ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Історія про тхорика Смердюка та Миколая

Казки Володимира Читая

1. Тхорик Смердюк
Чи доводилося вам зустрічатися з тхориком? Не пам’ятаєте? Значить не доводилося. Ви б цього нізащо не забули, а його неприємний запах, який аж очі пече, ще б згадували дуже довго. Такий самий був і маленький лісовий тхорик.

Жив він сам на околиці Чарівного лісу. Інші звірі його цуралися, не любили. Хто ж хоче смердіти? В школі насміхалися, дражнилися. На останню лавку його відсадили, біля самих дверей. На уроках тримали їх одчиненими, а на перерві тхорика з класу виганяли, провітрювали. Образливо.

— Що я зробив такого? Я ж не навмисно так пахну! — намагався він пояснити. — Мене таким природа створила, смердючим. Але ніхто його не слухав.

Дорослі звірі його теж уникали. «Смердить, — казали, — не спроста! То знак! Лихий значить, недобрий…» Батьки дітей від нього ховали, гратися не пускали… В лісовому магазині як щось йому продавали, то горішки в нього в рукавицях брали, бо й вони, здавалося, смерділи.

День за днем минав, а в житті тхорика нічого не змінювалося. Ставало ще гірше. Слава про смердючого звіра рознеслася по всьому лісу. Коли його хтось здалеку помічав, відвертався в інший бік, що б з тхориком не зустрітися. Навіть «добридень» не казали.

Сумував тхорик, а нічого зробити не міг. Що тільки він не вигадував, аби позбавитися свого запаху: одеколони купував та пшикався з гори до низу, мився про три рази на день, одежиною обкутувався. Все марно. Смердить і все тут. Тому і прозвали його у лісі Смердюком.

2. Свято наближається
Ось і зима. Стали усі до дня святого Миколая готуватися. Кожен знав, що в цей день трапляються дива. Таке буває ще хіба що на Різдво і на день народження. Багато було розмов про добрі справи Миколая.

Старші пригадували, що їм святий минулого року приніс, а молодші, які ще року не мали, слухали те все, й терпець їм вривався. Скоріше б вже прийшов Миколай, скоріше б вже ті дива на власні очі побачити!

Завели учні якось розмову про те, хто він, святий Миколай.

— Миколай — це заєць! — впевнено заявив зайчик Вухань! Бо він сивий, такий, як заєць зимою!

— Ні! Миколай — це цап, — заперечив цапок, — бо він бороду має, таку як цап!

— Який цап? Який заєць? Ви що? Миколай — це віслючок! Бо він силу має, що б торбу з подарунками тягти за собою. Таке тільки віслюк може!

Довго сперечалися та все марно. Правди ніхто не знав.

Настав час листи Миколаю писати. Згадував кожен, які він добрі справи зробив, і просив святого про подарунок. Хто про що мріяв, те й загадував. Тхорик поклав перед собою чистий аркуш паперу і написав:

«Святий Миколаю! Я старався бути чемним і хотів зробити багато добрих справ. Я нікого не образив. Але мене всі ображали. Я терпів, але вже не можу більше. Не треба мені подарунків, тільки про одне тебе прошу: зроби, будь-ласка, так, що я не смердів».

Склав листа, поклав у конверт і подумав з жалем: «Мені, напевно, і сам Миколай не допоможе».

Лісова школа теж готувалася до свята. Навіть плакат написали «Ми Миколая любимо, ми Миколая шануємо» Святкову виставу вирішили зробити. Усім ролі роздали, тільки тхорику не дали.

— А мені що робити? Як я буду Миколая вітати? — запитав Смердюк.

— А ти краще завтра взагалі не приходь, а то він перелякається твого запаху і не приїде. — Їжак Колюша розреготався і всі вибігли з класу гратися в сніжки.

Пішов тхорик, поплентався ображений, голову до землі нахилив. «Краще б я не родився, ніж таке терпіти».

3. Хтось
Додому йти не хотілося, бо там ніхто не чекав. На краю лісу тхорик сів на пеньок попід старою смерекою, вкритою снігом, і загорював, на зірки споглядаючи. «Чого ж я такий смердючий… Через це усі мої біди».

Раптом почув, як сніг рипить: рип-рип, рип-рип. Хтось йде. Придивився тхорик, старець ледь сунеться, на посох опирається, торбу тягне. Згорбився, обдертий, весь в лахмітті.

Злякався тхорик, за смереку заховався. Старець до пенька дійшов, сів перепочити. Важко дихає, вуса льодом покрилися, голову капюшоном покрив, обличчя не видно. Затаїв дихання на мить, прислухався, принюхався, на сліди, що на снігу залишилися, подивився, а потім каже:

— Виходь, тхорик! Не бійся.

Вийшов тхорик зі схованки і до нього.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір, тхорику! Чого це ти злякався?

— Не знаю хто Ви, тому й злякався. А може Ви хижак? Здалеку не видно.

— Вірно! Береженого Бог береже. Ти що тут в миколайську ніч робиш? Чому сам?

— Бо всі мене цураються, ніхто зі мною навіть розмовляти не хоче.

— А от я, бачиш, розмовляю! Розкажи, що сталося.

Розповів незнайомцеві тхорик свою історію.

— От такий я, Смердюк. Мене напевно і Миколай буде цуратися. Так що дива не станеться. Я навіть думаю, що Миколая немає.

Старець подивився на тхорика, похитав головою:

— Є Миколай… Є! Просто він не такий, яким його уявляють. Миколаєм може бути хто завгодно. Для цього лише добре серце потрібне.

— Ще скажіть, що я можу! — пожартував тхорик.

— І ти можеш. Хочеш бути Миколаєм? — старець дивився просто у вічі і лукаво посміхався.

— Хочу!

4. Тхорик — Миколай
Витяг старець з торбини шапку, прикрашену золотими зірочками та білими сніжинками, шубу, розписану срібними хрестиками. Накинув на тхорика. В самий раз прийшлося. І рукави не звисають, і шапка на очі не сповзає. Знов у торбу і посоха дістав. На кінці кришталева куля, усіма кольорами сяє-виблискує в місячному світлі.

— Ось, тепер ти, як Миколай! — старець задоволено потер руки. — А я тобі, — каже, — допомагати буду. Торбу буду за тобою тягати. Куди ти, туди і я.

— Гаразд! — зрадів тхорик. Йому ця гра сподобалася.

— Ходімо подарунки розносити!

Пішов Тхорик до лісу. Старець за ним, важку торбу по снігу тягне.

Ось нора лиска.

— Ні, — каже тхорик, — йому навіть різки шкода подарувати. Злий він був до мене, обзивав, дражнив. Нічого йому не подарую!

— Почитай листа. — підказав старець. — Миколай завжди так робить.

Одчинив тхорик тихесенько двері в лисячу нору, узяв конверт з підвіконника і листа прочитав. Просить лиско шубку для бабці, що б та поперек вигріла. Для себе нічого. «Добрий він, про бабцю клопоче» — подумав тхорик. Запхав лапи в торбинку і витяг звідти шубку для бабці. Вже виходити мав, але раптом затримався, про лиска подумав, і знову в торбинку. Дістав м’ячика і лискові під ліжко поклав. «Я знаю, що ти про це мріяв» — прошепотів тхорик.

Далі пішли, аж тут борсукова нора.

— Саме він мене Смердюком перший назвав. Саме через нього це прізвисько прижилося. — пригадав тхорик. — Ні, нічого йому не подарую.

Але ж лист почитати треба. Пише борсучок, що з хом’ячком кукурудзою поділився в голодний час. Просить здоров’я для хворої мами. Розчулився тхорик, дістав з торбинки шаль шерстяну, на стареньку накинув. Та вмить зігрілася, видужала, а на вустах у неї з’явилася посмішка. Вона спала, але й добро навіть у ві сні відчувається. Пригадав тхорик, про що борсучок мріяв. Дістав лижі. «Ось тобі, борсучок, за добрі твої справи».

Далі до хом’ячка зайшли. Той три горішки замовив, що б мав чим з сестричками поділитися. «Добрий. Не лише про себе, але й про сестричок дбає» — подумав тхорик і дістав подарунки.

Ходили так, від нори до хатки, поки усі подарунки не пороздавали. Скоро вже світанок. Втомилися, тхорик ледь на лапах тримається. Перепочити на пеньок присіли.

5. Дарунок для Миколая
— Але ж і Ви добрі були. Що Вам подарувати? — подивився тхорик на змученого старця.

— Скільки живу, вперше чую, що б мені хтось щось подарувати хотів. — здивувався старець.

— Розказуйте, дідусю, чим займалися цілий рік.

— Торбу збирав. — Старий припідняв із землі майже порожню торбу. — В Індії тонкого шовку купив і хусточок дівчаткам нашив, в Африці бананів назбирав, в Аргентині — мандаринів, а в Китаї — іграшок. А останніх кілька днів листи читав, які звідусіль мені надіслали.

— То Ви… я вже здогадуюся хто Ви… Ви… — тхорик уважно подивився на старця і прошепотів: Ви святий Миколай?

— Так. Я Миколай. — дідусь вперше зняв капюшона з голови. Далі просунув руку в торбу, витягнув звідти шапку та блискучого посоха, на кінці якого кришталева куля усіма кольорами засяяла.

— А в Миколая є бажання?

— Звісно є! Хочу я, що б у світі добро панувало. Що б люди прославляли себе хорошими справами. Що б багатий ділився із бідним, що б діти батьків шанували, що б всі жили в мирі та спокої, в любові та злагоді. Тоді не треба буде раю шукати, бо він на землі буде.

— Не зможу я Ваше бажання виконати… — зітхнув Тхорик. Йому дуже хотілося догодити Миколаю. Раптом очі його засяяли. — Зачекайте мене тут, я зараз повернуся.

Побіг він чимдужче в свою нірку, дістав з пічки, яка вже майже згасла, червоного вуглика, поклав у глиняний горщик і Миколаю приніс.

— Це клаптик мого серця. Візьміть! Хай він зігріє Вас в далекій дорозі.

Узяв Миколай малого до себе на коліна, пригорнув до серця.

— Дякую тобі, тхорику. Дякую за твоє добре серце. І твоє бажання я знаю. Листа твого читав. Правду кажучи, воно було найскладнішим. Але я його залюбки виконаю. Йди до школи і забудь про образи. А мені час йти далі. Ще роботи багатенько залишилося. Тут ніч скінчилася, а десь тільки-но починається. Мене усюди чекають.

Підвівся Миколай, вдарив посохом і вмить невідомо звідки з’явилися санчата. Сів на них, вкутався шубою, обійняв міцно горщика із вогником, цмокнув невидимим коням і санчата стрімко злетіли в небо. Тхорик дивився услід, поки той маленький вогник не загубився між зірочками.

6. Дарунок для Тхорика
На ранок усі звірі попрокидалися і кожен знайшов подарунок. Кожен радів, що до нього завітав святий Миколай. Дивним було лише те, що пахли усі вони якось дивно і не дуже приємно. Але радість він подарунку була сильніша за запах. Так скоро усі звірі до того запаху і призвичаїлися.

Прийшов тхорик до школи, підійшов до юрби, а на нього вже ніхто й уваги не звертає, усі дарунками вихваляються. Принюхалися звірі, а Тхорик не смердить зовсім. Пахне, точнісінько, як дарунки від Миколая.

— Дивно! Мій м’ячик пахне, як тхорик. — здивувався лис.

— І мої лижі так само пахнуть! — підтвердив борсук.

— Виходить, що Миколай — це тхорик! — здогадалася білочка. І усі з цим погодилися.

З того часу запах тхорика вже нікого не дратував, а навпаки, нагадував про радість від дарунків Миколая. Виявилося, що тхорик добрий і дотепний, то ж в нього з’явилося багато друзів. Старе його прізвисько вже усі забули.

Щоночі тхорик здіймав голову до неба і вглядався в зорі, намагався побачити слід від санчат Миколая. Кожна здавалася йому тим вогником, який він подарував святому у ту незабутню ніч. Мабуть усі зірочки — це частинки чиїхось сердець, подарованих йому.

Тхорик більше ніколи не зустрів Миколая, хоч і одержував щороку подарунки від нього. Проте він ані трішечки не ображався. Він знав: Миколай зараз з тим, кому найважче, він там, де потрібний не подарунок, а диво. А в тому, що святий Миколай творить справжні дива, він вже ні на мить не сумнівався.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 21

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

1 Коментар
  • СашаReade’r
    13.06.2022 00:21

    Дуже класна казка , моя 15 річна дитина любить щасинати під казки , з цього сайту🥰

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: