Історія пр вовка Криволапка та братів- кабанів

Читай Володимир

1. Кривий
Народилося у вовчиці з Дикого лісу кільканадцять дітлахів. Усі маленькі, сліпенькі, пищать, до мами горнуться, цицьку шукають. Вовчиця радісно на них споглядає, усіх облизує теплим язиком, запах їх запам’ятовує. Новонароджені стараються, молоко ссуть.

Час іде, ростуть вовченята, граються, сили набираються. А один не грається. Навіть не ходить, не те, що б гратися. Лежить і на лапи звестися не може. Спочатку думали, що лінивий.

Та одного разу підійшла до нього вовчиця, обдивилася уважно. Аж бачить, коли вовченя на лапи зводиться, вони з колін випадають. Наче й колін немає.

— Ой, бідолашний… — зажурилася мама. — Що ж це за кара така?

Тут і батько-вовк Костогриз, підійшов, ватажок зграї. Подивився на малого й питає:

— Що з ним таке?

— Біда! З лапами щось. Не може підвестися.

— Не журися! Як не встане, значить така його доля. — рикнув Костогриз. — Збирайся, завтра вирушаємо в похід.

Покликала вовчиця лікаря. Той подивився, головою похитав, поцмокав і каже:

— Дисплазія певно. Це не лікується.

На ранок вовки стали збиратися. Час вирушати. Вовчиця йде, а поряд із нею вовчата маленькі плентаються. Лиш хворенький з живота на спину качається, на лапи звестися хоче, але нічого в нього не виходить. Не тримають лапи. Узяла вовчиця його в зуби й несе.

— Покинь його! — наказує їй Костогриз. — Не буде з нього справжнього вовка. Кривий він вродився, то кривим і помре. Лиш об’їдати нас буде.

Що мала робити вовчиця… Серце їй надривалося, але мусила підкоритися. У вовків вожак над усіма владу має: що накаже, те й роблять. А як хто не зробить, то й загризти може.

Поклала вовчиця кривенького на сиру землю попід дубом, гілки якого схилялися донизу, і пішла далі за зграєю, не оглядаючись. А вовченя залишилося саме.

2. Кабаняча сім’я
Лежав на животі, з боку на бік перевертався малий вовчок, скиглив, маму й тата кликав, але марно: скоро й запах їх розвіявся

Ось і ніч настала. Хоч і вовк, але все одно страшно малому. Сховався під кущем, калачиком скрутився і заснув. На ранок прокинувся від рохкання, що чулося десь поруч.

Причаївся вовчок, лопухом накрився, боявся що б його не помітили. Але скоро того лопуха своїм рилом підняла свиня. Вона шукала жолуді або якоїсь іншої поживи і побачити там вовка зовсім не сподівалася. Спочатку перелякалася, як свиня вовка, аж потім побачила, що вовченя ще мале, щенятко, а дорослих і зубатих поруч немає, і посмілішала. Почала до нього придивлятися.

Вовк теж перелякався. Свині він ще зроду не бачив, тож хотів втекти від неї, але ж… щойно звівся на лапи, вони підвернулися і він впав на животик, скиглити по-вовчому почав: «Не заподіюйте мені лиха!» Ось тут свиня й побачила, що він кривенький.

— Бідолашний! — похитала головою свиня, співчуваючи. — Як це ти тут будеш жити, коли тебе лапи не тримають?

Нічого не відповів вовк: ні кабанячої, ні людської мови він не знав; скиглив далі. Свині те скиглення молитвою здалося. Обережно узяла його за шкірку і понесла до себе.

Старий кабан Хрюк принюхався, насторожився. З лісу несло вовчим духом. Це віщувало небезпеку. Він знав: де вовки, там завжди небезпечно. Про це йому нагадували два шрами на лівому вусі від вовчих пазурів, які він дістав ще коли молодим був. Ледь врятувався тоді.

Коли кабан побачив Рохлю, свою дружину, яка в зубах несла малого вовка, він від здивування аж сів на задні лапи. Коли трішки отямився, каже їй:

— Чи ти, Рохля, здуріла? Чи не бачиш, що сірого вовка в зуби підхопила? Віднеси його до лісу, поки вовків не набігло!

Свиня поклала малого на траву.

— Насамперед, він дитина! І він залишиться з нами! Бо його покинули напризволяще! — Рохля була сповнена рішучості, її очі блищали і було зрозуміло, що сперечатися з нею, лише час гаяти.

Хрюк невдоволено порохкав, але на став починати довгої розмови. «Сама скоро зрозуміє, що не місце вовкам поміж кабанів».

Малі кабанчики обступили вовка і дивилися на нього зі страхом і з здивуванням в очах. Батьки їх привчили, що вовк — то хижак і ніякої дружби з ним бути не може. А тут справжній вовк вдома. Як таке може бути?

Але вовчик поводився мирно, нікого не хапав за горло, як тато про вовків казали, не гриз, і скоро до нього усі привикли. Вовком його ніхто не хотів називати, що б не було страшно, то ж назвали його Криволапком.

Ріс малий Криволапко поміж кабанчиків, як братик їхній. Рохля тим часом до гадюки Фарми ходила, траву цілющу в неї брала, настоянку варила й Криволапкові пити давала. Мало-помалу, вовчок вже й на лапи ставати став. Скоро вже й ступати міг, а потім й забігав. Вилікувався! Раділа Рохля, тішилися за нього, наче за рідного сина. Й не помітила, як полюбила.

3. Повернення вовків
Одного пізнього вечора, коли з-за хмар виглянув срібний місяць, почувся з Дикого лісу протяжний вовчий вий: г-уууу-ууууу… в-ууу-ууу-уу…

У старого Хрюка аж мурашки по шкірі пішли. Давно вже не було в цих краях вовків. Це виття означало, що вони десь поруч. А якщо поруч вовки, то з ними й смерть ходить.

Полягали кабани спати, тільки Криволапко не спить. Запах вовків йому ніс лоскоче, до себе кличе. Виліз він тихенько, що б нікого не збудити, зі своєї нори і на запах пішов. Старий Хрюк це побачив, прикинувся, що спить, а потім за Криволапком пішов.

Скоро Криволапко натрапив на зграю вовків, що зібралася на лісовій галявині. Впізнав і вожака, батька свого. І той його, на диво, впізнав.

— Малий? Невже це ти?

— Я!

— Вижив!? — здивувався Костогриз. — Певно під щасливою зіркою вродився!

— Так. Ця зірка називається Рохля.

— Не чув про таку. Розкажи-но.

Розказав Криволапко про те, як його під калиною кинули, як його, ледь живого, свиня Рохля знайшла, як на лапи поставила.

Костогриз то все уважно слухав, головою похитував. А коли Криволапко закінчив, каже йому:

— Ти хоч пам’ятаєш, що ти — вовк?

— Пам’ятаю! — кивнув Криволапко.

— То допоможи нам тих кабанів половити! Ти ж усі їхні ходи знаєш. Як половимо усіх, ото погуляємо! Ото буде забава, якої ще ліс не бачив! Тобі найжирніший кусень дамо!

— Давай! Веди! — заулюлюкала вовча зграя.

Призадумався Криволапко. Хоч і вовк він був, виглядав так само, як і вони, мав такі самі лапи й зуби, щось його непокоїло. Потім сказав:

— Добре! Дайте мені час все підготувати. Але поки я не повернуся, нікуди не йдіть і самі на кабанів не нападайте!

— Гаразд! Тільки ти не барись там! Ми вже й так їх з усіх боків обступили. А коли ти ще підкажеш — жоден наших зубів не промине! Як завтра до ночі не повернешся, підемо полювати без тебе. — Костогриз розвернувся й пішов геть, а Криволапко повернувся в ліс, тихенько назад в нору заліз і заснув.

4. План Криволапка
Прокинувся зранку Криволапко і мерщій до Хрюка.

Старий не заснув. Він все добре чув; там, на галявині. Криволапкові слова — «дайте мені час все підготувати» — не йшли йому з голови. «Невже? Невже він, якого ми як сина рідного гляділи, виховували, буде вовкам допомагати?» — думав кабан.

— Я вночі з вовками розмовляв. — сказав Криволапко одразу, коли наблизився до Хрюка. — Ходив до них. Просили мене їх стежками кабанячими провести, що б нас усіх нараз половити.

— І що ти на це відповів? — підозріло подивився кабан.

— Що мені треба все підготувати, продумати.

— Ти їм будеш допомагати? — аж завизджав від злості Хрюк.

— Ні! Що ви! Не буду! Я думаю, як нам врятуватися!

— Втечемо та й по всьому.

— Не втечемо. — Криволапко сумно похитав головою. — Вони з усіх боків обступили. В мене є інший план! — при цих словах він посміхнувся.

— Мовчи, вовку! Не треба мені твого плану! Сам розберуся. — старий кабан розвернувся й пішов геть. Плану в нього ще жодного не було, але з вовком він його обговорювати точно не хотів.

Хрюк був у розпачі. І не ті вовки його зараз бентежили, що в лісі зуби на нього точили, а той один-єдиний, який в стаді жив — Криволапко.

«Не можна вірити вовку!» — думав кабан, поклавши вже сиву голову на лапи. «Не можна!». За якусь мить він пригадав, як Рохля принесла його, ще малого, до стада, як молоком своїм його, наче своє маленьке поросятко, відпоювала, як на лапи ставила. «Ні! Він наш, свійський! Не може він вовкам служити, а нас, свою сім’ю, зрадити!» В лівому вусі бриніло: «Схаменися! Він вовк! Кабан — це здобич для нього, а не сім’я!» А в правовому відзивалося: «Але ж сам признався, що до вовків бігав. Як би щось задумав кепське, то б чого говорити став? А може правду каже, врятувати нас хоче?»

І так, і сяк крутив, думав, міркував старий Хрюк, а так і не вирішив нічого. Пішов до Рохлі за порадою. Розказав їй тугу свою і питає:

— От скажи-но мені, Рохлю, вірити Криволапкові чи ні?

Поглянула кабаниха на вовка, що лежав під смерекою. Він тяжко сумував. Та недовіра, яку він сьогодні відчув, розривала йому серце, застилала сонце й небо імлою, через яку не було видно майбутнього. «Тут я не свій», — думав він, — «і там, серед вовків, чужий.»

Непомітно підійшла Рохля. Коли Криволапко її відчув, вона вже стояла над головою. Вовк підняв голову, подивився на свою годувальницю, і нічого не сказав. Щось стояло у горлі і заважало говорити. Від розпачу хотілося завити по-дикунські на весь ліс, але він вчасно спам’ятався, що цього робити не можна — вовки вчують, подумають, що знак. Побачила Рохля його чорні, мов ніч, очі, і одразу прочитала в них усе те, що на серці було. Так тільки мама може.

— Повір йому! Він правду каже! — сказала вона Хрюку, коли повернулася.

Старий кабан пішов в напрямку до Криволапка і покликав його:

— Гей, Криволапку! Ходи сюди, треба порадитися, як від вовків боронитися!

Вовк вже й не надіявся почути ці слова! Вони були такою несподіванкою, що він аж підскочив і побіг до Хрюка, виляючи хвостом наче дворняга.

Хрюк зібрав усе стадо і почали радитися. Розказав Криволапко вчорашню нічну пригоду. Поки він говорив, кабанчики один до одного прижалися, хвостики попід себе попідбирали і при однім слові «вовк» затуляли очі від переляку. Справжнього вовка вони ще жодного разу не бачили. Хіба що Криволапка! Але ж він свійський!

Коли той закінчив, настала тиша. Було чути лише цвіркунів. Біда тяжкою чорною хмарою нависла над усіма і всі це розуміли. Раптом найменший кабанчик схлипнув і запитав крізь сльози:

— Мене з’їдять?

— Теж мені… верзеш казна-що! — розізлився Хрюк. — Сплюнь! — Він сам сплюнув тричі через ліве плече і постукав копитом по смереці. — Не боятися! Страх — це смерть! Краще подумайте, як від вовків втекти!

— А чому це ми маємо від них тікати? — запитав Криволапко з якоюсь дивною усмішкою. — Хай самі тікають!

— Чи ти забув, що не ми вовки, а вони! І це вони на нас полюють, а не ми на них!

— А ми їх хитрістю переможемо! — вовк встав на лапи і почав радісно пританцьовувати навколо інших.

«Певно здурів від страху…» — подумав Хрюк. Але цієї ж миті Криволапко зупинився і цього разу був серйозний:

— Ми їм влаштуємо пастку!

Він став розказувати свій план. Кабани спочатку слухали, мов заворожені, потім один через одного почали посміхатися, а коли Криволапко закінчив, дружно розреготалися, аж за животи схопилися.

5. Пастка
Стали кабани до зустрічі із вовками готуватися. А яка ж війна на голодний шлунок? Першим ділом наїстися треба, що б сили були. Наварила Рохля здоровенний казан горохової каші. Наїлися кабани, а далі за давнім своїм звичаєм полягали, щоб сало зав’язалося.

Ось і сонце за обрій зійшло. Час йти. Перехрестила Рохля Криволапка, обійняла на прощання, і він до вовків побіг.

Вовча зграя вже була зібрана, коли на галявині з’явився Криволапко.

— О! Ти тут? Добре! Встиг, бо пішли б без тебе!

За день усі добряче зголодніли. Приємний кабанячий запах, який йшов від Криволапка, збуджував апетит, аж слина вовкам з щелеп на землю котилася.

— То ходіть за мною! — відповів Криволпако. — Я вас кабанячими ходами проведу. Вони сплять й ні про що не здогадуються. Легка буде здобич. От тільки стежка вузенька, треба один за одним слід у слід йти.

— Нема проблем! — Костогриз перший побіг за Криволапком, а за ним усі вовки — слід у слід.

Страшно було Криволапкові. Серце виривалося з грудей, перехоплювало дух, пересихало в горлянці. «А якщо не вдасться мій план? А як вчують вони пастку нашу?» — ці думки не виходили з його голови.

Та поступово він опанував себе, і вирішив навіть покепкувати з вовків: тричі оббіг ліс вздовж і поперек перед тим як на потрібне місце їх вивести. Вовки бігли за ним, як сліпі, й навіть не помітили цього.

Вожаку не давав спокою кабанячий запах, який тримався на Криволапкові, а решта — завжди робили так, як вожак, і зайвих питань не задавали: якщо біжить Костогриз третє коло, значить так треба!

— У-ууу-уууу! — раптом завив Криволапко. Це був знак кабанам, що операція розпочинається.

Коли підбігли до скелі, зграя зупинилася.

— Чого стали? — запитав вожак у Криволапка.

— Стали, бо прийшли. Далі треба через цю печерку пролізти і ми серед кабанів. — Криволапко відвернув куща, а за ним було видно невеликий хід, яким вовк міг хіба що на зігнутих лапах пролізти.

— А чи ми проліземо? — Костогриз якось скоса подивився на поводиря. Криволапко похолодів від того погляду, але витримав його.

— Проліземо! Ось я перший полізу, а ви за мною! Тільки тихо, що б кабани не почули.

Він запхав голову в печеру і поліз. «Полізуть чи ні?» — ось що його в цю мить турбувало найбільше. Але скоро він відчув, як в п’яти дихає Костогриз. Зубів вожак ніколи не чистив, не лікував, то ж подих мав характерний.

Печера була темна і холодна. Лізти нею було дуже незручно, бо весь час треба було мало не на животі лізти. Де-не-де можна було встати на повний зріст, але й тоді треба було слідкувати, що б часом головою не зачепити стелю.

Повітря було мало, тож скоро всі вовки впріли і важко дихали, наче бігли марафон. Лише Криволапкові, який ліз першим, було ще сяк-так. Він навмисно часто сповільнював рух і тоді всі за ним завмирали, відпочивали й одночасно видихували ті залишки повітря, яке ще залишалися.

— Ще довго? — нарешті не витримав Костогриз.

— Ні, вже скоро!

І знову полізли. Ледь протискуються. Костогризу вже язик по землі волочеться, в очах зірочки зблискують від нестачі кисню. Про інших вовків годі казати. Але йдуть, вороття немає.

— Коли вже кінець цього пекла? — розізлився Костогриз і вкусив Криволапка за хвіст. — Куди ти нас завів?

— Це ще не пекло! — ледь чутно, наче сам для себе, прошепотів Криволапко і голосніше додав: Скоро вже!

За кілька хвилин криволапкова голова виглянула з печери, яка в цьому місці була ще вужча, ніж вхід до неї. Він швидко виліз, і поки Костогриз ще був в печері, кабанчики, які тут чекали, як було домовлено, завалили вихід великим каменем.

Костогриз вперся головою в той камінь, а зрушити не може. Відчув, що щось тут не те відбувається, розізлився. Натужився, вперся з усієї сили, а камінь не піддається.

Його ззовні ще й два кабана спинами притискають про всяк випадок. Може б як би розігнався та й вдарив, то б зрушив, але де ж тут розбіжишся, як за тобою зграя вовків, один на одного напирають, всі до виходу лізуть. Придушили вожака до того каменя, аж він поворушитися не може.

— Назад! Назад! — каже. — Це пастка!

— Що? Я не чую? — каже той вовк, що за ним йшов.

— Повертайся! — рикнув вожак.

— Я не можу! Тут тісно.

— Перекажи останньому: виходимо задом!

Поки останньому переказали, поки зрозуміли, що вожак каже, поки порачкували назад, вже й ті залишки повітря, які були, видихали. Тяжко вовкам.

Тим часом, поки вовки ще в тій печері були, виходу шукали, кабани з другого боку позбиралися, там де вхід був.

— Перший, пішов! — скомандував Хрюк.

Перший, молодий кабанчик, став задом до печери і розказав вовкам, що недарма горохову кашу їв.

— Другий, пішов!

Другий кабанчик теж мав що сказати з цієї теми, довго в собі промову тримав. І так один за одним все сімейство кабанів висловилося. Останній кабанчик, Хрюнь, як стояв, так і залишився, печеру затулив.

Тяжке горохове слово заполонило печеру. Воно вовкам виїдало очі, різало ніс і обпікало горло. «Це пекло! Справжнє пекло!» — Костогриз пригадав, що саме так він його колись уявляв: темно, холодно, навкруги зойкання й стогін, сморід і немає вороття назад.

— Вистачить їм науки! Досить! — змилувався Криволапко. — Витягайте!

Хрюнь відступив від печери. За кілька хвилин звідти показався вовчий хвіст. Вовк рачкував задом, хитався, з нього краплями стікав піт, висів язик, білий від спраги.

Очі були червоні, як стиглі вишні. Гороховий газ свою справу зробив. Щойно вовк вилізає, Хрюк його ломакою по голові: «Луп!» і на бік складає. Кожний своє дістав. Нікого ломака не пошкодувала.

Наскладав Хрюк з кабанчиками повну купу вовків. Всі з печери ледь повилазили. А вожак, який останнім повз, навіть сам вилізти не міг. Йому вже Криволапко допомагав.

— А тепер в’яжіть їх! Поки вони не отямилися. — наказав Хрюк.

Взялися кабани вовкам хвости зв’язувати. Хвіст до хвоста, хвіст до хвоста, усіх вовків поміж собою перев’язали. А потім на одну мотузку всіх прив’язали та й на міцну гілку усіх разом почепили головами донизу. Висять вовки, мов таранька.

6. Пекло
Розпалили кабани ватру. Взяли бубна, барабан і заходилися щосили по ньому бити. Хрюнь десь великі кістки знайшов, певно ще з мамонта, й ними, як паличками, по барабану гримає.

Решта навколо ватри танцюють, хрюкають у такт до ударів барабану. Старий Хрюк чорного кожуха на себе вдягнув навиворіт, роги бичачі на голову почепив і в вогонь палички підкидає. Ось і казана притяли.

Надихалися вовки свіжого повітря, мало-помалу отямлюватися стали. Розплющив Костогриз очі і жахнувся: «Я в пеклі! Тепер точно! Он і чорт стоїть рогатий, і казан зі смолою вже на вогонь ставлять!»

Висять вовки, хоч і отямилися, але бояться поворухнутися.

Несподівано Хрюк підняв руки догори і всі вмить змовкли.

— О, великий боже Перун! Дякуємо тобі за добре полювання! Вловили ми сьогодні цілу зграю вовків. Буде й тобі дарунок, й нам залишиться. Виберу зараз найжирнішого, найбільшого і тобі, Перуне, жертовного вовка віддам!

З цими словами Хрюк став наближатися до висячих вовків. Ті як почули, що зараз їх їсти будуть, перелякалися не на жарт. Це кабан живе з думкою, що його з’їсти можуть, і помалу до неї звикає й не боїться, а от вовк про це не думає.

Він же вовк, кого ж йому боятися? Завили вовки. Але не той то був голос, який жах наводив, а скоріше жалібне скиглення.

— Помилуйте! — несподіваного серед того скиглення обізвався Костогриз. — Прошу прощення!

— Прощення? — Хрюк в чорнім кожусі і з рогами підійшов до вовків і заглянув Костогризу в очі. — Жодного прощення зграї бандитів! Хто грабував на дорогах, га? Хто мордував невинних, га? Хто від дітей відрікався, не ти?

При цих словах Костогриз пригадав собі як покинув в лісі малого кривого і немічного сина. Йому стало соромно. «Є каяття та вороття немає!» — подумав.

— Я… — відповів він тихо, щиро і з жалем у голосі.

— Ми більше не будемо! Пробачте нам! — почали скиглити вовки, відчуваючи, що це їх остання надія вимолити прощення.

Раптом почувся дивний голос: дзвінкий, голосний, наче з неба хтось промовляв:

— Відпусти їх! Я сьогодні добрий. Лиш хай поклянуться, що більше ніколи сюди носа свого не покажуть! — це Криволапко, який з-за кущів спостерігав за цим цікавим видовищем, надів відро на голову і промовляв за Перуна. Шкода йому вовків стало. Добре мав серце, пробачив їм, як каяття побачив.

Хрюк підійшов до вовків і крикнув голосно, здійнявши руки до неба:

— Кляніться, поки блискавка вас не вразила!

— Клянемося, клянемося! — наперебій заскиглили вовки.

— Голосніше! Перун вас, негідників, не чує!

— Клянемося! — завили вовки щосили.

Цієї миті кабан відрізав мотузку, якою вовки були прив’язані до гіляки і вони впали мордами об землю. Далі почали тікати у різні боки хто куди. Але ж і хвости їх були зв’язані між собою. Повідривали собі хвости, але раді були, що хоч голови вберегли.

З того часу вовчої зграї немає. Ніхто з вовків не хоче згадувати, як він тут, в Чарівному лісі, на кабанів полював. Так полював, що кабани його ледве в казані не зварили. Коли ж за хвоста питають, то відбріхуються як можуть. Кабани ті вовчі хвости біля своєї оселі повішали. Кожен, хто їх бачить, думає: «О! Як вони стільком вовкам хвостів понадирали, то треба їх остерігатися!» От такий тепер мають оберіг. Від самого Перуна!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: