Історія про зайчика Вушка та щура Макітру

Читай Володимир

1. Переляканий зайчик
Народилося в зайчихи три синочки. Назвала їх мама Пушком, Сірком і Вушком. Росли вони, підростали, безтурботним життям біля мами насолоджувалися: бігали, гралися, сонячних зайчиків ловили. Коли трішки підросли, стала мама їх до дорослого життя готувати. Найперше, про вовка стала розповідати:

— Бійтеся вовків, діточки любі, — каже. — Вовк — то жахлива істота: в нього гості зуби, великі кігті. Обходьте його десятою дорогою.

— А як нам від вовків врятуватися? — запитав Пушко.

— Втікайте від нього!

— А де від нього сховатися можна? — обізвався Сірко.

— В норі! — відповіла зайчиха.

— А де він живе? — перелякано прошепотів Вушко.

— Він живе всюди… — якось утаємничено промовила мама. — Може з’явитися будь-якої миті.

Ще більше злякався Вушко, аж холодним потом вкрився. Перейнявся тим вовком, бідолашний, місця собі не знаходив. Вночі йому наснилося, як вовк його злапав і ось-ось з’їсть! Добре, що з’явилася мама і відігнала страшного! Прокинувся зайчик від переляку, серце тріпотить у грудях, а страх лапи зводить. Наступного дня від мами він не відходив більше ніж на три кроки: куди вона, туди і він.

— Чого ти не граєшся з іншими? Щось сталося? — питає його мама.

— Я вовка боюся. — перелякано прошепотів Вушко. — Краще біля тебе посиджу. Мені тут спокійно.
За кожним кущем, за кожним горбочком йому страшний вовк привиджувався. Коли наставала ніч, зайчик ховався в найдальшому куточку нори, скручувався калачиком і зверху мішком прикривався, що б не видно його було.

А раптом вовк прийде? Вночі він марив. Часом снилося йому, як він від здоровенного гострозубого вовка тікає, а вовк його ось-ось наздожене, слина його вже на заячий хвіст капає. Просинався тоді Вушко, весь блідий і гарячий від жахливого видіння. Тоді мама варила йому м’яту. Він настоянку пив і заспокоювався. Лише тоді засинав.

Брати Сірко і Пушко над ним кепкували, боягузом обзивали. Бувало навіть, що навмисно по-вовчому скавуліли, щоб Вушкові страшно було. Мама їх за це сварила, але на довго їм такого виховання не вистачало.

Минуло літо. Повиростали зайчики. Настав час розпочинати самостійне доросле життя.

Відвела мама синів на перехрестя усіх лісових стежок і каже:

— Тепер ви, дітки, дорослі. Це значить, що самі тепер обираєте, що вам робити і куди вам іти. Навчила я вас усьому, що сама знаю. А зараз лише одне вам скажу: будьте обережні і думайте, що робите!

Дала мама кожному оберіг, подякували зайчики на добрім слові, і розбіглися лісовими стежками. Тільки Вушок на місці залишився. Не знав він, куди йому йти, нічого не хотів, боявся на вовка натрапити. Посидів-посидів, аж поки сонце за обрієм не сховалося, й назад, додому, до мами повернувся.

— Ти? — здивувалася мама.

— Так, я…

— Страшно? — мама зрозуміла, що Вушок життя боїться.

— Дуже страшно.

— Не бійся, сину. Ти тепер мусиш навчитися жити сам.

На ранок мама знову відвела Вушка на перехрестя і залишила його там. «Вже час йому дорослішати!» — знала мама. І хоч її материнське серце гірко плакало, вона наказала синові не повертатися.

2. Щур Макітра
Вушок знову залишився сам.

«Куди ж це мені піти?…» — чухав він за вухом, оглядаючись навкруги. Перед ним було чотири стежки.

Одна вела додому. Туди мама сказала не повертатися.

Друга пролягала попід старезним дубом і зникала десь в густому лісі. «Ні! Туди я точно не піду!» — вирішив Вушок — «Саме там вовки водяться».

Третя стежка вела на галявину, де завше відбувалася лісова рада.

Куди приведе четверта стежинка він не знав.
Міркував-міркував зайчик й вирішив, що йому й тут добре, безпечно, отож краще взагалі нікуди не йти. Ліг собі під кущем калини і задрімав.

Тим часом по четвертій стежині наближався щур. Про щурів ви, певно, вже не раз чули, а може й бачили: сірі, смердючі, хитрющі. Але цей був особливий. Пройдисвіт! Він прив’язав до хвоста іржавого рибальського гачка, якого виміняв у рака Клешні, чіплявся тим гачком за краї макітри, спускався на дно і вилизував усе що там було. Інші щурі знали, що потрапиш в макітру — не вилізеш, тож не ризикували. А цьому байдуже було — гачок виручав.

За це прозвали його Макітрою. Йшов собі Макітра, куди очі вели, пригод шукав.

Почув заєць, що хтось наближається, перелякався, під кущем сховався. Від страху затремтів, аж кущ з боку в бік заходився.

Вийшов Макітра на перехрестя, оглянувся, і бачить, кущ калиновий тремтить. Він до того куща, а там заєць! Вуха до себе притулив, очі заплющив і тремтить.

— Чого це ти тремтиш, заєць? — питає.

Заєць розплющив одне око, побачив щура, переляк йому минувся, тоді вже й друге розплющив.

— Уф! — зітхнув полегшено Вушок. — Добре, що ти не вовк.

— Ти думав, що я вовк? — розреготався Макітра.

— Так! Що тут смішного? — зайчик трішки розсердився, що з нього кепкують. — Вовки знаєш які? З’їдять і пушинки не залишать!

— Знаю-знаю… — тепер серйозно відповів щур.

— Ти бачив вовків? — Вушок наче заворожений дивився на щура.

— О-о-о… — щур похитав головою. — Не один вовк пам’ятає мої кігті і зуби! Якось одного разу на мене напали три вовки! Оце була справжня бійка! Але я їх усіх ледь не порвав! Одному вигриз ніс! Іншому гачком вибрав очі! А третій здався і скавучав про прощення, аж поки я не змилувався над ним.

— Ти? Ти бився з трьома вовками? — Вушок від здивування роззявив рота і вилупив очі.

— Я! — Макітра став на задні лапи, передні склав на грудях і якби на нього зараз надіти капелюха, то був би подібний на імператора Наполеона Бонапарта.

— Ти герой! А я от, вовків боюся… — признався Вушок. — Куди не подивлюся, усюди мені вовки привиджуються. Життя від них немає. — Раптом в його голові сяйнула якась думка і він тихо промовив: «Допоможи мені жити…»

— Добре! — швидко обізвався Макітра, наче чекав цієї пропозиції. — Тобі пощастило! Я саме зараз тимчасово без роботи. Нещодавно служив в охороні. Самого тигра охороняв! А тепер на заслужену пенсію вийшов. Якщо просиш, буду тобі служити вірою і правдою. Але за однієї умови!

— Якої?

— Ти мене будеш годувати.

— Гаразд! — зрадів зайчик.

3. Життя удвох
Стали Вушок і Макітра разом жити. Йде щур попереду, а за ним зайчик. Буває, що десь на метелика задивиться, десь травички вщипне, й затримається. Набридло щуру оглядатися.

— Ні! Не хочу я тобі більше служити! Я дорогу вибираю, першим йду, вовків розганяю, а ти за мною не встигаєш! Ще загубишся, на вовка натрапиш! Навіщо мені той клопіт?

— Пробач! Я більше так не буду, — винувато заскиглив заєць.

— Ні! Давай краще я тобі ошийника почеплю і на мотузці везти буду. Що б не загубився.

— Добре! — погодився зайчик. Йому теж не хотілося загубитися від такого досвідченого провідника.

Далі йдуть лісом.

— Куди ми йдемо? — питає зайчик.

— Яка тобі різниця? Я знаю куди, а тобі ж все-одно?

— Так, мабуть все-одно… — погодився Вушок. — Аби вовків не було.

Зморився щур й каже до зайця:

— Слухай, заєць, старий я й немічний. А ти он який, молодий та дужий! Ноги в мене вже болять. Ми ж в один бік йдемо, то ж візьми мене на спину, бо вже на лапах не тримаюся.

— Гаразд, сідай! — погодився заєць.

Сів Макітра на зайця, за чуба тримається, їде, мов на коні. Лише керує, коли треба наліво чи направо повернути. Для зручності на шиї вмостився. Проїхали ще трішки. Щур знову каже:

— Язик вже в мене болить. Тільки те й роблю, що кажу «наліво», «направо», «стій». Змучився вже розмовляти. Давай я тобі вуздечку надягну. Праву віжку потягну, то ти направо повертатимеш, як ліву — то наліво, а коли обидві — то значить стати треба. І тобі зручно, і мені зайвої роботи не буде.

— Добре! — погодився зайчик.

Макітра змайстрував вуздечку і на Вушка почепив. Йде заєць, а щур на ньому сидить, віжками потягує.

Зголоднів щур. Потягнув віжки до себе і заєць зупинився.

— Час повечеряти. Назбирай-но мені горішків лісових! — наказав Макітра.

— Як же ж я тобі їх назбираю, коли я по ліщині не вмію лазити? — здивувався Вушок такому проханню.

— То не мій клопіт! Пообіцяв ти мене годувати, от і дотримуйся обіцянки! А як ні, то я піду від тебе! Завтра ж вовки тебе роздеруть!

— Ой не йди! Благаю тебе, не йди! — злякався Вушок. — Дістану я тобі лісових горішків. — Оглянувся зайчик навкруги і до найближчої ліщини поскакав.

Високо на ліщині висіли горіхи. Як не намагався Вушок доскочити, та все марно. Став по стовбуру дертися, але й це в нього не вийшло: не вміють зайці по деревах лазити.

Побачила то білочка, що на тій ліщині мешкала, й питає його здивовано:

— Заєць, чого тобі треба? Чого це ти на ліщину дерешся?

— Мені горіхів треба!

— Так зайці ж ліщини не їдять! Ти що, забув?

— Так я не собі! Мені щура Макітру треба погодувати.

— А відколи це зайці щурів годують?

— Дай мені горіхів і я тобі розповім!

Цікаво стало білочці, полізла в комору, дістала звідти жменю горіхів і кинула донизу. Позбирав їх Вушок і розповів, як він щура зустрів і як Макітра йому служить.

— Дурень ти! Це не він тобі, а ти йому служиш! — відповіла білочка, коли Вушок закінчив розповідь.

— Ти не розумієшся на заячих проблемах! — розсердився зайчик і поскакав до Макітри.

Той з’їв усі горіхи, позіхнув і заснув. Зайчик ліг поруч, подивився на зорі і подякував небу, що зустрів такого вірного і надійного провідника, як Макітра. «З ним я точно не пропаду!» — подумав Вушок і заснув.

На ранок Макітра заліз на Вушка, вдарив зайцеві віжками по вухам, прицмокнув і рушили кривою стежкою. В цих місцях зайчик ще не був, то ж оглядався навкруги.

— Не оглядайся! Ти мене збиваєш! Ти мені заважаєш думати! — знервовано запищав Макітра. — Я заради кого стараюся? Га?

— Пробач, Макітра! Я більше так не буду!

— Не буду, не буду… — передражнив щур. — Тпр-р! — він натягнув віжки на себе, що означало, що треба зупинитися. Заєць став.

Щур зіскочив з шиї, побіг в кущі, вирвав два великих лопухи і зв’язав їх між собою. Потім ці лопухи надів зайцеві на очі.

— Це що б ти не оглядався!

Лопухи звисали на очі і за ними зайцеві нічого не було видно. Навіть стежка, й та не проглядалася.

— Мені так не зручно. Нічого не видно. Може я зніму? — винувато запитав заєць!

— Лише спробуй! Ти мені дякувати повинен, що я за тебе дбаю. Найскладнішу роботу роблю. Пропав би ти без мене. Вже б давно тебе вовк зжер і навіть хвостика від тебе не залишилося… Йди і не думай! Думати — це моя робота! Запам’ятай: в тебе замість голови — Макітра!

— Таки твоя правда, — зітхнув заєць і поскакав куди щур правив.

4. Зайчиха Біла Лапка
Пополудню Макітра скомандував: «Тпр-р!» Став заєць, відхекується. Зіскочив щур з шиї, мотузку до дерева прив’язав і пішов собі десь. А заєць стоїть, травичку щипає.

Раптом хтось йому лопухи з очей відвертає. Від сонячного світла йому аж в очах засліпило, так він давно вже його не бачив.

— Що з тобою? — промовив хтось, кого ще не було видно, чарівним голосом.

— А що зі мною? — здивувався заєць.

— Чому в тебе на очах лопухи, а на голові вуздечка?

— Це для моєї безпеки, що б мій провідник мною керувати без слів міг!

— Хто?

— Щур Макітра!

— Макітра? — розсміявся голос. — Так це ж пройдисвіт номер один!

— Пройдисвіт? Ні! Ти не знаєш: він один з трьома вовками впорався!

— Брехня! Він ще й не таке вигадає! — розсміявся голос. Вушкові очі вже помалу звикали до сонячного світла й він побачив, що цей сміх належить молодій зайчисі.

— А звідки ти знаєш? — обурився заєць.

— Я тут живу! В наший краях про Макітру всі знають! Той як не надурить — не проживе. Тікай від нього поки не пізно, бо він тебе до добра не доведе.

— Ні, він мені обіцяв служити вірою і правдою. Він не такий. Макітра в мене замість голови!

— Шкода мені тебе, зайчику, як тебе там…

— Мене звати Вушок.

— А я Біла Лапка. Стережись його.

У ту ж мить з лісу вийшов щур Макітра, побачив зайчиху і закричав до неї:

— Пішла геть! Чого тобі треба?! Йди, бо гаком зараз дістанеш! — щур войовниче виставив поперед себе хвіст на якому, як ніж, зблиснув гак.

Розвернулася Біла Лапка й поскакала до лісу.

— Що вона тобі нарозказувала? — щур підійшов до зайця і пильно подивився йому прямо в очі.

— Казала, що ти пройдисвіт… — прошепотів Вушок.

— А ти що?

— А я не повірив.

— Молодець! Бреше вона! Славі моїй заздрить. Наступного разу, щоб ні на крок до неї не підходив, ані слова до неї не промовив! А то піду від тебе! Будеш сам з вовками розбиратися!

Макітра знову опустив лопухи на заячі очі, заскочив йому на шию і смикнув віжки.

Йшов Вушок невідомо куди, невідомо нащо і про Білу Лапку думав. «А що як вона правду казала?»

5. Щурячі перегони
Не встиг заєць змучитися, як знову Макітра потягнув віжки.
Навколо Вушка щось відбувалося. Усюди лунали якість звуки, нерозбірливий шепіт, незрозумілі йому вигуки нелюдською мовою.

Можна було б подивитися, але зайчикові стало страшно, то ж він не наважився підняти бодай одного лопуха. Крім того, як би це треба було зробити, то Макітра сказав би про це. Але ж він нічого не казав! Значить не треба нічого бачити.

Для власної безпеки.Тим часом, Макітра подався до щурячої нори і усім оголосив:

— Я приборкав зайця!

— Ти? Невже? Не може бути такого! — залунало звідусіль.

— Закладаюся на жменю горіхів!

Були й такі, хто заклався.

Вийшов тоді Макітра з нори, заскочив на зайця, прицмокнув, віжками тріпнув, і поскакав на Вушкові, як вершник на коні. Скаче заєць з усіх сил, аж у вухах вітер свистить, а щур примовляє: «Гайда! Скоріш!». Навколи гори обскакав і назад до щурячої нори примчав.

— Бачили? — питає тих, хто з ним закладався.

— Бачили… Таки правда. — визнають щурі. Й по жмені горіхів кожен Макітрі віддав.

— А можна й нам покататися? — питають інші.

— За горішки все можна! Один горіх — одне коло!
Посипалися на Макітру горіхи з усіх боків, лише мішок встигай підставляти. Усі на зайцеві покататися хочуть, навипередки платню несуть. Возить Вушок щурів безперестанку, а Макітра знай собі горіхи рахує, сміється, що таке багатство йому в лапи потрапило. Поки усіх бажаючих не покатав, не спинився.

Заєць від біганини змучився, лапи об каміння позбивав, а йому навіть води ніхто не дав. Напився з калюжі і заснув мертвим сном.

6. Зустріч із вовком
Позбирав зранку Макітра усі свої горіхи в мішки і на зайця їх прив’язав. Сам посеред тих мішків сів, як бедуїн на верблюді, і прицмокнув зайцеві. Тягне Вушок ті мішки, потом обливається.

— Куди ми йдемо? — питає Макітру.

— Куди-куди… На Кудикіну гору! Там вовків немає. А от тут бувають. Так що рухайся швидше! — Макітра вдарив зайця різкою по нозі.

— Боляче! — заскавучав той.

— Менше будеш дурних питань задавати!
Полуденна спека зморила подорожуючих. Вушок йшов, ледь перебираючи лапами. Щур куняв поміж своїх мішків і віжки мало не випадали з його лап.

— У-у-у-у!! — раптом почувся протяжний вий.

— Що це було? — вмить прокинувся Макітра.

— Я не знаю! Я ж не бачив. — відповів Вушок.

Щур прислухався, але нічого не було чути.

— Певно причулося, — він полегшено зітхнув.

Але знову десь недалеко хтось завив: У-у-у-у!!!

Макітра оглянувся туди, звідки лунав цей моторошний звук і побачив… здоровенного вовка! Він мчав на них стрімголов і був зовсім недалеко. Ще кілька стрибків і вони опиняться в його зубатій пащі.

— О боже! Вовк!!! — запищав щур і почав трясти віжки з усієї сили і бити зайця різкою. Але тому не треба було казати двічі: з слухом в нього все було добре. Заєць підірвався, як ракета, і помчав куди лапи несли.

— Рятуй мене, щурику! Рятуй! — пищав переляканий заєць.

— В нору! Мерщій в нору! — оговтався Макітра і керував віжками, вказуючи зайцеві шлях. А вовк не відстає!

Ось, богу дякувати, добігли й до нори. Встромив заєць голову, щур зіскочив, і за віжки тягне. А заєць в нору пролізти не може. Голову впхав так-сяк, а тіло не пролазить! Завеликий заєць для щурячої нори! До того ж мішками з горіхами обвішаний з усіх боків. А щур його за вуха схопив і в нору тягне. А той крекче, старається, але не влазить.

Ось і вовк наскочив. Голодний, злий і зубатий!

Був би кінець зайцеві і цій казці, але добре, що вовкам не лише їжа в голові. Побачив він, що заєць, весь обвішаний мішками з горіхами, в щурячу нору влізти хоче і з-за вух в нього віжки стирчать, розреготався з тої комедії, аж корчі його брали. Мало не вмер зі сміху!

— Вилазь, дурню! Скільки живу, таких зайців ще зроду не бачив! Добре, хоч розвеселив.

Витяг заєць голову з нори, лапки трусяться, горішки в мішках цокотять, сльози на очі навертаються, подумки із життям прощається.

— Не їж мене, вовчику, — проситься, молиться і лапки на грудях складає.

— Не з’їм я тебе! Наді мною колеги будуть сміятися, що я такого зайця непутящого з’їв. Та й не заєць ти! Холуй щурячий, ось ти хто! Я таких не їм. Гидко! Йди собі!

Побіг Вушок не оглядаючись, а вовк йому улюлюкав навздогін. «Оце як розкажу друзям-мисливцям — не повірять!» — думав вовк, хоч між мисливцями водиться розповідати лише правду і нічого, крім правди, в яку чомусь мало хто вірить.

Лопухи порвалися, коли заєць кущами тікав, уздечка обірвалася, коли Макітра його в нору за неї тягнув, то ж тепер він був вільний заєць. Лише прив’язані мішки йому заважали. Намагався заєць їх розв’язати, але не зміг: лапи до спини не досягали.

— Тобі домогти? — почулося з-за кущів. Вушок одразу впізнав цей голос.

— Так, Біла Лапка!

Вона розв’язала мотузки і мішки впали додолу.

— Дякую тобі, Біла Лапко! Який я був дурний, що тебе не послухав, коли ти мені про Макітру розповідала!

— Ні, Вушок! Ти був дурний, бо жив чужим розумом, порадами старого щура!

— Так! — заєць похитав головою. Він подивився на зайчиху і несподівано навіть для себе сказав: Залишайся зі мною!

— А що скаже Макітра? — зашарілася Біла Лапка від несподіваної пропозиції.

— Тепер у мене є своя голова! — гордо відповів заєць. Він вперше знав, чого хоче і відчув, як цієї ж миті став дорослим.

Зажили вони разом дружно та щасливо. Ті горіхи, які Макітра з щурів позбирав, молодому подружжю в нагоді стали, бо ж ви знаєте, скільки горіхів треба молодим.

Вовк нікому цієї історії не розказав, бо вже й сам не вірить, що таке могло бути насправді, й не хоче, що б друзі-мисливці його брехуном назвали. А от я її записав, що б не забути і вам переповісти. Хоча можна було б записати її значно коротше:

Вибирай сам! Бо виберуть за тебе.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 16

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Історії чарівного лісу ”
Володимир Читай
Видавництво: “Видавництво Старого Лева“
м. Львів, 2014р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: