ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Іванко Крилатко

Казки Павла Бажова

Про наших златоустівських з давніх-давен плітку пущено, ніби вони майстерності в німців училися. Привезли, мовляв, на завод скількись там німців. Від них тутешні заводські й перейняли, як булатну сталь варити, як малюнок і насічку робити, як позолоту наводити. І в книжках так записано.
Тільки цю розмову одною половинкою вуха слухати треба, а в другу половинку те лови, що старі наші розповідають. Ось тоді й зрозумієш, як діло було,— хто в кого вчився.

То правда, що наш завод під німецьким правлінням бував. Років два чи три зовсім за німцем-хазяїном числився. І потім, як назад до казни відійшов, німці довго тут товклися. Не будиночок, не два, а цілі дві вулиці набилося. Так і звалися: Велика Німецька — це котра між горою Бутиловкою та Богданкою — і Мала Німецька. Церква в німців своя була, школа теж, і навіть судилися німці своїм судом.
Тільки й те треба сказати, що й інших жителів у заводі досить було. Недарма один куток Демидовкою називається. Там демидовські майстри жили, а вони, звісно, булат з давніх-давен варити вміли.
Про башкирів теж забувати не слід. Ці й зовсім за багато років до наших у тутешніх місцях оселилися.
Народ, звичайно, небагатий, а кінь та булат у них такі траплялися, що вік не забудеш. Інколи такий візерунок старої майстерності на ножі або шаблі покажуть, що й вночі той візерунок тобі довго сниться.
От і виходить — нашим і без привізного німця було в кого повчитися. Та й самі, звичайно, не без тями були, до чужого свого додавали. По старих виробах це ясно видно. Хто й мало на справі розуміється, і той з цих виробів розбере, чи схожий баран на беркута,— німецька тобто робота на тутешню.

Мені ото дідуньо покійний про один випадок розповідав. За кріпацтва це ще було. Років, мабуть, понад сто тому. Німця на ту пору жирувало на наших хлібах доволі, і в начальстві все німці були. Тільки вже пішла розмова — даремно, мовляв, таку юрбу годуємо, нічого німці наших навчити не можуть, бо й самі мало справу розуміють. Можливо, і до вищого начальства такі розмови дійшли. Німці й заметушилися. Привезли з своєї землі якогось там Вурму чи Мумру. Цей, мовляв, покаже, як булат варити. Тільки нічого в Мумри не вийшло. Грошей проварив прірву, а булату й плиточки не вийшло. Німецькому начальству зовсім конфуз. Тільки незабаром знову по заводу чутку пустили: їде з німецької землі щонайкращий майстер. Малюнок та позолоту покаже, про які тут і не чували. Заводські після того Мумри до цих німецьких хвастощів без уваги. Поміж себе одне судять:
— Язик без кісток. Мели, що хочеш, коли волю дано.
Тільки справді — приїхав німець. Собою показний, а прізвисько йому Штоф. Наші, звичайно, поглузували трошки.
— Штоф не чвертка. Удвох посидиш, і то пісні заспіваєш. Вийде, значить, діло в цього Штофа.

Жарти жартами, а й справді виявилося — тямущий чоловік. Око хоч булькате, а вірне, руці з інструментом повний хазяїн і до роботи не ледачий. Просто сказати, майстер. Одне не сподобалося: дуже хизувався і на все тутешнє фуйкав. Що йому не покажуть із заводської роботи, у нього одне слово: фуй та фуй. Його за це й прозвали Фуйко Штоф.

Працював цей Фуйко на оздобленні дарованої зброї. Один в один у нього золоті коні на шаблях виходили, і позолота без плямочки. Рівно лежить, міцно. І малюнок чистий. Усе честь честю виведено. Копитця, немов скляночки, вушка, як пеньочки, чолку видно, очко — цяточка на місце поставлена, а в гриві та в хвості теж силу помітно. Стоїть золотий коник, а над ним золота коронка. Теж тонко вимальована. Усі жички-ланцюжки розібрати можна. Одне незрозуміло — для чого її тут над коником приладнали.
Обробить Фуйко шаблю та й хвалиться:
— Це є німецький ропота.
Начальство йому піддуває:
— Атож! Такий тонкий ропота руські розумійт не може.

Нашим майстрам, звичайно, це прикро. Міркували, кого б до німця поставити, щоб не гірше зробив. Кажуть начальству,— так і так, треба до Штофа на виучку з тутешніх кого поставити. Порядок такий є, а начальство руками махає, своєї товче:
— Це є дуже тонкий ропота. Руські розумійт не може.
Наші майстри своє обстоюють, а самі думають, кого поставити. Усіх хороших малювальників і позолотників, звичайно, знали, та не кожен підходить. Один уже в літах. Такого в підручні не можна, коли він сам давно майстер. Треба когось молодшого, щоб ніби в учні годився.

Тут у цех і прийшов дідусь Бушуєв. Він раніше на оздобленні теж працював, та з німцями посварився і свою справу завів. Поставив, як воно у нас ведеться, в хаті чавунний прихатень кусинської роботи й почав за замовленням метал у блакить та срібло обробляти. Ну, і від позолоти не відмовлявся. І був у цього дідуся Бушуєва підходящий хлопець, чи то небіж, чи то внучок — Іванко, а на прізвище теж Бушуєв. Тямущий до малювання. Давно його в завод переманювали, та дідусь не пускав.
— Не допущу,— кричить,— щоб Іванко з німцями злигався! Руку зіпсують і око закаламутять.
Подивився дідусь Бушуєв на Фуйкову шаблю, аж крякнув і похвалив:
— Чиста робота.
Потім, трохи згодом, похвалився:
— А все-таки в мого Ванютки рука сміливіша й око веселіше.
Майстри за ці слова вчепилися:
— Відпусти до нас на завод. Може, він і справді німця обіграє.
Ну, старий ніяк.

Усі знали — старий неподатливий, самостійного характеру. Правду мовити, дуже перекірливий. А все-таки думка про Іванка запала в голови. Як дідусь пішов, майстри й гомонять між собою:
— Правда, коли б спробувати.
Деякі знову відмовляють:
— Даремно час гаяти. Парубійко з дідусевих рук не вийшов, а того ні хрестом, ні товкачем не звернеш.

Хтось знову придумує:
— Може, до хитрощів яких у цій справі вдатися?
А про те вони й не догадуються, що старий з цеху сумний пішов.
Ну, як йому — російська ж людина! Хіба їй охота нижче за німця ходити? Ніколи цього не бувало!
Все-таки два дні тримався. Мовчав. Потім, немов його прорвало, загорлав:
— Іванку, гайда на завод!
Хлопець здивувався:
— Чого?
— А того,— кричить,— що треба цього німецького Фуйку обставити. Та так обігнати, щоб і спору не було.

Ванюшка, звичайно, про цього, що тільки приїхав, чув. І те знав, що дідусь недавно до цеху ходив, тільки Іванко про це мовчав, а старий розходився.
— Якщо,— каже,— німця роботою обженеш, женись на Оксютці. Не заперечую!
У хлопця, бач, дівчина одна на приміті була, а старий ніяк не погоджувався:
— Не можу допустити до себе в хату отаку босоту, безприданницю.

Іванкові приємно було, що дідусь інакше заговорив,— мерщій побіг на завод. Поговорив з майстрами, так і так, дідусь згодний, а я й поготів. Сам бажання маю з німцем у малюванні потягатися. Ну, майстри тоді й почали на німецьке начальство насідати, щоб за положенням до Фуйка учня-росіянина поставити,— Іванка, значить. А він парубок не дуже високий на зріст. Легкої статі. Женитися вже час, а на вигляд ще хлоп’як. Як весняна байга — змагання — в башкирів буває, то на трилітках його пускали. І коней він знав до кісточки.

Німецьке начальство спочатку комизилося, потім дивиться — парубійко непоказний, погодилося: нічого, думає, в такого не вийде. Так Іванко і потрапив до німця в підручні. Придивився до роботи, а сам собі думає — добре в німця коник виходить, тільки живим не пахне. Треба так примудритися, щоб коня на повнім бігу малювати. Так думає, а сам дурником прикидається, дивиться, як у німця добре кожна рисочка приходиться. Німець черево все погладжує та примовляє:
— Це є німецький ропота.

Минув так деякий час, Фуйко і каже по начальству:
— Пора цей хлопшик проба ставити,— а сам підморгує: от, мовляв, сміху буде. Начальство одразу погодилося. Дали Іванкові пробу, як належало. Видали булатну шаблю, призначили строк і звеліли малювати коня і корону, де та як зуміє.

Ну, Іванко і взявся до роботи. Діло те йому, правду мовити, знайоме. Одне непокоїть — треба в чистоті від німців не відстати і вигадкою перегнати. А тому давно вирішив — малюватиму коня на повному бігу. Тільки як тоді з коронкою? Думав-думав та й почав малювати пару коників. Коників покрив стрічкою, а на ній корону вималював. Теж усі жички-гілочки розбереш, і трошечки ця коронка назад нахилилася, як башкир на коні, коли на весь мах жене.
Подивився Іванко, бачить — добре малюнок до хвилястого булату прийшовся. Живими коники вийшли.

Подумав-подумав Іванко і згадав, як напередодні ввечері Оксютка шепотіла: «Ти вже постарайся, Ваню! Крильця, чи що, прироби коникові, щоб він кращий за Фуйчиного вийшов».
Згадав це та й каже:
— Е, що буде, те й буде! Може, так і краще!
Узяв та й приробив тим коникам крильця і бачить — справді, ще краще до булатного візерунка малюнок ліг. Цей рисунок закріпив і за дідусевим секретом визолотив.
У строк виготовив. Відполірував старанно, усе чисто загладив, дивитися любо. Оголосив,— здаю пробу. Ну, люди сходитися почали.

Першим дідусь Бушуєв причвалав. Довго на шаблю дивився. Рубав нею і по-козацькому і по-башкирському. На міцність теж пробував, а найбільше кониками золотими милувався. До сльози дивився. Потім і каже:
— Спасибі, Іваночку, потішив старого!.. Покладався я на тебе, а такої вигадки і не сподівався. В карбівці до візерунка твій малюнок підійшов. І те добре, що від ефеса ближче до рубального місця коників пересунув.
Наші майстри теж хвалять. А німці хіба зрозуміють таке? Як прийшли, так і галас зняли:
— Який турниць! Хто пачив коня з крилом! Чому корона набік лежить? Це є наруга на короновані особи!
Просто-таки затуркали парубка, трохи не у в’язницю його заганяють. Тут дідусь Бушуєв розпалився:
— Пси ви,— кричить,— безглузді! Узяти б оцю шаблюку та порубати вам осикові голови. Що ви в такій справі тямите?

Старого, звичайно, свої ж виштовхали, щоб справді німці до лиха не довели. А німецьке начальство Ванютку прогнало. Верещить навздогін:
— Такий турний хлопець на завод не пускайт! Штраф платити буде! Штраф!
Іванко від цього вереску засумував був, та дідусь підбадьорив:
— Не сумуй, Іванку. Без німців жили й далі проживемо. І штраф їм викинемо. Нехай подавляться. Женися на своїй Оксютці. Сказав — не заперечую,— і не заперечую.
Іванко повеселішав трошки та й мовив:
— Це вона напоумила крилечка коникам приробити.
Дідусь здивувався:
— Невже така тямуща дівка?
Потім подумав трохи та як закричить на всю вулицю:
— Коня продам, а весілля ваше справлю, щоб весь завод знав. А про крилатих коників не турбуйся. Не завжди німці в нас на заводі верховодитимуть. Знайдуться люди з розумом. Знайдуться! Ще, диви, нагороду тобі дадуть. Згадай моє слово.
Люди, звичайно, посміюються з старого, а вийшло так, як він казав.

Незабаром після Іванкового весілля до нас на завод царський поїзд приїхав. Мабуть, аж на двадцяти тройках. У цьому поїзді один козацький генерал був. Ще з кутузовських. Немало він супостатів покришив і німецькі, кажуть, міста брав.
Цей генерал їхав у сибірську сторону в своїх справах, та царський поїзд його наздогнав. Ну, людина заслужена. Цар і взяв його для пошани до свого почту. Тільки дивиться — у старого заслуг на грудях небагато.
У ближчих царських посіпак, які хустку підіймають та крісло підставляють,— куди більше. От цар і придумав нагородити цього генерала дарованою шаблею.
Другого дня, як приїхали до Златоуста, пішли всі в прикрашальний цех. Цар і каже генералові:
— Дарую тобі шаблю. Вибирай щонайкращу.

Німці, звичайно, зрання всю Фуйчину роботу на найвидніших місцях розіклали. А один наш майстер узяв та й підсунув туди Іванкових коників. Генерал як побачив цю шаблю, одразу її схопив. Довго кониками милувався, заточку оглянув, усі гвинтики спробував і каже:
— Багато я на своєму віку прикрашеної зброї бачив, а такого малювання не доводилось. Видно, майстер з польотом. Крилата людина. Хочу на нього глянути.
Ну, німцям робити нічого, довелося по Іванка послати. Прийшов той, а генерал йому дякує. Вигріб скільки було грошей у кишені й каже:
— Пробач, друже, більше не лишилося: витратився в дорозі. Давай хоч поцілую тебе за твою майстерність. Вона до доброго козацького удару веде.

Тут генерал так шаблею жикнув, що царському почтові холодно стало, а німців піт пройняв. Не знаю,— чи правда, ніби німець від страху насамперед увесь змокріє. Через те, бачиш,— пивом наливається. Наші старі так казали, а їм траплялося по закутках німців бити.
З тої пори Івана Бушуєва й стали по заводу Крилатим звати. Через рік чи більше за цю шаблю нагороду вислали, тільки німецьке начальство, звісно, ту нагороду замахоридо. А Фуйко після того випадку в свій край поїхав. Він, бачиш, не як інші, все-таки майстерністю володів, йому й прикрим здалося, що його роботу нижче поставили.

Іван Бушуєв, звичайно, на завод повернувся, коли німецьких приставників та нахлібників усіх повиганяли, а самі справжні майстри лишилися. Ну, це не один рік тяглося, бо в німецького начальства при царі рука була та й своїх хитрощів не позичати.
Оксюткою дідусь Бушуєв дуже задоволений був. Усім сусідам нахвалював:
— Чудова молодичка вийшла. Як пара коників з Іванком у житті веселенько біжать. Діток добре ростять. В одному схибили. Не народила Оксютка мені такого правнучка, щоб одразу крилечка знати було. Ну, може, народиться ще, а може, й у цих дітлахів крила виростуть. Як думаєте? Не може того бути, щоб Крилаткові діти без крил були. Правда?

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малахітова шкатулка”
Павєл Бажов
Переклад з рос. – Ольга Якутович
Видавництво: “Дніпро”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: