TOU

Історія про Герд і Фрейра

Міфи та легенди Скандинавії

1.
Фрейр, брат Фрейї, був наймогутнішим із ванів. Він був вродливим і шляхетним, чудовим воїном і коханцем, але йому не вистачало чогось у житті, і Фрейр не знав, чого саме.
Смертні Мідґарда шанували Фрейра. Вони вважали, що він править порами року. Фрейр робив землі плодючими і вдихав у мертвий ґрунт життя. Люди поклонялися Фрейру й любили його, але це не могло заповнити порожнечу в його душі.
Фрейр оглянув свої речі: його меч був такий могутній і дивовижний, що міг вести бій сам по собі. Але це не вдовольнило Фрейра.
У нього був Ґуллінбурсті, вепр із золотою щетиною, створений гномом Брокком і його братом Ейтрі. Ґуллінбурсті тягнув колісницю Фрейра. Він міг рухатися в повітрі та в воді, мчати швидше за будь-якого коня, бігти навіть у найтемнішу ніч — завдяки яскравому сяйву золотої щетини. Але Ґуллінбурсті не вдовольнив Фрейра.
У нього був Скідбладнір — корабель, збудований трьома гномами, відомими як сини Івальді. Це був не найбільший корабель на світі (ним був Наґльфар, корабель мертвих, зроблений із необрізаних нігтів покійників), але на ньому могли поміститися всі аси. Коли Скідбладнір вирушав у плавання, його завжди супроводжував попутній вітер, і він міг відвезти куди завгодно. І хоча це був другий за величиною корабель у світі й на ньому поміщалися всі аси, Фрейр міг скласти Скідбладнір як скатертину і носити в сумці. Кращий корабель годі й уявити. Але Скідбладнір не вдовольнив Фрейра.
Йому належала найліпша резиденція після Асґарда. Це був Альвхейм, дім світлих альвів, де його завжди чекали і вважали королем. Не було у світі місця, подібного до Альвхейма, але і він не вдовольнив Фрейра.

Фрейрів слуга, Скірнір, належав до світлих альвів. Він був найкращим слугою, мудрим і кмітливим.
Фрейр наказав Скірніру запрягти Ґуллінбурсті, й вони разом вирушили до Асґарда.
Діставшись туди, вони пішли до Вальхалли — великої зали убитих. В Одіновій Вальхаллі живуть ейнгерії, «ті, хто воюють одні», — всі чоловіки, які померли відважною смертю в бою з початку часів, їхні душі забирають з поля бою валькірії, діви-войовниці, на яких Одін поклав завдання приносити душі шляхетно загиблих, полеглих у бою воїнів, до їхнього останнього пристановища.
— Певно, їх там багато — сказав Скірнір, який ще не бував у Вальхаллі.
— Багато, — підтвердив Фрейр. — А в майбутньому буде ще більше. Нам знадобиться чимало воїнів, щоб здолати вовка.
Наблизившись до полів, що оточували Вальхаллу, вони почули звук бою; долинув брязкіт металу, а з ним і глухі удари зброї об тіло.

Вони побачили могутніх воїнів різного віку та походження у повному обладунку, які зійшлись у рівному бою, і кожен з них боровся не на життя, а на смерть. Невдовзі близько половини чоловіків лежали мертвими на траві.
— Досить, — пролунав голос. — На сьогодні бій закінчено!
Й відразу ж ті, хто вистояв у бою, допомогли мертвим підвестися з землі. Фрейр і Скірнір дивилися, як їхні рани затягуються, і ось уже воїни сідають на своїх коней. Всі, хто взяв участь у бою того дня, переможені та переможці, поїхали додому в Вальхаллу, призначену для шляхетно полеглих.
Вальхалла становила собою величезну залу. В ній було 540 дверей, і в кожні двері могли в ряд пройти 800 воїнів. Вона вміщала більше людей, ніж можна собі уявити.

Починався бенкет, і воїни веселились. Вони їли вепряче м’ясо, яке готували у гігантському казані. Це було м’ясо вепра Сехрімніра: щоночі воїни ним частувались, і щоранку гігантський звір оживав, готовий бути вбитим знову і віддати своє життя та тіло, щоб нагодувати шляхетно загиблих. Скільки б не було воїнів, м’яса завжди вистачало кожному.
На стіл подали мед.
— Це ж скільки треба меду, щоб їх всіх напоїти, — сказав Скірнір. — Звідки він береться?
— Його дає коза Хейдрун, — пояснив Фрейр. — Вона стоїть на даху Вальхалли й об’їдає листя з дерева Лерад — так називається гілка світового дерева Іґґдрасілль. З її вимені тече найкращий мед. Його завжди вистачатиме на кожного воїна.
Вони наблизились до високого стола, за яким сидів Одін. Перед ним стояла миска з м’ясом, але він його не їв — лише час від часу наколював шматочок на ніж і кидав на підлогу, де м’ясо пожирали вовки Гері та Фрекі.
На плечах Одіна сиділи два ворони, яких він теж годував м’ясом, поки вони нашіптували йому про те, що відбувалося десь далеко у світі.
— Він не їсть, — прошепотів Скірнір.
— Йому й не треба їсти, — відповів Фрейр. — Він п’є вино, і цього достатньо. Ходімо. Нам тут більше нічого робити.
— Чому ми сюди приходили? — запитав Скірнір, коли вони вийшли через одні з 540 дверей Вальхалли.
— Бо я хотів пересвідчитись, що Одін тут, у Вальхаллі, разом із воїнами, а не у своїй залі, на Глідск’яльві, де він спостерігає за світом.

Вони зайшли до зали Одіна.
— Чекай тут, — сказав Фрейр.
Він сам зайшов до зали Одіна і піднявся на Глідск’яльв — трон, з якого Бог-отець бачив усе, що відбувалося у дев’яти світах.
Фрейр почав роздивлятися світи. Він поглянув на південь, на схід і на захід, але не знайшов того, що шукав.
А тоді перевів погляд на північ і побачив те, чого йому не вистачало у житті.
Скірнір чекав біля дверей, коли його хазяїн повернувся. На обличчі Фрейра був вираз, якого Скірнір досі не бачив, і це його налякало.
Вони мовчки залишили залу.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Скандинавська міфологія”
Автор – Ніл Гейман
Переклад – М. Бакалова
Видавництво: “КМБУКС”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: