TOU

Історія про слоника дзвоника

Казки Володимира Читая

Як слоник мріяв бути чаплею

Живе у Чарівному Лісі слоник. У школу він ходити не любить. І не тому, що йому не подобається навчатися. Навпаки — дуже подобається. Але, на відміну від інших учнів-звірят, він такий великий і незграбний, що завжди на когось випадково наступає.

Не рятує навіть дзвіночок, що йому мама до хвоста прив’язала, — то через нього слоненя прозвали Дзвоником. Коли це трапляється, він скрикує «ой», миттю червоніє від сорому й просить вибачення. А дзвоник на хвості жалібно дзеленчить.

Лісові школярі зі слоненям не дружили, а всіляко оминали. Хто ж хоче, щоб його розчавили? Навіть якщо випадково!

Отож слоник Дзвоник був самотній. Звісно, в нього були і мама, і татко, але ж вони дорослі. А йому так хотілося мати друзів…

А ще слоник мав мрію. Таємну мрію. Він хотів бути чаплею. Дорога від школи до дому стелилася вздовж берега лісової річки.

Там мешкала сіра чапля Леля. Була вона струнка й тендітна, з довгим ногами і гнучкою шиєю. Щоразу, коли слоник Дзвоник повертався зі школи, він зупинявся і, зашарівшись від сорому, довго милувався чаплею. Як він їй заздрив!

«Чому я народився слоном? Чому не тендітним і легкокрилим птахом?» — часто запитував себе слоник і гірко зітхав. — «Якби я був чаплею, то нікому не завдавав би болю. Мене б ніхто не цурався, я мав би багато друзів. А так…»

Та одного разу все змінилося.

Лісова пожежа

Був літній день. Такий спекотний та гарячий, що всі звірята розбіглися у пошуках затінку й води. Лише мурахи, як завжди, працювали.

Кожен літній день для мурашника — на вагу золота. Ще зранку уся комашня-мурашня розповзлася по лісовій галявині, вишукуючи їстівні запаси. Удома залишилася лише мурашина Мама: вона гляділа яйця, з яких невдовзі мали вилупитися манюні мурашки.

Раптом поряд із мурашником зайнялася суха трава. Пожежа, пожежа!!!

Усі кинулися гасити полум’я. Комашки відерцями з лушпиння зернин та бочками з жолудевих капелюшків носили воду зі ставка.

Допомагали й інші комахи, хто чим міг, та все намарно. Вогонь підкрадався усе ближче. Ось-ось полум’я сягне мурашника. А тоді — жах! Він умить спалить мурашину Маму та всі яйця.

Старий мураха П’ятилап швидко виліз на соломинку, що високо стриміла над землею, і став наказувати мурашкам:

— Гей, Клишоногий, бери братів і мерщій по воду!

Клишоногий та сотня його братиків миттю кинулися до найближчої калюжі.

— Довголапки! Ви — по пісок! — П’ятилап вказав мурашкам-сестричкам на найближчий піщаний горбок.

— Вусику! — покликав він найспритнішого мураху. — Біжи по допомогу! Знайди великих звірів! Довго ми не протримаємося, — старий ледве тамував сльози.

— Я знайду! Ми врятуємося! — малий Вусик помчав, аж підстрибував.

Слоник Дзвоник — рятівник!

Слоник Дзвоник, як звичайно, сидів на бережку й милувався чаплею, коли на нього наскочив Вусик. Слоник був такий величезний, що мураха навіть не впізнав у ньому звіра, подумав, що то біла скеля.

«Такий велетень, мабуть, і з пожежею впорається, — подумав малий. — От тільки як його покликати».

— Слон! — щосили гукнув мураха. — Слонику!!!

Але хіба міг слоник почути писк мурашки.

Тоді Вусик зібрав усі свої мурашині сили і штурхнув слона, а тоді забарабанив лапками по грубезній шкірі. Теж не допомогло. Сидить собі слоник, не ворухнеться.

«Треба щось вигадати, — почухав мураха потилицю. — О, знаю!»

Вусик виламав найбільше стебло з пухнастим кінчиком, підліз слонику під ступню і заходився її лоскотати.

— Хто це мене лоскоче?! — озирнувся Дзвоник, але нікого не побачив.

Раптом йому здалося, що хтось пищить у траві. Він приклав своє величезне вухо до землі, прислухався і розчув писк Вусика:

— Рятуйте! На поміч! Мій мурашник палає! — мураха махав усіма лапками в бік мурашника.

Не вагаючись жодної миті, слоник Дзвоник набрав повний хобот води, підняв його догори, щоб не розхлюпати, та помчав щодуху туди, де розгорялася лісова пожежа. Вусик ледь устиг зачепитися за дзвоника на його хвості.

Підбіг слоник до мурашника і як дмухне, як порсне на нього з хобота! Вода хлюпнула, наче з величезного відра, набагато більшого за всі мурашині крихітні відерця, навіть якщо їх усі скласти докупи, й залила весь мурашник. Пожежа вмить згасла.

— Ми врятовані! Ура! — закричав старий П’ятилап, підняв догори усі лапки і… впав з соломини. Та хутко підвівся і почав пританцьовувати радісний мурашиний танок.

Мокрі з ніг до голови, але врятовані й щасливі мурахи повилазили з вологого мурашника, обступили слоника, позадирали голови і з захопленням дивилися на свого рятівника. А той стояв як гора і боявся ворухнутися, аби ненароком когось не розчавити.

Останньою вилізла мурашина Мама, вкутана тонкою вовняною хустиною. Вона виповзла на маківку мурашника, щоб бути поближче до слоника:

— Мурашиний народ дякує тобі, слонику! Ти врятував нас! Ти — наш герой-рятівник! За твій вчинок нагороджуємо тебе званням «Почесний Мураха»!

Всі мурахи дружно заплескали маленькими лапками. Оплесків майже не було чути, але слонику здавалося, що вони лунають у всьому Чарівному лісі. Почесний Мураха посміхався і червонів. Вперше в житті не від сорому.

— А я? — обізвався мокрий Вусик, з якого ще крапали маленькі крапельки.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 29

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: