Історія малої часточки
Бруно Ферреро
Одного разу мала часточка картонної гри-мозаїки “Пазли” впала за холодильник, і нікому не вдавалося її дістати. Це була дуже красива часточка зі жовто-коричнево-білим малюнком.
Ця часточка так давно лежала за холодильником, що вже й забула, ким була, адже часточки мозаїки мають коротку пам’ять. Тому, роздивившись навколо себе, вирішила називатися “Часточкою”, бо ж усі, кого бачила вона, були цілими речами. Стіл був столом, крісло – кріслом, навіть кіт був котом, а чим була вона?
– Без сумніву, я – часточка чогось, але чого?
Тому Часточка вирішила вирушити на пошуки. На своїх паперових ніжках вийшла спочатку на подвір’я, звідки й розпочала пошуки.
Першим, кого зустріла Часточка, був великий Камінь.
– Привіт! – мовила Часточка до нього.
– Привіт, – неохоче відповів Камінь.
– Холодно сьогодні, правда? – запитала Часточка.
– Я нічого не відчуваю, мені байдуже, – відповів Камінь.
– Хочеш трохи пройтися?
– Я ніколи не рухаюсь.
– Це означає, що завжди лежиш тут?
– Так.
– Чи, буває таке, що тобі чогось бракує?
– Ні, Камінь – досконале творіння, тому я нічого не потребую.
– Навіть такої часточки, як я? – запитала несміливо Часточка.
– Іди собі. Мені ніхто не потрібен!
Налякана грізним тоном Каменя, Часточка швиденько відійшла та продовжила свою мандрівку по подвір’ю в пошуках речі, якій би бракувало такого шматочка, як вона.
Мандрувала, мандрувала (насправді, пройшла лише кілька сантиметрів дороги, але, якщо добре придивитесь, то побачите, що ніжки часточок мозаїки, справді, дуже маленькі) і нарешті дійшла до Калюжі.
Це була велика Калюжа з брудною водою. У царстві калюж ті, що з найбруднішою водою вважаються найгарнішими, бо в них відбиваються зірки та хмари.
– Добрий день, – мовила Часточка.
– Привіт, погануля, як справи? – відповіла Калюжа.
Взагалі, калюжі погано виховані та полюбляють пустувати, обливаючи болотом ближніх. Навмисне потрапляють під колеса машин, щоб зненацька оббризкати перехожих.
– Вибачте, – продовжувала мандрівниця, – чи, часом я не є вашою часточкою?
– Хм, – хмикнула Калюжа, – чому б ні? Ввійди всередину, тут є місце.
– Ах, як чудово! Я – часточка Калюжі! – втішилась вона та занурилась у брудну воду. Опинившись усередині болітця, почала м’якнути і задихатись.
– Рятуйте! Тону! – кричала з розпачу. Борсалась, намагаючись утриматись на поверхні, але вода затягувала її на дно. Гарний малюнок, який мала на собі, почав зникати.
– Рятуйте мене!
Калюжа злорадо усміхнулась.
– Нещасна мрійниця! Ти – лише шматочок картону, погануля!
У той час на галявині, неподалік від Калюжі снідав Дрізд.
Він пожалів та витягнув своїм довгим дзьобом Часточку із брудної води й обережно поклав її в сонячному місці, щоб висохла.
Сонячні промені та приємний вітерець висушили Часточку. Вона знову продовжила свої пошуки.
Минуло багато часу, допоки дійшла до круглого предмета, наїжаченого колючками, який до того ж мав маленькі дверцята.
– Як тебе звати? – запитала Часточка.
– Лушпинка каштана, – почула у відповідь.
– Гарне ім’я, – сказала Часточка та повторила те, що запитувала всіх, кого зустрічала.
Лушпинка довго не роздумувала:
– Звичайно! Мені так тебе бракувало! Я тут постійно сама, не маю з ким гратись.
– Чудово! – закричала Часточка. – Я є часточкою Лушпинки!
– Обіймімось! Будемо разом гратися, – запропонувала Лушпинка.
Часточка кинулась до Лушпинки, але…
– Ох! – раптом боляче вкололася. Знову спробувала, але, на жаль, її нова подруга була вся покрита колючками.
– Тепер розумію, чому ти не маєш друзів, – сумно сказала Часточка. – Якщо залишуся з тобою, стану ситечком. Правду кажучи, не думаю, що я твоя часточка.
Наша мандрівниця попрощалася з Лушпинкою і, не втрачаючи надію, далі вирушила на пошуки того, чому бракувало такої часточки, як вона.
Раптом щось заблищало. Часточка, підійшовши ближче, побачила Скалки скла, які гралися зі сонячними промінчиками.
– Добрий день, приятелі!
– Привіт! – майже одночасно відповіли Скалки, але не виявили зацікавлення до неї.
– Чи, часом, я не є часточкою вашої громади? – запитала Часточка з надією, бо Скалки здавалися їй приємними та симпатичними.
– Можливо, – відповів найбільша Скалка.
– Отож, можу залишитись?
– Залишайся!
Часточка почала гратися зі своїми новими братами, але…
– Ти нездара! – крикнула Скалка, з котрою намагалась гратися в пінг-понг сонячними променями. Часточка, як вона тільки не старалась, не відбивала променів. Окрім цього, її жовто-коричнево-білий малюнок вже не був виразним, тому мала Часточка почувалася нещасною.
Зненацька одна із Скалок, яка не брала участі в грі, а стояла на чатах, закричала:
– Увага, їде!
Скалки захвилювались. Перестали гратись і склалися так, що ріжуча частина була вгорі. Часточка залишилась посередині, напружено чекаючи, що буде далі.
– Велика нагорода чекає того, хто проб’є його з першого разу! – сказала найбільша Скалка.
Що треба пробити? Це Часточка зрозуміла згодом. Скалки лежали посередині стежки, якою їхав велосипед.
– Навіщо? – кричала перелякана Часточка.
Велосипед наїхав на шматочки скла і… “Пуф-ф-ф-ф!”
– О, ні! – закричала дитина. Зіскочивши з велосипеда, вона сумно дивилася на колесо, з якого швидко виходило повітря. Раптом побачила Часточку.
– Це не я! – закричала Часточка розпачливо.
Дитина не знала мови Часточки мозаїки, тому взяла її та побігла додому з радісним криком:
– Матусю! Матусю! Я знайшла її! Знайшла часточку своєї мозаїки!
Як це часто буває з дітьми, забувши вже про пробите колесо, раділа, що знайшла загублену річ.
За мить Часточка опинилась в обіймах багатьох подібних до неї шматочків. Вона усвідомила, що її пошуки закінчились. Тепер вже Часточка знала, ким є! Їй стали зрозумілими кольорові плями на ній: усі часточки утворювали зображення трьох чудових тигренят.
– Нарешті! Ми тебе чекали! – закричали хором усі часточки мозаїки. – Нам тебе дуже бракувало!