редати йому маминого листа. Тато мав знати, що мама їде до нього в Рим!
Від’їжджаючи тато наказав синові захищати будинок від крадіжок. І, розкладаючи речі по місцях, Незграбний Вовчик подумав: «Я не можу дати знати грабіжникам, що я поїхав!»
Незграбний Вовчик перевірив усі свої речі та почепив на кожну записку: «Холодильник Незграбного Вовчика», «Стіл Незграбного Вовчика», «Стілець Незграбного Вов­чика»…
На порозі він раптом зупинився, бо досі непокоївся. Тому почепив записку на двері:
Тут перебуває Незграбний Вовчик одинадцять речей, що йому належать. Грабіжник немає права нічого забира­ти. Незграбний Вовчик не їде до тата далеко звідси. Якщо не вірите, можете спитати Кролика, неслухняну Мавпоч­ку, Білку, Ведмедя… Незграбний Вовчик з ними не попро­щався.
Щоб остаточно обдурити грабіжників, Незграбний Вовчик відчинив двері — так усі вважатимуть, ніби він удома.
Він тихо поїхав із лісу, не попрощавшись із друзями. З одного боку, він не хотів, щоб грабіжники знали про його від’їзд. А з другого — не хотів лишати друзів. Він по­думав: «Якщо я не попрощаюся з ними, здаватиметься, ніби я їх не покинув. Тоді й сумувати не треба».
Незграбний Вовчик сміливо рушив уперед. Біла ха­тинка позаду нього ставала дедалі меншою, поки не зни­кла зовсім.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії про незграбного вовчика”
Автор – Тан Сулань
Переклад з китайської – Ю.А. Головченко
Видавництво: “Віват”
Харків, 2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: