ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Історія про голуба Сизокрила та голубку Пір’їнку

Казки Володимира Читая

1. Голуб і голубка
Малий сизокрилий голуб, якого усі так і звали — Сизокрил, змалку знав, що коли виросте, буде поштарем. Так вже повелося звіку-зроду. І батько, і дід, і прадід його — усі поштарями були.

Підріс Сизокрил за літо, літати навчився, ось вже й у лісову школу час йти, науки різні вивчати. А що для поштаря найважливіше?

Правильно! Географія. Тож урок географії малий голуб ніколи не прогулював.

Про вчителя географії, сивого та поважного голуба Чуба, казали, що він півсвіту облітав. Чи правда то, чи вигадка, ніхто не знав. Але коли розказував Чуб на уроці про міста та села українські, по степи широкі, про гори високі, учні слухали, мов зачаровані.

Чи не на кожному уроці Чуб наказував:

— Літайте та бігайте усюди, тільки Дикого лісу стережіться! Обходьте його десятою дорогою, бо й пір’я від вас не залишиться!

— Чому? — не втримався і запитав одного разу Сизокрил.

— Бо краще тобі цього не знати! Повір мені, старому: там не літай.

Більше Сизокрил не питав, але йому завжди кортіло дізнатися, що ж там, в Дикому лісі, таке страшне, що Чуб навіть сказати боїться.

Мав Чуб доньку — білу-білесеньку, тендітну голубку Пір’їнку. Батька вона не соромила, вчилася добре. Особливо подобалося їй домоведення. Навчилася полотно ткати, вишивати, борщ та галушки готувати і робила це вправно та з душею. От тільки зі співом у неї не склалося.

Стидалася Пір’їнка на уроці співати.

Сизокрилові вона одразу сподобалася; байдуже, що не співала. Якось він їй додому провів після уроків. Якось зранку зайшов, що б разом в школу піти. Якось в очі її глибокі зазирнув. Пір’їнка сором’язливо погляд убік відводила, шарілася. Не угледів голуб молодий, як закохався.

На весну став голуб поштарем працювати. Чужих листів, на відміну від сороки Тріскоті, не читав. По зернятку за кожного листа брав і цього йому вистачало. Це зернятко Пір’їнці приносив, їли разом з двох боків. Сизокрил завжди більший шматок їй віддавав.

Вечорами злітали на високу гілку і милувалися заходом сонця. Мріяли, як скоро поберуться, зів’ють своє гніздечко і малих голуб’ят висидять.

Зайшло сонце, заснули.

2. Небезпечне завдання
Вдосвіта горобець збудив:

— Сизокрил! Прокидайся! Тебе ворон Карк кличе.

Скочив Сизокрил, навіть сон не встиг додивитися, і мерщій до Карка полетів. Робота є робота.

Старий Карк, директор лісової школи і голова лісової ради, був чимось стривожений. Він ходив, заклавши крила за спину, і морщив дзьоба.

Було видно, що він заклопотаний чимось важливим.

— Доброго дня, пане Карк! Ви мене кликали?

— Так, Сизокриле. Є справа. Важлива. Винятково важлива. — Карк зупинився і подивився на голуба.

— То кажіть!

— Треба лисові Рудейку, який послом у Дикому лісі служить, листа таємного передати.

— Гаразд, я передам. Це ж звична справа, листи передавати! — посміхнувся голуб.

— Ти, мабуть, голубе, не зрозумів. Рудейко в Дикому лісі.

— В Дикому? — перепитав Сизокрил. Мурашки пішли по шкірі. Він пригадав розповіді вчителя Чуба і йому стало страшно. — Я там не бував ще…

— Що ти знаєш про Дикий ліс?

— Нічого. — знизав плечима Сизокрил.

Ворон знову задумався і голубу здалося, що він щось пригадував.

— Добре, розкажу. Ти маєш знати правду. — Карк прискіпливо подивився на Сизокрила. — Дикий ліс зовсім не такий, як наш. Там ніхто не вміє ні читати, ні писати, ні людською мовою розмовляти. Усім править тигр Смугар. Колись я його вчив. Здібний був учень. Але після школи щось змінилося. Захотів він панувати над іншими. Пішов на той берег, де жили дикі звірі і скорив їх. Тепер там Дикий ліс. Усі книжки, котрі були в лісі, позабирав собі і нікому не дозволяв вчитися.

Сизокрил мовчав і заворожено слухав.

— Знання — то сила! Смугар це добре зрозумів. — продовжував Карк, схиливши голову. — Він оточив себе невченими невігласами і вважає себе найсильнішим. Він — цар Дикого лісу. Його слово — закон. А той, хто його не послухає, жорстоко карається, живим не залишається. Має

Дикий ліс свою авіацію — гостродзьобих яструбів, піхоту — гострозубих вовків та флот — зубатих щук. Панує Смугар на землі, на небі і в воді. Ось такий він, Дикий ліс.

— Що скажеш? — Карк підвів погляд на Сизокрила.

— Якщо я не полечу, то хто інший? Я готовий! — голуб впевнено кивнув.

— Добре. Дякую, що погодився! Ти — наша єдина надія.

Карк прив’язав Сизокрилу до лапки таємний свиток, потис йому крило і по-батьківськи сказав:

— Лети, синку, і повертайся живим та неушкодженим! Ти зможеш! Я впевнений у цьому.

— Чи можна мені з Пір’їнкою попрощатися?

— Звісно. Вилітай вдосвіта. Горобці тебе проведуть до кордону із Диким лісом. Я їм скажу. Далі вже сам мусиш.

Полетів Сизокрил до Пір’їнки, розповів про каркове завдання.

— Милий мій! Тривожиться моє серце. Не лети! — голубка дивилася на нього і мало не плакала.

— Я мушу, сонце моє. Мушу. Це ж моя робота. Якщо не я, то хто інший?

— Так, я знаю, що треба. — змирилася голубка. — Відпочинь. А я тут біля тебе побуду.

Сизокрил заснув. Голубка всю ніч просиділа поруч, дивилася на нього, сплячого. Спати не могла. Молилася за нього і просила Господа Бога, щоб повернувся живим і неушкодженим. Потім узяла шматок полотна і вишила жовто-блакитну стрічку. На ранок пов’язала її Сизокрилу на шию і промовила:

— Повертайся, Сизокрилику. Я буду тебе чекати. Завжди буду.

— Я повернуся. Обов’язково повернуся! — голуб обійняв її ніжно, потім подивився у чорні її очі, повні сліз, втер їх крилом, а далі змахнув крилами і не оглядаючись щез в ранішньому тумані.

3. В Дикому лісі
Горобці, як і обіцяв Карк, провели Сизокрила до кордону.

— Все, голубе. Далі мусиш сам. Щасти тобі! Будь обережний!

— Дякую, хлопці. Бувайте здорові. — голуб ще вдосвіта перелетів у Дикий ліс.

На перший погляд, Дикий ліс нічим не відрізнявся від лісу Чарівного. Такі ж самі смереки та ялиці. Такі ж самі гори виднілися на горизонті. Так само сходило сонце. Але було в ньому щось непомітне, нечутне, тривожне. Голубу здавалося, що за кожним деревом, за кожною хмаринкою причаїлася небезпека. Тому летів він низько над деревами.

Сонце цього ранку не дрімало довго. За якусь мить весь Дикий ліс потонув в його світлих обіймах і прокинувся.

Голуб летів і роздивлявся ліс. «Нічого особливого. Все, як в Чарівному лісі.» Але ще не встиг намилуватися місцевим краєвидом, як побачив широку тінь над собою. Підняв голову і мало не оторопів.

Величезний яструб каменем летів прямо на нього. А за ним ще два! Ледь встиг ухилися. Ще б мить і все! Довелось би закінчувати цю історію. Але голуб вивернувся. Склав крила і впав, прямо в терновий кущ. Усі крила поколов, але від яструбів сховався. Вони більші за голуба і в кущ залізти не могли.

Цілий день там просидів. Вночі, коли яструби вже поснули, тихесенько, навшпиньки з тернового куща виліз і втік. Пройшов трішки і почув, як хтось поруч гугукає:

— Гу-гу! Гу-гу! — То сова прокинулася і до нічного полювання готувалася.

Сизокрил підійшов до неї і на пташиній мові питає:

— Пані сова! Гарного Вам полювання! Підкажіть мені як знайти лиса Рудейка?

— Ще чого! — відвернулася сова. — В мене своїх справ повно, що б твоїми займатися.

— Підкажіть, будь-ласка! Я Вам за це цікавинки розкажу! — не поступався голуб.

— Цікавинки? Які цікавинки?

— Історії Чарівного лісу! Ви такого ще не чули!

Цікаво стало сові, погодилася.

— Гаразд! Ти мені розказуй, а я тебе проведу до Рудейка. Але гляди! Якщо мені буде не цікаво, зараз же покину тебе.

Розповідав голуб про слоника Дзвоника, про віслюка Якала, про черепашку Черепка, про дракона Вогника, про пінгвіна Льодика та інші історії, які знав, а сова то все слухала і дивувалася: «Бува ж таке!».

Йшли, поки обрій не зафарбувався сонячним ранком.

— Усе! Далі підеш сам. Мені спати час. — Сова вказала шлях до рудейкової нори і полетіла на захід.

Далі Сизокрил пішов сам. Намагався злетіти — не зміг. Крила ще не загоїлися від тернових голок. Скоро почув, як хтось плаче. Підкрався поближче, дивиться, а то мале дівча сльози ллє.

— Що це ти тут робиш? — не стримався голуб і по-людськи її запитав.

— Я загубилася! — відповіла дівчинка. Вона плакала і навіть не зауважила, що голуб по-людські розмовляє.

— Як тебе звати?
— Ксеня!

— Не сумуй, Ксеню! Я тобі допоможу! Йди за мною!

Ксеня підвелася і пішла за ним. Йде Сизокрил, з лапи на лапу ступає, а за ним дівчинка з кошиком.

Голуб не помітив, як на нього з неба кинулися яструби. Вони ще з вчорашнього дня пам’ятали про чужоземного сизого голуба-втікача. Якби не Ксеня, то тут би й кінець історії. Але дівчинка побачила, що задумали яструби і швидко накрила голуба своїм кошиком. Але яструби не поступалися.

Позліталися зграєю і нумо той кошик перевертати. Тоді Ксеня виламала смерекову гілку і стала нею лупцювати тих яструбів, поки не розігнала усіх. Розізлився старший серед яструбів, до царя Смугаря із терміновим докладом полетів.

Сизокрил з Ксенею тим часом до руйдейкової нори дісталися. Правду казали, що кращої нори в лісі немає. Постукав Сизокрил у двері три рази, як йому Карк наказував, і людською мовою каже:

— Відчини мені, Рудейко. В мене послання з Чарівного лісу.

За мить двері одчинилися і лис впустив гостей в нору. Потім виглянув, подивився навкруги, чим не стежать, і зачинився на усі клямки.

— Що в тебе, голубе? — лис перейшов одразу до справи.

— Ось що! — Сизокрил відв’язав від лапки свиток і дав його Рудейкові.

Той розгорнув і прочитав таке: «Допоможи людині!». Рудейко подивився уважно на дівчинку, потім на голуба, а далі опустив очі додолу і замислився. За кілька хвилин лис промовив:

— Що ж, наказ, є наказ! Старий Карк мабуть знає, що робить.

Тим часом, старший з яструбів прилетів до Смугаря, вклонився перед царем до землі і каже:

— З’явилися чужинці у Вашому лісі. Нас кривдять і Вам служити не хочуть!

— Хто вони?! — рикнув Смугар.

— Мале дівча і голуб сизокрилий.

— Я знищу їх ще до заходу сонця! — прошипів розлючений Смугар. — Покажи, де вони!

Полетів яструб, а за ним Смугар побіг. Прилетів на те місце, де останній раз Ксеню із голубом бачив, але їх вже там не було. Рикнув

Смугар три рази, голосно, аж луна горами пішла, і за хвилину вовки, вірні слуги, з’явилися.

— Розшукайте мені людину! — наказав тигр. — А не знайдете її, я вас усіх роздеру!

Заметушилися вовки, перелякалися, але слід таки узяли. Пішли по сліду і привели Смугаря до рудейкової нори. Підійшли, обступили нору з усіх боків.

— Рудейко! Виходь! — наказав цар.

— Це Ви, ваше величносте? — хтось відповів з нори.

— Так! Це я — цар Смугар! Виходь!

Перелякався Рудейко не на жарт. Чує, що розлютився Смугар. Вирішив хитрощі застосувати.

— Я не можу вийти до Вас! Я не помитий, не побритий, не вдягнутий! Як же я можу перед царем, перед Вашою Величністю, в такому вигляді на очі з’явитися?

— Збирайся, лисе, я почекаю!

— Негоже Вам, цареві, самому до підданих ходити. Я завтра до Вашої Світлості сам прийду, як тільки сонце зійде. Ви відпочиньте, а я завтра вдосвіта у Вашому палаці буду.

Задумався тигр. Справді, чого б це він, цар усіх звірів, якогось там лиса Рудейка чекав. Сам мусить прийти за царським наказом!

— Чекаю тебе завтра в палаці на сході сонця! — наказав тигр. — А не прийдеш, то це останній день в твоєму житті буде! — Рикнув Смугар на вовків. Ті посадили його на трон і до палацу на плечах понесли. А старший яструб летить, сонце затуляє, що б в очі цареві не світило.

4. Ксеня повертається до людей

— Богу дякувати, пішли геть. — полегшено зітхнув Рудейко.

Покликав він своїх дітей, малих лисенят, і каже їм:

— Дітоньки мої любі! Вчив я вас розуму, вчив я вас хитрощам. Настав час довести, на що ви, лисенятка мої, здатні. Ось бачите, є мале дівчатко. Його треба на край лісу до села провести, цілим і неушкодженим.

— Добре, тату! — зраділи малі лисенята. — Ми впораємося! — Вперше батько доручав їм таку важливу роботу і їм було приємно. Але й страшно водночас.

Настала ніч. Двоє лисенят пішли вперед, а за ними маленька Ксеня з голубом на плечах. Йдуть крадькома, лише пальцями землі торкаються.

Але ж як не старалися, вовки їх таки почули. Запах людський нічим не переб’єш. Прибігла зграя. Обступили Ксеню і дивляться на неї голодними очима, аж слинка котиться. Так би й з’їли. Вже й підступати почали, от-от кинуться і роздеруть дівчину. Аж тут лисеня до них каже:

— Схаменіться, вовчики-братики! Лиха накоїте, якого вам Смугар ніколи не подарує!

— Що ти таке кажеш? — прохрипів вожак вовчий.

— Те й кажу. Смугаревої волі ви не знаєте! А він, що б ви знали, казав людину цю вивести на край лісу й там принести її в жертву. Ось ми й виконуємо його волю. Хочете йдіть за нами, а як не хочете — не заважайте! Розійдіться! — лис сміливо пішов вперед, прямо на вовків, і потягнув за собою Ксеню.

Вовки розійшлися в боки і пропустили їх. Потім пішли слідом за ними.

Йдуть лисенята попереду, принюхуються, за ними Ксеня з Сизокрилом на плечі, а за ними зграя вовків йде. Очі в них червоні, язики з зубатої щелепи вивалюються. Усю ніч йшли, а під ранок на край лісу вийшли. Вже й село вдалині видніється.

— Прийшли! — зупинився лис, який йшов першим. — Розпалюймо жертовний вогонь!

Розсілися вовки навколо Ксені, сніданку чекають. Позносили лисенята хмизу і запалили вогнище.
— Співайте тепер жертовних пісень! Славте Смугаря! — скомандували лисенята вовкам. — Хто голосніше витиме, тому й більший шматок дістанеться!

Вовки завили один голосніше за іншого. Не жаліють горла, стараються.

Почули люди те виття, і не так люди, як їхні пси. А були серед них й такі, які завбільшки за вовків! Вовкодавами звуться. Їх навіть ведмеді бояться, не те що вовки. А тут не один такий пес, а ціла компанія!

Біжать з села наввипередки, гарчать, гавкають, зуби на місячному сяйві поблискують.

Злякалися вовки і до лісу почали тікати. Один швидше за іншого. Дитину налякати вони можуть, а от з справжнім вовкодавом змагатися бояться.

Лисенята на подяку теж не чекали, долі не випробували. Буває, що й добро забувається. Спочатку покусають, а потім, як взнають, що це вони Ксеню врятували, вибачатимуться. А яка користь з тих вибачень? Порвані боки від вибачень не гояться.

Згодом і люди прибігли. Серед них і матуся Ксені. Побачила вона дитинку свою, заплакала від щастя, що та знайшлася. Кинулася до неї, обійняла, поцілувала, слізьми своїми окропила і примовляла:

— Дякувати Богу, знайшлася. Дякувати Богу, дитинко моя люба…

— Мамо! Це голуб мене врятував! Це він та його друзі лисенята мене в село вивели! Ось він, мій рятівник! — Ксеня зняла Сизокрила з плеча, взяла його в долоні і простягнула поперед себе, показуючи мамі. — Скажи, Сизокриле, що це ти мене врятував! — дівчинка подивилася на голуба. Той мовчав.

— Добре-добре, Ксеня. Голуб, то голуб. Головне, що ти знайшлася. Ходімо до хати. — Мама міцно взяла доньку за руку і повела у бік села.

5. Пір’їнка вирушає на пошуки Сизокрила

Минуло кілька днів з того часу, як Сизокрил полетів в Дикий ліс. Які ж це були довгі і тягучі дні! Пір’їнці здавалося, що вони нескінченні.

Вона раз у раз виглядала з батьківського гнізда, дивилася в небо і кожна темна цяточка здавалася їй подібною на Сизокрила. Але кожного разу то був не він.

І засинала, і прокидалася вона з думкою про свого голубка. «Де ж він, милий… Як він там, на чужині… Чи долетів… Чому так довго його немає…» — ці думки займали її, не давали спокою.

Минув ще день. Ніч огорнула Чарівний ліс. Голубка не спала. Сьогодні він теж не повернувся. Вона підвела очі на повний місяць у зоряному небі. Стала приглядатися і побачила на ньому риси сизого голуба, її Сизокрила. Її серце заворушилося і заспівало:

Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю:
Де Сизокрил мій, чому я не знаю?
Чому моє серце тривожиться так?
Подай мені Боже, який-небудь знак.

Мовчав місць. Мовчали зорі. Під ранок заснула Пір’їнка. Приснився їй Сизокрил. Весь чорний, очі чорні, сумні. Дивиться на неї і наче шепоче тим поглядом: «Я ще живий! Я повернуся! Жди мене!».

Прокинулася голубка, сон пригадала. «Це знак!» — подумала. Пішла до батька за порадою.

— Тато! Не можу я більше чекати. Немає життя мені тут. Знаю я, що живий мій милий. Серцем відчуваю, що йому потрібна моя допомога.

Відпусти мене в Дикий ліс! Благаю!

— Там небезпечно, доню, ти ж знаєш!

— Тато, мені однаково де загинути: чи тут від смутку та сліз чи там від яструбових пазурів. Але якщо я залишуся тут, то хто допоможе Сизокрилу в Дикому лісі?

Подивився на доньку старий голуб Чуб, побачив її очі, сповнені рішучості, відчув серце, сповнене коханням, і не став сперечатися.

— Лети донько! Ти зможеш! Я вірю в тебе! Немає таких мурів, які б не здолало справжнє кохання! Якщо ти справді так його кохаєш, то я спокійний за вас. — Він поклав руки на доньчину голівку і благословив її. — Нехай береже тебе Бог! І запам’ятай, доню: лети низько над землею, стережися яструбів!

— Дякую, тато! Дякую. — Голубка обійняла старого батька і подумки попрощалася з ним назавжди.
Зранку Пір’їнка полетіла в Дикий ліс.

6. Пір’їнка в Дикому лісі
На краю Чарівного лісу горобці-прикордонники зупинили голубку, попередили, що далі — Дикий ліс, повний небезпеки.

— Знаю-знаю. — відповіла голубка. — Але мені туди й треба. Я за Сизокрилом.

— Треба, то треба. Наша справа — попередити! — Горобці розійшлися і голубка полетіла в Дикий ліс. Летіла низенько, як наказував батько, попри саму землю. Ледь кущів не торкалася.

Видно було як білі гриби ростуть, точнісінько такі самі, як в Чарівному лісі. «Ось зайчик, такий самий, як Вушок з нашого лісу. І калина, така сама червона, як у нас.» — думала Пір’їнка і летіла далі.

Аж раптом побачила на землі яєчко. Так! Справжнє яєчко! «Як так може бути, що б яєчко на землі було? Воно ж замерзне!» — сполохалася голубка і повернула назад, до яєчка. Позбирала сухої травички, підстелила і сіла на яєчко, гріти стала.

Раптом чує, як з вихор з неба падає! Підійняла голову й оторопіла з переляку: здоровенний яструб на неї несеться. «Він яйце певно хоче!» — подумала голубка і ще дуже його обійняла. «Не дам малого!»

— Йди геть, розбишака! — затріпотала крилами голубка, коли яструб вже мало не схопив її. — Не маєш права на беззахисних, ще ненароджених дітей нападати!

— Що? — здивувався яструб. — Це ж моє яйце! Віддай!

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: