TOU

Історія про цапа Горданя, царя над всіма

Казки Володимира Читая

1. Впертий та пихатий цап
Про впертих баранів ви, мабуть, вже чули. Як вже собі щось задумають, ніколи не відступлять. Але навіть серед них не було такого, як цап Гордань. Оце був впертий, так впертий. Самі подивіться який!

Задумав цап одного разу провідати свою куму козу Рогалю. Зібрався й пішов. Ось уже й її подвір’я. Аж бачить, хвіртка зачинена на клямку із середини. Він в ту хвіртку рогами: бум-бум!! Постукав трохи, але ніхто не відчиняє. Він знову, вже сильніше: Бум-бум!! Не йдуть його зустрічати.

Почула той стукіт сусідка вівця, вийшла, й до нього:

— Цапе! Ти чого грюкаєш? Подивися, паркану біля хвіртки немає. Усі до Рогалі повз хвіртку ходять! Вже навіть стежку протоптали. Хіба не бачиш?

— Ні, — каже цап, — я через хвіртку увійду!

Розізлився Гордань, розігнався і в ту хвіртку з усієї сили рогами вдарив: Бабах!! Аж задзвеніла вона.
Вже й коза почула, що хтось там хвіртку трощить. Вибігла, відчинила, бачить, цап біля хвіртки лежить, за голову тримається і стогне від болю. На землі роги валяються.

— Куме! Що то з вами?

Підвівся цап на лапи, стоїть-хитається, від болю кривиться. Побачив роги свої обламані, почервонів від злості. Поглянув на козу з-під густих кровей і каже:

— Усе! За те, що не одчинила мені хвіртки, знати тебе більше не хочу! Не кум я тобі!

Йде-хитається цап, а вівця сміється:

— Це ти за впертість свою рогами заплатив! Казала ж тобі: «Обійди!» Буде тобі наука на все життя!

Гордань зціпив зуби, заскреготав і з лютою ненавистю подивився на вівцю, яка ще дужче реготала:

— Я вам усім покажу, хто такий цап Гордань. Ви ще всі переді мною голови схиляти будете!

Образився цап на весь ліс. «Йолопи тут одні. Немає того, хто б мене поважав», думає. Вітатися з усіма перестав. Ходить сам по собі, голову високо здіймає, нікого помічати не хоче. Бувало скажуть йому «Доброго дня, цапе!», а він й очі не схилить. Скоро з ним вітатися перестали. Що засієш, те й пожнеш. Став Гордань самотній і від того ще зліший.

Наснилося якось цапу, що він на білій хмарі стоїть, в променях сонця, на Чарівний ліс згори споглядає. Всі на нього знизу дивляться, що він накаже, те й виконують. Сподобалося цапу це видіння. Задумав він вище за всіх бути, царем над всіма стати.

2. Шлях нагору
Підскочив Гордань так високо, як міг, побачив далеко-далеко білий вершок найвищої карпатської гори, зібрав торбинку і пішов шлях до царства свого шукати. Йде-йде, дерево за деревом, кущ за кущем, дерево за деревом, кущ за кущем. Ось і скінчився ліс.

Вийшов у полонину. А там миші та зайці шастають. Вони побачили новенького в своїх краях та й до нього:

— Доброго дня Вам, цапе!

Відвернувся Гордань від них і буркнув:

— Ви мені не друзі, а я вам не товариш, що б вітатися. — Й пішов собі далі.

Надвечір вперся в скелю. Висока-висока. Ні перескочити, ні обійти. Задумався цап. Спробував був драбинку зробити. І так, і сяк мостив гілочки, а нічого не виходить. Не тримається купи. Пішов до зайців й каже:

— Зайці! Допоможіть мені драбинку зробити.
А вони йому:

— Ти ж нам сказав, що ми тобі не друзі, а ти нам не товариш. То чого тепер до нас просишся?

— Так я погарячкував, браття. Доможіть мені! — винувато замекав цап.

Пожаліли його зайці. Взялися дружно допомагати. Побудували вони високу драбину, а вона така важка-важка, аж десятеро зайців несуть і крекчуть.
Поставили драбину попід скелю, цап на неї скочив, по сходинці, по сходинці, й так на верх вибрався.

«Вони ж за мною піти зможуть, взнають дорогу до царства мого.» — подумав цап. — «Ні! Не буде цього!» Як дасть копитом по тій драбині,
вона й розлетілася вщент, на зайців попадала.

Йде цап далі. Догори та й догори. Аж бачить струмок гірський. Такий стрімкий, що не перейдеш: з ніг потік зіб’є. Став цап, задумався.

Назустріч йому баран з овечкою:

— Добро дня, цапе!

— Не чіпайте мене, я думаю! Не заважайте своїми вітаннями. Ви мені не друзі, а я вам не товариш. — Цап навіть не обернувся до них.

«От нахаба!» — розгнівався баран, але нічого не сказав. Пішли вони з овечкою далі.

Довго Гордань ходив бережком, шукав місце мілке, так і не знайшов. Лише копита всі промочив, змерз. Вода холодна, аж лапи сіпає.

Бачить, баран з овечкою повертається. Він їм ні добрий день, ні до побачення, просить:

— Допоможіть мені того берега дістатися!

— Ні, — каже баран, — ми тобі не друзі, а ти нам не товариш. Сам казав.

— Так сталося вже, я пожартував. Допоможіть, будь-ласка, мені треба на той берег. — Цап вдав, що вибачається.

— Пожалій його. Подивися, змерз, змок! — попросила за цапа овечка.

— А чого тобі на тому березі треба? — запитав баран.

«Що б це таке збрехати» — подумав Гордань й почухав потилицю. Правду ж не скаже. Й вигадав таке:

— Я до дідуся йду, провідати! — цап й оком не моргнув.

— Як дідуся поважаєш, то ще не пропащий. Хоч і нахаба. Добре! — Повірив баран, змилувався. Закотив рукави, заходився місток з камінців будувати.
Камінчик до камінчика та й збудував. А цап на той місток, скік-скік, та й вже на іншому березі. Потім розвернувся і як вдарить копитом по тому місточку, так він вщент і розлетівся.

Йде далі. Вище й вище у гори дереться. Вже й кущів не стало. Одна лише трава, й та пожовкла. Над вечір холодно стало, аж зуби самі зацокотіли.
Бачить цап, далеко вогник палає. Пішов на світло. Там цап гірський сидить. Старий, згорблений, роги у нього від тяжкого життя покручені, шерсть заплуталася, не розчешеш. Старовинне гуцульське вбрання на ньому. В лісі такого вже не має. Курить люльку і гріється біля вогнища.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: