Історія про порося

Жило на світі дуже маленьке порося. Кожен це порося ображав, і бідолашне порося зовсім не знало, де йому шукати захисту. І так йому набридло, що всі його кривдять, що якось порося вирішило піти собі світ за очі.

Взяло порося мішечок, взяло сопілку й пішло. Йде собі лісом, а щоб веселіше було, на сопілочці грає. Але хіба зайдеш далеко на чотирьох копитцях?
Весь день йшло порося – і навіть із лісу не вийшло. Сіло на пеньок і сумно заграло в сопілочку: “От я дурний якийсь. І навіщо йду?”
Й тільки воно сказало ці слова, як за пеньком: “Ква-ква!” Жабеня! Стрибнуло жабеня на пеньок і каже:
– І дійсно, дурна ти істота, поросятко! Ну, і навіщо йти? Чи не краще пливти в якомусь човнику?
Подумало порося, подуділо в сопілочку і сказало:
– Мабуть, що так!

Прийшло воно до річки і стало шукати човника. Шукало, шукало, а човника немає. І раптом побачило корито. У ньому якась старенька білизну прала. Та й покинула. Сіло поросятко в корито, заграло на сопілочці і попливло.
Спочатку по струмочку, потім по річці, а потім і у величезне море випливло.
Пливе воно, отак, морем. А риби дивуються, регочуться:
– Що це? Наче пароплав, якщо гуде. Але чому, чому ж у нього є вуха?
– Ех! – каже кит. – Напевно, він дуже розумний, дуже ввічливий. Інші пароплави просто самі гудуть. А цей теж гудить, але й інших слухає.
І тому всі риби й кити йому допомагали, вказували шлях. Хто носом, а хто і хвостом. Та всі штовхали вперед. Так він і плив.
Плив пароплав. Аж раптом – чудовий зелений острів! Пароплав пристав до острова. А всі звірі вийшли його зустрічати.

– Хто такий? – запитав його смугастий звір і вклонився.
– А що, ви не знаєте мене?!
– Ні, – каже смугастий звір. – оце вперше бачимо.
І маленьке порося схитрувало:
– Я – найголовніший у своїй країні. Мене звуть ПОРОСЯ.
– А тут – я найголовніший, – відповідає смугастий. – Як же нам бути, якщо ми обидва головні?
– А нічого, – посміхнулося порося, – я ж гість, то ж ти так і будеш найголовнішим, а я – твоїм помічником.

Тигр кивнув, і з того часу вперше в житті порося почало жити спокійно. Всі його слухалися та поважали.
А якщо хтось не слухався, то варто було поросяті дістати сопілочку, як ворог відразу ж тікав.
Так-так. Бо такого гарчання боялися всі. І навіть сам тигр часто здригався, коли порося грало на сопілці.
Мабуть, порося пожило б там ще, але тут чомусь його знову потягнуло додому. Взяло порося листа від тигра, сіло у корито і попливло.
Знову кричали риби: “Гей, розумний пароплаве!” І знову дельфіни і кити допомагали йому пливти.

Але ось знайомий струмок, старенький міст, галявина.
– Здається, я вдома, – сказало порося.
– Так-так, – відповів йому баранець. – А де ти був увесь цей час? Мені так хотілося полоскотати тебе ріжками!
– На жаль, – посміхнулося хитре порося, – тепер цього робити не можна. Хіба ти не знаєш, хто я? Читай! – Тут порося подало баранцю листа, і той прочитав: “Моєму головному помічникові дарую свою намальовану лапу”.
Баранець, зрозуміло, злякався.
А потім злякалися й всі інші звірі. І ніхто ніколи вже більше не ображав
порося. Кожен думав: “А що скаже тигр?”