TOU

Історія про зайчика Вушка та щура Макітру

Казки Володимира Читая

1. Переляканий зайчик
Народилося в зайчихи три синочки. Назвала їх мама Пушком, Сірком і Вушком. Росли вони, підростали, безтурботним життям біля мами насолоджувалися: бігали, гралися, сонячних зайчиків ловили. Коли трішки підросли, стала мама їх до дорослого життя готувати. Найперше, про вовка стала розповідати:

— Бійтеся вовків, діточки любі, — каже. — Вовк — то жахлива істота: в нього гості зуби, великі кігті. Обходьте його десятою дорогою.

— А як нам від вовків врятуватися? — запитав Пушко.

— Втікайте від нього!

— А де від нього сховатися можна? — обізвався Сірко.

— В норі! — відповіла зайчиха.

— А де він живе? — перелякано прошепотів Вушко.

— Він живе всюди… — якось утаємничено промовила мама. — Може з’явитися будь-якої миті.

Ще більше злякався Вушко, аж холодним потом вкрився. Перейнявся тим вовком, бідолашний, місця собі не знаходив. Вночі йому наснилося, як вовк його злапав і ось-ось з’їсть! Добре, що з’явилася мама і відігнала страшного! Прокинувся зайчик від переляку, серце тріпотить у грудях, а страх лапи зводить. Наступного дня від мами він не відходив більше ніж на три кроки: куди вона, туди і він.

— Чого ти не граєшся з іншими? Щось сталося? — питає його мама.

— Я вовка боюся. — перелякано прошепотів Вушко. — Краще біля тебе посиджу. Мені тут спокійно.
За кожним кущем, за кожним горбочком йому страшний вовк привиджувався. Коли наставала ніч, зайчик ховався в найдальшому куточку нори, скручувався калачиком і зверху мішком прикривався, що б не видно його було.

А раптом вовк прийде? Вночі він марив. Часом снилося йому, як він від здоровенного гострозубого вовка тікає, а вовк його ось-ось наздожене, слина його вже на заячий хвіст капає. Просинався тоді Вушко, весь блідий і гарячий від жахливого видіння. Тоді мама варила йому м’яту. Він настоянку пив і заспокоювався. Лише тоді засинав.

Брати Сірко і Пушко над ним кепкували, боягузом обзивали. Бувало навіть, що навмисно по-вовчому скавуліли, щоб Вушкові страшно було. Мама їх за це сварила, але на довго їм такого виховання не вистачало.

Минуло літо. Повиростали зайчики. Настав час розпочинати самостійне доросле життя.

Відвела мама синів на перехрестя усіх лісових стежок і каже:

— Тепер ви, дітки, дорослі. Це значить, що самі тепер обираєте, що вам робити і куди вам іти. Навчила я вас усьому, що сама знаю. А зараз лише одне вам скажу: будьте обережні і думайте, що робите!

Дала мама кожному оберіг, подякували зайчики на добрім слові, і розбіглися лісовими стежками. Тільки Вушок на місці залишився. Не знав він, куди йому йти, нічого не хотів, боявся на вовка натрапити. Посидів-посидів, аж поки сонце за обрієм не сховалося, й назад, додому, до мами повернувся.

— Ти? — здивувалася мама.

— Так, я…

— Страшно? — мама зрозуміла, що Вушок життя боїться.

— Дуже страшно.

— Не бійся, сину. Ти тепер мусиш навчитися жити сам.

На ранок мама знову відвела Вушка на перехрестя і залишила його там. «Вже час йому дорослішати!» — знала мама. І хоч її материнське серце гірко плакало, вона наказала синові не повертатися.

2. Щур Макітра
Вушок знову залишився сам.

«Куди ж це мені піти?…» — чухав він за вухом, оглядаючись навкруги. Перед ним було чотири стежки.

Одна вела додому. Туди мама сказала не повертатися.

Друга пролягала попід старезним дубом і зникала десь в густому лісі. «Ні! Туди я точно не піду!» — вирішив Вушок — «Саме там вовки водяться».

Третя стежка вела на галявину, де завше відбувалася лісова рада.

Куди приведе четверта стежинка він не знав.
Міркував-міркував зайчик й вирішив, що йому й тут добре, безпечно, отож краще взагалі нікуди не йти. Ліг собі під кущем калини і задрімав.

Тим часом по четвертій стежині наближався щур. Про щурів ви, певно, вже не раз чули, а може й бачили: сірі, смердючі, хитрющі. Але цей був особливий. Пройдисвіт! Він прив’язав до хвоста іржавого рибальського гачка, якого виміняв у рака Клешні, чіплявся тим гачком за краї макітри, спускався на дно і вилизував усе що там було. Інші щурі знали, що потрапиш в макітру — не вилізеш, тож не ризикували. А цьому байдуже було — гачок виручав.

За це прозвали його Макітрою. Йшов собі Макітра, куди очі вели, пригод шукав.

Почув заєць, що хтось наближається, перелякався, під кущем сховався. Від страху затремтів, аж кущ з боку в бік заходився.

Вийшов Макітра на перехрестя, оглянувся, і бачить, кущ калиновий тремтить. Він до того куща, а там заєць! Вуха до себе притулив, очі заплющив і тремтить.

— Чого це ти тремтиш, заєць? — питає.

Заєць розплющив одне око, побачив щура, переляк йому минувся, тоді вже й друге розплющив.

— Уф! — зітхнув полегшено Вушок. — Добре, що ти не вовк.

— Ти думав, що я вовк? — розреготався Макітра.

— Так! Що тут смішного? — зайчик трішки розсердився, що з нього кепкують. — Вовки знаєш які? З’їдять і пушинки не залишать!

— Знаю-знаю… — тепер серйозно відповів щур.

— Ти бачив вовків? — Вушок наче заворожений дивився на щура.

— О-о-о… — щур похитав головою. — Не один вовк пам’ятає мої кігті і зуби! Якось одного разу на мене напали три вовки! Оце була справжня бійка! Але я їх усіх ледь не порвав! Одному вигриз ніс! Іншому гачком вибрав очі! А третій здався і скавучав про прощення, аж поки я не змилувався над ним.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 15

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: