TOU

Історія одного поросятка

Казки Юрія Винничука

Було собі одне Поросятко, яке полюбляло мандрувати. Не знаю, чого йому не сиділося на місці, а от не сиділося, і край. Покинуло свій хлівчик і своє коритце та й подалося в мандри. І зайшло до королівського замку. Спочатку на нього ніхто уваги не звернув – мало які тут поросята тиняються. Але його побачив король.

– Гей, а це що за порося сновигає? Де воно тут взялося? Зараз до мене гості приїдуть, а тут порося! Негайно забрати його!

Сторожа кинулася Поросятко ловити, та куди там – воно таке прудке, в руки й не дасться.

– Стійте! – гаркнув король. – Зараз я його пристрелю! Дайте мені рушницю.

Узяв король рушницю та й почав смалити в Порося, аж гай шумить. Бах! – розлетілося дзеркало. Трах! – посипалася шиба. Гах! – розкололася дорога ваза з німецької порцеляни.

А Поросятко – без жодної подряпинки.

– Ах ти, кляте порося! – крикнув лютий король. – Ану, усі хапайте рушниці й пістолі та бийте цього приблуду!

Гей, що тут зчинилося! Похапала сторожа рушниці, а міністри – пістолі та як почали наввипередки цілити в Поросятко.

Бах! Бах! Бах! – в цілому замку жодного дзеркала не зосталося. Трах! Трах! Трах! – в цілому замку жодної шиби не лишилося. Гах! Гах! Гах! – в цілому замку ані вазочки, ані скляночки не врятувалося.

А Поросятко – без жодної подряпинки.

– Ану прикотіть сюди гармату! – скомандував король. – Зараз я покажу йому, де раки зимують!

Притягли гармату, зарядили – гу-гуп! гу-гуп! гу-гуп! Так усі стіни й повалилися. Весь палац на руїни перетворився.

А Поросятко – без жодної подряпинки.

– Вогонь! – скомандував знову король.

Гу-гуп! гу-гуп! гу-гуп! – ось уже й мури в порох розсипалися. Нічого не залишилося, на купі каміння стояв король і протирав запорошені очі. А як протер, то побачив на лузі Поросятко, яке мирно лежало на травичці й усміхалося до короля.

– Та що це за напасть така, га? – дивувався він.

– А це, мабуть, нам вороги підіслали, – сказав міністр державної безпеки. – Не могло воно само по собі до такого додуматися.

– Ану підіть та спитайте його, яка гемонська душа підіслала нам оце чудо, – звелів король.

Міністр підійшов до Поросяти й запитав:

– Скажіть мені, любе Поросятко, хто вас наслав на нашу голову, що ви нам і фортецю, і палац зруйнували?

– По-перше, не я руйнувало, а ви самі. А по-друге, ніхто мене не насилав, бо я ходжу із власної волі. Просто я Поросятко, яке любить мандрувати, – відповіло Поросятко і, показавши міністрові язика, побігло собі лугом, весело метляючи хвостиком.

Забігло Поросятко в ліс і потрапило до розбійників. Розбійники оточили його зі всіх боків, повиймали пістолі й ножі і почали повільно звужувати коло. Але Поросятко не злякалося розбійників, а сміливо кинулося їм під ноги. Розбійники закричали:

– Бий! Коли! Ріж!

Що тут зчинилося! У повітрі засвистіли ножі та шаблі, забахкали пістолі, а коли дим розвіявся, то Поросятко побачило довкола себе забитих розбійників. Ані один не ворушився. Самі себе постріляли й порубали.

– Так вам і треба, – сказало Поросятко і помандрувало далі.

Дорога привела його до моря. Великі спінені хвилі билися об скелі. Неподалік причалив корабель. З корабля спустили човен, щоб набрати прісної води. З човна вийшли озброєні матроси.

– Ой, – зітхнуло Поросятко, – я теж хочу стати матросом і плавати на кораблі!

Матроси засміялися:

– Ну, ви чули щось подібне? Порося хоче в море!

– Та ви ще просто не знаєте, з ким маєте справу! – образилося Порося. – Я нещодавно завиграшки зруйнувало ціле королівство! А вчора я поклало трупом дванадцять лютих розбійників!

– О, та ти козак хоч куди! – похвалили його матроси. – Але й ти не знаєш, з ким маєш справу, бо ми не просто матроси, а пірати!

– Справжні-справжнісінькі? – не вірилося Поросяті.

– Найсправжнісінькі!

– Та це ж просто чудово! Якраз вас мені й треба! Я все життя мріяло зустрітися з піратами і стати їхнім отаманом!

– Що? Отаманом? Ну, це вже занадто! Порося – отаманом! Спочатку ти мусиш стати джурою, а тоді матросом, а тоді боцманом, а вже тоді й отаманом.

– Гаразд. Я згодне. Але одна умова: всі ви мусите поклястися, що навіть у найлютіший голод ніхто з вас не помислить перетворити мене на печеню. Мусите до мене ставитись, як до свого товариша. Бо як ми станемо ворогами, то буде з вами те саме, що й з розбійниками.

Пірати перезирнулися. Такого завзятого Поросяти їм ще не доводилося зустрічати. І вони погодилися взяти його із собою.

І не розчарувалися, бо дуже скоро Поросятко довело свою хоробрість. Воно першим кидалося на абордаж, сміливо валило з ніг ворога, зчиняло таку метушню, що піратам робота йшла як по маслу.

– Ще нам так ніколи не працювалося, як із цим Поросятком, – казали вони.

– От-от, – погодився отаман. – Я навіть думаю, що після мене не буде у вас кращого отамана, ніж це Порося. А я вже старий. Грошиків наскладав доволі, пора й на заслужений спочинок.

Так і сталося. Отаман покинув корабель і подався доживати віку на батьківщину, а Порося обрано було за отамана. І так воно вдатно верховодило, що пірати всі як один неймовірно розбагатіли й могли замість одного аж десять кораблів спорядити. І всією цією армадою командувало Порося. Слава про нього котилася з краю в край. Які тільки королі не запрошували його до себе на службу. А король французький Льодзьо Вісімнадцятий навіть забаг видати за Поросятко свою дочку. Дочка в плач:

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 21

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історія одного поросятка”
Юрій Винничук
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: