TOU

Історія про хробака Зяву

Казки Володимира Читая

1. Хробакова мрія
В великій купі оленячого гною оселилися хробаки. Жили собі спокійно та затишно, аж поки не народився Зява.

Він змалку був диваком. Занадто часто підіймав голову і споглядав на небо, хоч то зовсім не хробача справа. Особливо полюбляв милуватися, як сонце ховається за обрієм. Нічого милішого для нього, ніж ця мить, на світі не було. «Десь там, далеко-далеко, сонечко лягає спати» — уявляв Зява і мріяв… Мріяв, як одного разу дістанеться краю землі і побачить це на власні очі.

Повертався в купу вночі, то ж не висипався і зранку позіхав. За це Зявою і прозвали.

Сьогодні був найдовший у році день і Зява засидівся довше, ніж звичайно. Підійшла схвильована мама:

— Зашукалася я тебе сину! Всі вже спати полягали, лиш тебе одного немає. Це ще добре, що я знаю, де тебе знайти можна! Гайда в купу!

— Зараз, мам! Зараз. Лише додивлюся, як сонечко спати ляже. Ще мить.

Мама дивилася на малого свого синочка, а той на сонце.

— І що ти в цьому сонці знайшов? Сонце, як сонце. Завжди сходить та заходить. — дивувалася мама.

— Ні, воно чудове! І воно живе на краю землі. От би мені туди… — Зява сумно зітхнув і похитав головою.

— Не думай навіть! Це так далеко, що туди жоден птах не долетить. А ми? Ми ж хробаки. Ми й подавно не зможемо.

— Мам, а ти намагалася дістатися краю світу?

— Ні, звісно!

— Чому ж ти кажеш, що це неможливо?

— Бо це всі й без того знають! Життєвий досвід підказує.

— А може я стану першим, хто на краю світу побуває? В космос теж хтось колись першим полетів!

— Полетів, то полетів. Але ж не хробак. Таких як ми, сину, в космос не беруть…

— Просто для хробаків ще скафандрів не придумали!

— Годі, сину! Родився ти хробаком, то й живи у гною. Тепло, затишно. Тут ти народився, тут і жити повинен. І немає чого мріяти про недосяжне. Лише клопіт від таких мрій. Мрій краще про купу свіжого гною.

— Це ж мрія, мамо! Як я від відмовлюся? До того ж тут смердить! Не хочу я в гною жити! Не хочу!

— Малий ти ще! — розізлилася хробакова мама. — Миттю йди спати!

Не спалося малому. Все про мамині слова думав. Довго думав.

— Любить мене мама, це я знаю. Але вона мене не розуміє. Не буду я тут щасливий. Тут я сонця точно не висиджу! Піду я йому назустріч! Завтра ж піду!

2. Втеча з дому
На ранок встав, коли ще всі спали, й поповз в той бік, де сонце ховається. Повзе, а сльози на очі навертаються. Все ж з рідної домівки втік, маму не послухав, братів-сестер покинув. А що допоможе українському хробакові у подорожі сум розігнати, як не пісня? Тож повзе і співає:

— А за деревом дерево, а за деревом дерево, а за деревом дерево, ось і скінчився ліс. Ні, ні, ні! Он ще дерево, а за ним є ще дерево, а за ним теж є дерево, ось і скінчився ліс! Ні, ні, ні…

Полудень. Сонце пекуче-препекуче спину палить. Сховався хробачок під листочком, скрутився калачиком, вечора дочекався і знову поповз. Надвечір, як тільки сонце сховалося, Зява заліз у щілинку і заснув.

Вперше він спав не вдома. Страшно було і холодно. Але коли він уявляв, як дійде до сонячної домівки, йому вмить ставало тепло. З цією думкою і заснув.

На ранок встав і поповз далі. Важко йому. Живіт стерся до крові, але хробак помалу ліз далі. Десь поблизу пробігав мураха.

Побачив на землі кривавий слід, зупинився:

— Мабуть хтось кров’ю стікає! Може треба моя допомога!

Побіг по сліду і швидко наздогнав хробачка.

— Привіт, хробаче! Ти хто будеш?

— Я хробак Зява з Оленячої купи.

— А мене Вусиком звуть. А що ти тут робиш? Оленяча купа не тут і ти не в той бік повзеш.

— Я знаю, де Оленяча купа. Але я не туди йду.

— А куди? — зацікавився мураха.

— Йду на край світу, де сонце спати лягає.

— Що? Не сміши мене! Ти, хробак, на край світу зібрався? — Мураха засміявся. А хробачок образився, нічого не відповів і далі поповз.

Зрозумів мураха, що то був не жарт, побіг за хробаком.

— Вибач, я подумав, що ти жартуєш. Але бачу, що ти мені правду сказав. Я тобі лише допомогти хочу. Бачу, що ти кров’ю стікаєш і довгої подорожі не витримаєш. Я знаю, хто тебе може вилікувати! Фарма!

Вусик взяв хробака на плечі і хутко поніс до Фарми. Змія помастила хробакового животика обліпиховим маслом, перев’язала подорожником, настелила сухої трави, закутала і наказала спати.

— І ти, Вусику, тут теж заночуй. — Фарма подивилася на змученого мураху. — Додому вже завтра підеш.

Той вмить примостився біля хробака і обоє заснули.

3. Мураха закладається із горобцем
На ранок хробак встав, подякував Фармі і вирушив. Його мураха провести поповз. Коли доповзли до лісового перехрестя, то стали прощатися:

— Дякую тобі, мурахо, за допомогу. Як би не ти, то вже б кров’ю стік.

— Немає за що! Я всім допомагаю. Моя мама каже, що добро вертається до того, хто його робить. А я маму слухаюся.

Обнялися, як друзі, попрощалися і вже почали розходитися. Не встиг мураха ще на сто лап відійти, як бачить, що горобець злетів і на хробака вже дзьоба розкрив. Хробак голову у землю запхав, але ж тіло довге, не встигне від горобця втекти.

Розвернувся мураха, і щосили закричав:

— Не чіпай його! Мене краще з’їж!

А хробак, як почув, що то мураха кричить, голову із землі вийняв і теж кричить:

— Ні, мураху не рухай! Він не смачний. На мене націлився, мене і їж!

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

1 Коментар
  • Максим
    20.06.2022 16:45

    Дуже цікава казка. Повчальна. Всім раджу!

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: