TOU

Іванко Крилатко

Казки Павла Бажова

Про наших златоустівських з давніх-давен плітку пущено, ніби вони майстерності в німців училися. Привезли, мовляв, на завод скількись там німців. Від них тутешні заводські й перейняли, як булатну сталь варити, як малюнок і насічку робити, як позолоту наводити. І в книжках так записано.
Тільки цю розмову одною половинкою вуха слухати треба, а в другу половинку те лови, що старі наші розповідають. Ось тоді й зрозумієш, як діло було,— хто в кого вчився.

То правда, що наш завод під німецьким правлінням бував. Років два чи три зовсім за німцем-хазяїном числився. І потім, як назад до казни відійшов, німці довго тут товклися. Не будиночок, не два, а цілі дві вулиці набилося. Так і звалися: Велика Німецька — це котра між горою Бутиловкою та Богданкою — і Мала Німецька. Церква в німців своя була, школа теж, і навіть судилися німці своїм судом.
Тільки й те треба сказати, що й інших жителів у заводі досить було. Недарма один куток Демидовкою називається. Там демидовські майстри жили, а вони, звісно, булат з давніх-давен варити вміли.
Про башкирів теж забувати не слід. Ці й зовсім за багато років до наших у тутешніх місцях оселилися.
Народ, звичайно, небагатий, а кінь та булат у них такі траплялися, що вік не забудеш. Інколи такий візерунок старої майстерності на ножі або шаблі покажуть, що й вночі той візерунок тобі довго сниться.
От і виходить — нашим і без привізного німця було в кого повчитися. Та й самі, звичайно, не без тями були, до чужого свого додавали. По старих виробах це ясно видно. Хто й мало на справі розуміється, і той з цих виробів розбере, чи схожий баран на беркута,— німецька тобто робота на тутешню.

Мені ото дідуньо покійний про один випадок розповідав. За кріпацтва це ще було. Років, мабуть, понад сто тому. Німця на ту пору жирувало на наших хлібах доволі, і в начальстві все німці були. Тільки вже пішла розмова — даремно, мовляв, таку юрбу годуємо, нічого німці наших навчити не можуть, бо й самі мало справу розуміють. Можливо, і до вищого начальства такі розмови дійшли. Німці й заметушилися. Привезли з своєї землі якогось там Вурму чи Мумру. Цей, мовляв, покаже, як булат варити. Тільки нічого в Мумри не вийшло. Грошей проварив прірву, а булату й плиточки не вийшло. Німецькому начальству зовсім конфуз. Тільки незабаром знову по заводу чутку пустили: їде з німецької землі щонайкращий майстер. Малюнок та позолоту покаже, про які тут і не чували. Заводські після того Мумри до цих німецьких хвастощів без уваги. Поміж себе одне судять:
— Язик без кісток. Мели, що хочеш, коли волю дано.
Тільки справді — приїхав німець. Собою показний, а прізвисько йому Штоф. Наші, звичайно, поглузували трошки.
— Штоф не чвертка. Удвох посидиш, і то пісні заспіваєш. Вийде, значить, діло в цього Штофа.

Жарти жартами, а й справді виявилося — тямущий чоловік. Око хоч булькате, а вірне, руці з інструментом повний хазяїн і до роботи не ледачий. Просто сказати, майстер. Одне не сподобалося: дуже хизувався і на все тутешнє фуйкав. Що йому не покажуть із заводської роботи, у нього одне слово: фуй та фуй. Його за це й прозвали Фуйко Штоф.

Працював цей Фуйко на оздобленні дарованої зброї. Один в один у нього золоті коні на шаблях виходили, і позолота без плямочки. Рівно лежить, міцно. І малюнок чистий. Усе честь честю виведено. Копитця, немов скляночки, вушка, як пеньочки, чолку видно, очко — цяточка на місце поставлена, а в гриві та в хвості теж силу помітно. Стоїть золотий коник, а над ним золота коронка. Теж тонко вимальована. Усі жички-ланцюжки розібрати можна. Одне незрозуміло — для чого її тут над коником приладнали.
Обробить Фуйко шаблю та й хвалиться:
— Це є німецький ропота.
Начальство йому піддуває:
— Атож! Такий тонкий ропота руські розумійт не може.

Нашим майстрам, звичайно, це прикро. Міркували, кого б до німця поставити, щоб не гірше зробив. Кажуть начальству,— так і так, треба до Штофа на виучку з тутешніх кого поставити. Порядок такий є, а начальство руками махає, своєї товче:
— Це є дуже тонкий ропота. Руські розумійт не може.
Наші майстри своє обстоюють, а самі думають, кого поставити. Усіх хороших малювальників і позолотників, звичайно, знали, та не кожен підходить. Один уже в літах. Такого в підручні не можна, коли він сам давно майстер. Треба когось молодшого, щоб ніби в учні годився.

Тут у цех і прийшов дідусь Бушуєв. Він раніше на оздобленні теж працював, та з німцями посварився і свою справу завів. Поставив, як воно у нас ведеться, в хаті чавунний прихатень кусинської роботи й почав за замовленням метал у блакить та срібло обробляти. Ну, і від позолоти не відмовлявся. І був у цього дідуся Бушуєва підходящий хлопець, чи то небіж, чи то внучок — Іванко, а на прізвище теж Бушуєв. Тямущий до малювання. Давно його в завод переманювали, та дідусь не пускав.
— Не допущу,— кричить,— щоб Іванко з німцями злигався! Руку зіпсують і око закаламутять.
Подивився дідусь Бушуєв на Фуйкову шаблю, аж крякнув і похвалив:
— Чиста робота.
Потім, трохи згодом, похвалився:
— А все-таки в мого Ванютки рука сміливіша й око веселіше.
Майстри за ці слова вчепилися:
— Відпусти до нас на завод. Може, він і справді німця обіграє.
Ну, старий ніяк.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малахітова шкатулка”
Павєл Бажов
Переклад з рос. – Ольга Якутович
Видавництво: “Дніпро”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: