TOU

Історія про хробака Зяву

Казки Володимира Читая

Вона підпливала і намагалася зубами схопити дубовий листочок. Але стрімкий потік та каміння, яке було розкидане по річці, як зорі по небу, ставали на заваді.

— Давай я з нею домовлюся. — запропонував Вусик.

— Не домовишся!

— З горобцем домовився, і з фореллю теж зможу. — мураха обернувся до форелі і склав лапки, наче в молитві:

— Пані Форель, не їжте нас, бо ми по справах тут пливемо. Нам на край світу треба дістатися. В нас мрія є. Не заважайте нам.

— Плювати мені на вашу мрію, в мене своя мрія — поснідати. Ви обоє як раз підходящий перекус. — Форель кинулася наздоганяти пліт.

— Ні, не дамся я форелі! — розізлився Зява. Він ні на мить не злякався. Так домагався здійснення своєї мрії, що навіть страх його не спиняв.

Рішуче взяв соломинку і почав пліт направляти по самим мілководним місцям, де листочок пропливав, а форель ледь на животі пролазила. Так і втекли.

Оглянувся мураха навкруги, побачив, що нікого немає, зрадів.

— Ми її обдурили! Ми від неї втекли! Злякалася! Буде мені що розповідати в мурашнику: як хробак і мураха дві форелі настрахав! — белькотів задоволений Вусик.

— А чому дві, як була одна? — здивувався Зява.

— Тому що це байка буде, а в байці завжди треба прибріхувати. Без цього вона від правди нічим не буде відрізнятися.

Не встигли договорити, як почули, що хтось їх листочок донизу тягне. То була та сама Форель. Голодна і зла. Річка в цьому місяці вже була глибока і так втекти, як минулого разу, вже не вдавалося. Форель раз за разом відкушувала від листка шматочок і пліт ставав все меншим та й меншим.

Зява оглядався навкруги і намагався щось вдіяти. Нічого підходящого не спадало на думку. Залишалися лічені миті, ось-ось вони стануть здобиччю форелі. Аж тут побачив хробак, що течія несе їх повз смерекову гілку, яка колись впала у воду.

— Вусик, сідай мені на плечі. В мене є ідея!

Мураха виліз на Зяву, вчепився за нього всіма лапками і заплющив очі від страху. Хробак скрутився по зміїному, а потім із силою та швидко випрямився і стрибнув на смерекову гілку. На щастя, дострибнув і зачепився за неї.

Форель спробувала було підпливти до смереки, але ж там голки гострі. Це ж не дубовий листочок. Розізлилася ще дужче, але попливла геть шукати легшого сніданку.

Переляканий мураха прийшов до тями.

— Як це ти так стрибнув? Ти де навчився по-зміїному? Може ти не хробак, а змія?

— Якось вийшло. Сам не знаю. Це був єдиний наш шанс. Бачив колись, як змія стрибала. Я подумав, що якщо змії можуть стрибати, то й хробак зможе. Ми ж подібні.

Втомлені друзі замовчали. Кожен думав про те, що сталося, і не міг повірити, що залишився живий.

5. На краю світу
Пливли довго. Велика смерекова гілка надійно їх захищала і було тут більш-менш спокійно та сухо, то ж обоє мандрівників заснули. На ранок побачили, що річка стала ширшою і стрімкішою.

Вдень у далині щось зашуміло. Здавалося, що хтось могутній рве річку навпіл і при цьому реве, як усі лісові ведмеді разом.

Відчувалася небезпека. Мураха заліз на самий вершок гілки і гукнув:

— Я бачу, що річка там закінчується!

— Як таке може бути?

— Не знаю, але це буде скоро.

— Може це і є край світу? — якось невпевнено прошепотів Зява.

Наближався великий водоспад. Ні мураха, ні хробак ще не знали, що це таке. Не встигли подумати, як відчули, що смерекова гілка донизу полетіла.

— Тримайся, Зява!

— Тримайся, Вусику!
Гілка зачепилася за величезну сосну, яка колись тут впала від старості. Друзі перелізли по ній до берега. Насправді берегом виявився невеличкий кам’яний виступ, який стирчав зі скелі. Це місце полюбляв орел, який жив у цих місцях. Сюди кожного дня він прилітав водичку пити та крила свої обмивати.

— Ховайся! Йди сюди! — наказав хробак мурасі. Було видно як з-під хмар на скелю спускається донизу величний птах. Орел.

Справжній цар усіх птахів.

Подорожуючі сховалися під єдиним листочком, який ріс на цій скелі, причаїлися.

Орел попив водички, помив крила під падаючою водою, змахнув ними і полетів. Гостей не помітив.

Хробак і мураха перевели дух і почали роздивлятися навкруги. Місцина була красива і велична. Видно було так далеко, що світ здавався безкінечним.

Водяний пил, який утворювався від гірського водоспаду, мільйонами краплин зависав у повітрі. Коли сонячне світло потрапляло на нього, народжувалася веселка. Вона вигравала усіма кольорами і відтінками, наче навмисно хотіла показати себе з найкращого боку.

Друзі сиділи і милувалися.

День збігав. Сонце помалу схилялося до землі. Все було як завжди, тільки не було видно обрію. Він заховався за хмарками. Здавалося, начебто Сонечко лягає в пухову перину, зроблену із найтонших хмаринок і зшиту яскраво-червоними, рожевими і фіолетовими нитками.

— Ось він який, Край світу. — Зява, як зачарований, дивився на захід Сонця, і плакав від щастя.

— Я такого дива ще ніколи не бачив. — Вусик тішився ще більше. Не лише тому, що його друг Зява здійснив свою мрію. Подумки радів з того, що горобець йому просперечався і він тепер багач.

— І не побачиш більше. Але одна така мить вартує усіх наших випробувань.
— Так, це правда.

Коли сонце заховалося, лягли вони, щасливі, і заснули.

6. Повернення додому
Мураха встав раненько і поки Зява ще спав, обійшов усю скелю. З усіх боків був камінь. Хробак не прориє і не видряпається. «Що ж робити?» — думав мураха.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

1 Коментар
  • Максим
    20.06.2022 16:45

    Дуже цікава казка. Повчальна. Всім раджу!

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: