ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Історія про хробака Зяву

Казки Володимира Читая

1. Хробакова мрія
В великій купі оленячого гною оселилися хробаки. Жили собі спокійно та затишно, аж поки не народився Зява.

Він змалку був диваком. Занадто часто підіймав голову і споглядав на небо, хоч то зовсім не хробача справа. Особливо полюбляв милуватися, як сонце ховається за обрієм. Нічого милішого для нього, ніж ця мить, на світі не було. «Десь там, далеко-далеко, сонечко лягає спати» — уявляв Зява і мріяв… Мріяв, як одного разу дістанеться краю землі і побачить це на власні очі.

Повертався в купу вночі, то ж не висипався і зранку позіхав. За це Зявою і прозвали.

Сьогодні був найдовший у році день і Зява засидівся довше, ніж звичайно. Підійшла схвильована мама:

— Зашукалася я тебе сину! Всі вже спати полягали, лиш тебе одного немає. Це ще добре, що я знаю, де тебе знайти можна! Гайда в купу!

— Зараз, мам! Зараз. Лише додивлюся, як сонечко спати ляже. Ще мить.

Мама дивилася на малого свого синочка, а той на сонце.

— І що ти в цьому сонці знайшов? Сонце, як сонце. Завжди сходить та заходить. — дивувалася мама.

— Ні, воно чудове! І воно живе на краю землі. От би мені туди… — Зява сумно зітхнув і похитав головою.

— Не думай навіть! Це так далеко, що туди жоден птах не долетить. А ми? Ми ж хробаки. Ми й подавно не зможемо.

— Мам, а ти намагалася дістатися краю світу?

— Ні, звісно!

— Чому ж ти кажеш, що це неможливо?

— Бо це всі й без того знають! Життєвий досвід підказує.

— А може я стану першим, хто на краю світу побуває? В космос теж хтось колись першим полетів!

— Полетів, то полетів. Але ж не хробак. Таких як ми, сину, в космос не беруть…

— Просто для хробаків ще скафандрів не придумали!

— Годі, сину! Родився ти хробаком, то й живи у гною. Тепло, затишно. Тут ти народився, тут і жити повинен. І немає чого мріяти про недосяжне. Лише клопіт від таких мрій. Мрій краще про купу свіжого гною.

— Це ж мрія, мамо! Як я від відмовлюся? До того ж тут смердить! Не хочу я в гною жити! Не хочу!

— Малий ти ще! — розізлилася хробакова мама. — Миттю йди спати!

Не спалося малому. Все про мамині слова думав. Довго думав.

— Любить мене мама, це я знаю. Але вона мене не розуміє. Не буду я тут щасливий. Тут я сонця точно не висиджу! Піду я йому назустріч! Завтра ж піду!

2. Втеча з дому
На ранок встав, коли ще всі спали, й поповз в той бік, де сонце ховається. Повзе, а сльози на очі навертаються. Все ж з рідної домівки втік, маму не послухав, братів-сестер покинув. А що допоможе українському хробакові у подорожі сум розігнати, як не пісня? Тож повзе і співає:

— А за деревом дерево, а за деревом дерево, а за деревом дерево, ось і скінчився ліс. Ні, ні, ні! Он ще дерево, а за ним є ще дерево, а за ним теж є дерево, ось і скінчився ліс! Ні, ні, ні…

Полудень. Сонце пекуче-препекуче спину палить. Сховався хробачок під листочком, скрутився калачиком, вечора дочекався і знову поповз. Надвечір, як тільки сонце сховалося, Зява заліз у щілинку і заснув.

Вперше він спав не вдома. Страшно було і холодно. Але коли він уявляв, як дійде до сонячної домівки, йому вмить ставало тепло. З цією думкою і заснув.

На ранок встав і поповз далі. Важко йому. Живіт стерся до крові, але хробак помалу ліз далі. Десь поблизу пробігав мураха.

Побачив на землі кривавий слід, зупинився:

— Мабуть хтось кров’ю стікає! Може треба моя допомога!

Побіг по сліду і швидко наздогнав хробачка.

— Привіт, хробаче! Ти хто будеш?

— Я хробак Зява з Оленячої купи.

— А мене Вусиком звуть. А що ти тут робиш? Оленяча купа не тут і ти не в той бік повзеш.

— Я знаю, де Оленяча купа. Але я не туди йду.

— А куди? — зацікавився мураха.

— Йду на край світу, де сонце спати лягає.

— Що? Не сміши мене! Ти, хробак, на край світу зібрався? — Мураха засміявся. А хробачок образився, нічого не відповів і далі поповз.

Зрозумів мураха, що то був не жарт, побіг за хробаком.

— Вибач, я подумав, що ти жартуєш. Але бачу, що ти мені правду сказав. Я тобі лише допомогти хочу. Бачу, що ти кров’ю стікаєш і довгої подорожі не витримаєш. Я знаю, хто тебе може вилікувати! Фарма!

Вусик взяв хробака на плечі і хутко поніс до Фарми. Змія помастила хробакового животика обліпиховим маслом, перев’язала подорожником, настелила сухої трави, закутала і наказала спати.

— І ти, Вусику, тут теж заночуй. — Фарма подивилася на змученого мураху. — Додому вже завтра підеш.

Той вмить примостився біля хробака і обоє заснули.

3. Мураха закладається із горобцем
На ранок хробак встав, подякував Фармі і вирушив. Його мураха провести поповз. Коли доповзли до лісового перехрестя, то стали прощатися:

— Дякую тобі, мурахо, за допомогу. Як би не ти, то вже б кров’ю стік.

— Немає за що! Я всім допомагаю. Моя мама каже, що добро вертається до того, хто його робить. А я маму слухаюся.

Обнялися, як друзі, попрощалися і вже почали розходитися. Не встиг мураха ще на сто лап відійти, як бачить, що горобець злетів і на хробака вже дзьоба розкрив. Хробак голову у землю запхав, але ж тіло довге, не встигне від горобця втекти.

Розвернувся мураха, і щосили закричав:

— Не чіпай його! Мене краще з’їж!

А хробак, як почув, що то мураха кричить, голову із землі вийняв і теж кричить:

— Ні, мураху не рухай! Він не смачний. На мене націлився, мене і їж!

Здивувався горобець, став поміж них двох і не знає, кого ж йому їсти.

— Чого ж мені хробака не їсти? — питає мураху.

— Не можна його їсти, в нього мрія є.

— Яка ще мрія?

— Він на край світу повзе, до того місця де сонечко спати лягає.

— Ой, не смішіть мене! — горобець розреготався, аж сльози на очі виступили. — Навіть я туди не долечу.

— А ти не смійся! Цей хробак точно доповзе!

— Не вірю я! Такого ніколи не було, що б хробак заповзав далі, ніж птах залітає.

— От і буде! Він доповзе! Давай закладемося!

— На що?

— Якщо хробак свою мрію не здійснить, то я тобі буду кожного дня по одному зернятку пшениці приносити. Й так цілий рік. Але якщо хробак доповзе, то ти мені будеш рік зернятка приносити!

Подумав горобець, порахував. «Поснідати я собі ще щось знайду, а от такого, що б мураха мені данину носив, ще ніколи не мав.»

— Добре! Закладаємося! — вдарив горобець крилом по мураховій лапі і полетів геть.

Хробачок підповз до мурахи.

— Дякую, друже, ти мені життя спас.

— Твоє спас, а своє занапастив. Доведеться тепер данину горобцеві носити.

— Ні, я доповзу!

— Ну то поповзли. Не гаймо часу.

— Так ти ж додому, в мурашник збирався?

— Як ти собі уявляєш: сяду я в мурашнику і чекатиму допоки ти на край світу доповзеш? Тепер це вже і моя мрія! Буду тобі допомагати.

Ось так вони стали подорожувати разом.

4. Подорож гірською річкою
Поки йшли, розповідали одне одному про своє життя, про сім’ю, про те, про се. Непомітно подружилися. На третій день доповзли вони до гірської річки. Стрімкі потоки бігли по камінцях, скручувалися у вир і грізно шуміли.

— І що тепер будемо робити? — почухав собі голову мураха.

— Бач, сонце там сідає. Нам треба перепливти якось цю річку і дістатися того берега.

— От би ще сказав мені як? Ти може плавати вмієш?

Хробак похитав головою.

— І я не вмію. Зараз полізу на очеретину, подивлюся з висоти, чи широка ця річка і чи можна її десь перейти вбрід. — Вусик став дряпатися догори по очеретині. На висоті вітер добряче розгойдував очеретинку і треба було триматися усіма лапками, що б не впасти.

— Що там бачиш? До краю світу ще далеко? — гукав знизу Зява.

— Тут найширше місце. Поповземо на південь, там начебто річка вужче. Зараз ще вище підіймуся, може більше побачу. — мураха поліз вище.

Раптом зірвався сильний вітер і труснув очеретинку.

— Ой, я падаю, рятуйте!! — Хробак побачив, як Вусик відірвався від очеретинки і падає прямісінько у воду. Шубовсь!
Хробаки не вміють плавати. У воді на них чатує небезпека. Немає для риби кращого обіду, ніж хробачок.

Але Зява не встиг про це подумати. Міркував лише про те, як спасти свого друга. Він скочив на дубовий листочок, що був біля берега, узяв соломинку, відштовхнувся і поплив.

Протягнув цю соломинку мурасі і той по ній видряпався на листок, який тепер служив їм плотом.

— Дякую, що врятував. Я не вмію плавати. — Мокрий і холодний мураха дриготів усіма лапками. Хробачок звернувся калачиком навколо нього, обійняв і мураха зігрівся.

— Тепер нам доведеться тут річку перепливати. Від берега уже далеко і нас течія понесла. — розмірковував уголос Зява.

Але течія несла пліт із друзями куди сама знала і як вони не старалися, дістатися іншого берега не могли. Ось уже і вечір настав.

Стемніло.

— Треба вперед дивитися, що б ми об гострий камінь не вдарилися і не потонули. Давай чергувати. Ти спи, а я буду плотиком керувати, буду за капітана. — Хробак бачив, що мураха вже змучений і ледь на лапках тримається.

— Ми, мурахи, що б ти знав, ніколи не спимо!

— Не спите, бо ви завжди працюєте, бігаєте туди-сюди, часу на сон не маєте. А тут що будеш робити? Дивитися я й сам зможу.

— Добре, я спробую. — погодився Вусик і вперше в житті заснув.

Поки мураха спав, Зява думав. «Чи правильно я зробив, що пішов на край світу? Тепер через мене ще мураха лиха натерпиться. І невідомо, чим ці наші пригоди скінчаться. Але ж сонце — воно прекрасне, воно нас чекає.

Може через це мене і горобець не з’їв, що б ми сонцеву домівку побачили. Може через це і мураха не потонув, бо ще мрія наша не здійснилася. Ні, назад вороття не має. Тільки вперед, до мрії!»

На світанку до капітанської роботи став мураха. Він добре виспався і пожвавів.

— Лягай, поспи тепер і ти. А я керувати буду. — звернувся він до хробака.

Хробачок ліг, подивився на сонечко, як вже наполовину вийшло з-за обрію, подумки привітався із ним. Аж раптом помітив, що зійшло воно не там, де він очікував. Сонце ставало прямісінько над річкою і течія несла їх у протилежний бік.

— Ура! Хробак почав пританцьовувати, по зміючому тілом вигинатися з боку в бік.

— Що з тобою?

— Бач де сонечко встало? — Мураха кивнув. Те, місце де сонце стає — це схід. А сідає воно на протилежному краю. Це захід. Якщо ми зараз пливемо від сонця, то значить пливемо на захід. Річка повернула!

Хробачок вже не міг спати. З кожною секундою стрімкий гірський потік наближав його до мрії. Він піднявся навшпиньки, витягнувся і дивився вперед, очікуючи будь-якої миті побачити край світу.

Раптом щось труснуло пліт.

— Що це? — мураха подивився назад і обімлів. За ними пливла риба. І не просто така собі мілководна рибка, а зубата Форель!

Вона підпливала і намагалася зубами схопити дубовий листочок. Але стрімкий потік та каміння, яке було розкидане по річці, як зорі по небу, ставали на заваді.

— Давай я з нею домовлюся. — запропонував Вусик.

— Не домовишся!

— З горобцем домовився, і з фореллю теж зможу. — мураха обернувся до форелі і склав лапки, наче в молитві:

— Пані Форель, не їжте нас, бо ми по справах тут пливемо. Нам на край світу треба дістатися. В нас мрія є. Не заважайте нам.

— Плювати мені на вашу мрію, в мене своя мрія — поснідати. Ви обоє як раз підходящий перекус. — Форель кинулася наздоганяти пліт.

— Ні, не дамся я форелі! — розізлився Зява. Він ні на мить не злякався. Так домагався здійснення своєї мрії, що навіть страх його не спиняв.

Рішуче взяв соломинку і почав пліт направляти по самим мілководним місцям, де листочок пропливав, а форель ледь на животі пролазила. Так і втекли.

Оглянувся мураха навкруги, побачив, що нікого немає, зрадів.

— Ми її обдурили! Ми від неї втекли! Злякалася! Буде мені що розповідати в мурашнику: як хробак і мураха дві форелі настрахав! — белькотів задоволений Вусик.

— А чому дві, як була одна? — здивувався Зява.

— Тому що це байка буде, а в байці завжди треба прибріхувати. Без цього вона від правди нічим не буде відрізнятися.

Не встигли договорити, як почули, що хтось їх листочок донизу тягне. То була та сама Форель. Голодна і зла. Річка в цьому місяці вже була глибока і так втекти, як минулого разу, вже не вдавалося. Форель раз за разом відкушувала від листка шматочок і пліт ставав все меншим та й меншим.

Зява оглядався навкруги і намагався щось вдіяти. Нічого підходящого не спадало на думку. Залишалися лічені миті, ось-ось вони стануть здобиччю форелі. Аж тут побачив хробак, що течія несе їх повз смерекову гілку, яка колись впала у воду.

— Вусик, сідай мені на плечі. В мене є ідея!

Мураха виліз на Зяву, вчепився за нього всіма лапками і заплющив очі від страху. Хробак скрутився по зміїному, а потім із силою та швидко випрямився і стрибнув на смерекову гілку. На щастя, дострибнув і зачепився за неї.

Форель спробувала було підпливти до смереки, але ж там голки гострі. Це ж не дубовий листочок. Розізлилася ще дужче, але попливла геть шукати легшого сніданку.

Переляканий мураха прийшов до тями.

— Як це ти так стрибнув? Ти де навчився по-зміїному? Може ти не хробак, а змія?

— Якось вийшло. Сам не знаю. Це був єдиний наш шанс. Бачив колись, як змія стрибала. Я подумав, що якщо змії можуть стрибати, то й хробак зможе. Ми ж подібні.

Втомлені друзі замовчали. Кожен думав про те, що сталося, і не міг повірити, що залишився живий.

5. На краю світу
Пливли довго. Велика смерекова гілка надійно їх захищала і було тут більш-менш спокійно та сухо, то ж обоє мандрівників заснули. На ранок побачили, що річка стала ширшою і стрімкішою.

Вдень у далині щось зашуміло. Здавалося, що хтось могутній рве річку навпіл і при цьому реве, як усі лісові ведмеді разом.

Відчувалася небезпека. Мураха заліз на самий вершок гілки і гукнув:

— Я бачу, що річка там закінчується!

— Як таке може бути?

— Не знаю, але це буде скоро.

— Може це і є край світу? — якось невпевнено прошепотів Зява.

Наближався великий водоспад. Ні мураха, ні хробак ще не знали, що це таке. Не встигли подумати, як відчули, що смерекова гілка донизу полетіла.

— Тримайся, Зява!

— Тримайся, Вусику!
Гілка зачепилася за величезну сосну, яка колись тут впала від старості. Друзі перелізли по ній до берега. Насправді берегом виявився невеличкий кам’яний виступ, який стирчав зі скелі. Це місце полюбляв орел, який жив у цих місцях. Сюди кожного дня він прилітав водичку пити та крила свої обмивати.

— Ховайся! Йди сюди! — наказав хробак мурасі. Було видно як з-під хмар на скелю спускається донизу величний птах. Орел.

Справжній цар усіх птахів.

Подорожуючі сховалися під єдиним листочком, який ріс на цій скелі, причаїлися.

Орел попив водички, помив крила під падаючою водою, змахнув ними і полетів. Гостей не помітив.

Хробак і мураха перевели дух і почали роздивлятися навкруги. Місцина була красива і велична. Видно було так далеко, що світ здавався безкінечним.

Водяний пил, який утворювався від гірського водоспаду, мільйонами краплин зависав у повітрі. Коли сонячне світло потрапляло на нього, народжувалася веселка. Вона вигравала усіма кольорами і відтінками, наче навмисно хотіла показати себе з найкращого боку.

Друзі сиділи і милувалися.

День збігав. Сонце помалу схилялося до землі. Все було як завжди, тільки не було видно обрію. Він заховався за хмарками. Здавалося, начебто Сонечко лягає в пухову перину, зроблену із найтонших хмаринок і зшиту яскраво-червоними, рожевими і фіолетовими нитками.

— Ось він який, Край світу. — Зява, як зачарований, дивився на захід Сонця, і плакав від щастя.

— Я такого дива ще ніколи не бачив. — Вусик тішився ще більше. Не лише тому, що його друг Зява здійснив свою мрію. Подумки радів з того, що горобець йому просперечався і він тепер багач.

— І не побачиш більше. Але одна така мить вартує усіх наших випробувань.
— Так, це правда.

Коли сонце заховалося, лягли вони, щасливі, і заснули.

6. Повернення додому
Мураха встав раненько і поки Зява ще спав, обійшов усю скелю. З усіх боків був камінь. Хробак не прориє і не видряпається. «Що ж робити?» — думав мураха.

Прокинувся хробак. Він був задоволений і щасливий.

— Ти поки спав, я тут все облазив. В мене погані новини. Усюди камінь. Зайти-то ми сюди зайшли, а от вийти… Які будуть ідеї?

— Мені й тут добре, я нікуди не хочу йти.

— Що? А їсти ти тут що будеш?

— Буду на воді одній жити.

— А про мене ти подумав? Я на воді не зможу жити. Мені трава потрібна. Я ж не скельний, а лісовий мураха! Чи тобі вже до мене байдуже? — мураха розізлився.

— Не гарячкуй, щось придумаємо.

Та не думалося хробакові. Сидів собі на краєчку скелі і милувався краєм світу.

Вусик ходив з боку в бік і розмірковував. Річкою назад не повернешся, бо проти течії не попливеш. Вниз річкою пливти — це буде ще далі від рідного лісу.

Долізти назад — сил не вистачить. Єдиний, хто міг їх врятувати, це Орел. Але як до нього підійти? Аж раптом мураха, який безперестанку ходив цілий день, зупинився, підняв догори лапку і вигукнув:

— Знайшов! Я знаю, як ми повернемося додому.

— Цікаво як?

— Ми полетимо!

— Не сміши мене! Народжений повзати, літати не може!

— Ми на Орлі!

— Мураха на Орлі? — Зява зареготав.

— Пам’ятаєш, я теж колись сміявся із твоєї мрії? — розсердився мураха.

— Добре не буду, я тобі вірю. — хробак зрозумів, що це серйозно. — Розповідай свій план.
В полудень, коли Орел повинен був прилетіти на водопій, друзі сховалися під листочком і стали чекати. Орел з’явився так само, як і вчора. Тільки-но напився, як Мураха з хробаком вилізли, вклонилися і кажуть:

— Доброго дня, Ваша Високосте! — Орел здивовано оглянувся.

— Ми посланці із далекого Чарівного лісу. Усе лісове птаство послало Вам низький уклін і запрошення на відвідини. Наготували для Вашої Величності там 183 чарівних добірних зернини.

— Для мене?

— Так, саме для Вас, Пташинська Світлість. Найкращі зернини. Чарівні зернини.

Здивувався Орел. Не було ще такого, що б його хтось так припрошував у гості. І ще й з чарівними зернинами. Хоч скуштую, що це таке.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

1 Коментар
  • Максим
    20.06.2022 16:45

    Дуже цікава казка. Повчальна. Всім раджу!

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: