TOU

Їжачок та соловейко

Юрій Ярмиш

Рекомендована література на літо 1 клас

Коли навесні до лісу з вирію повернувся Соловейко, їжачок визирнув із своєї нірки під кущем глоду і став чекати сутінків.

А сонечко востаннє пестило проміннями ніжно-зелений оксамит лісових верхівок…

І тоді їжачок почув ніжну трель:

— Тьох-тьох-тьох!

Їжачок склав голочки, заплющив малі свої оченята і слухав, слухав.

А ніжні звуки змінювались дзвінкими, жалібні — радісними. Соловейко співав про те, які далекі країни він бачив, але все одно повернувся на рідну землю, до свого лісу, бо чужина — то завжди чужина.

Соловейко не замовкав ані на мить аж до ранку. І їжачок просидів під кущем теж до ранку, слухаючи лісового співця.

Перед сходом сонця до Соловейка прилетіла подруга, і вони почали мостити гніздо. Скоро там з’явилися зеленуваті яєчка.

Гніздо висіло на кущі низько над землею. Проте солов’ї не боялися їжачка. Їм подобалось, як він уночі шарудів торішнім листям, шукаючи жучків собі на вечерю.

Тепер Соловейко виспівував менше, бо народилися малі Солов’ята. А їх треба було годувати, ловити комашок, дрібненьку гусінь.

Та одного дня налетів сильний вітер, гойднув куща, і одне Солов’ятко впало на землю у торішнє листя. Ні, воно зовсім не забилося! Йому навіть цікаво було під кущем. Солов’ятко лише дуже здивувалось, чому так хвилюються мама й тато, а особливо коли поблизу з’явилася велика руда тварина. Солов’яткові ця тварина сподобалась, і воно свиснуло:

— Фі-ід! Ідіть сюди! Які ви гарні! Фі-ід!

Однак, мабуть, ні мамі з татом, ні їжачкові та тварина не припала до смаку. Бо Солов’ятко помітило, як їжачок згорнувся колобком, настовбурчив свої голочки і сердито фиркнув:

— Іди звідси геть, хитра Лисице! Я наскрізь проштрикну тебе оцими голками!

— Но-но! — дзявкнула Лисиця. — Радій, що я сита зараз. Бо з’їла б не тільки оце Солов’ятко! Я знаю, в тебе на животі немає голочок. Варто тебе зненацька перевернути лапою на спину…

— Все одно я тебе не боюсь! — скрикнув їжачок. — І це Солов’ятко не про тебе!

Лисиця скривилася:

— Начувайся, їжаче! Знай, колись я ще завітаю до вашого лісу!

Солов’ятко зростало на землі. їжачок склав із сухого листя йому м’якеньку теплу перину. Вони швидко подружилися. Мама й тато приносили Солов’яткові мурашині личинки, а їжачок черв’ячків, мама давала поласувати Солов’яткові ягідки, а їжачок жучків. їжачок навіть підходити нікому не дозволяв близько до Солов’ятка — ні зайцям, ні білочкам, ані бобрам, щоб випадком хтось не скривдив пташеня.

І вдячне Солов’ятко наспівувало їжачкові найкращі пісеньки, що почуло від тата. А тато сідав на гілку і пильно слухав:

— Ні, синку, оцю пісеньку треба співати не «Тьох-тьох-тьох, віть-віть-віть, тюрлю!», а «Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох, тюрлю!» Чуєш, так набагато краще!

— Чую, тату, чую! — погоджувалося Солов’ятко і виспівувало для їжачка пісеньку так гарно, як тільки вміло.

А дні минали, і Солов’ятко навчилося не тільки співати, а й літати.

Та воно не забувало, що то їжачок врятував його від хитрої Лисиці.

Поблизу куща глоду росла мала сосонка. Солов’яткові вона дуже подобалась.

— Сосонка подібна до тебе! — схвильовано казало воно їжачкові. — Така ж колюча, але добра й ніжна!

Солов’ятко злітало на сосончину й питало:

— Що заспівати тобі?

Їжачок сідав вигідніше під кущем і казав:

— Я постійний у своїх смаках. Коли твоя ласка, оцю: «Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох!»

Вже вечори похолоднішали, вже зелене листячко поруділо. Солов’їна сім’я пристала до великого пташиного гурту.

— До побачення, їжачку! — гукнули Солов’ї. — Ми летимо у вирій, до теплих країн, бо вже скоро зима.

— На ту весну я заспіваю тобі ще кращих пісень! — пообіцяло Солов’ятко.

Непрохана сльозинка скотилася їжачкові з оченят. Він ще довго стояв під кущем і махав Солов’ям лапкою, хоч і не бачив їх, бо трошки короткозорий був.

У лісі все холоднішало. Але було якось незвично сухо. І найменшого дощика не випало:

— Біда буде, буде біда! — стрекотала Сорока.

Ніхто їй не вірив. Однак лихо прийшло тоді, коли всі нарешті зітхнули: на обрії пливла хмара!

Вона росла. Густішала. Назустріч їй збігалися інші хмари. Чорні.

— Ховайтеся! — скрикнула Сорока. — Буде осіння гроза!

І справді.

Раптом спалахнуло півнеба й гаряча блискавка поцілила в ліс. Запалала вершина старого дуба. Обгоріла гілка впала на суху траву. І вже зажевріли кущі, де зростали влітку малі Солов’ятка.

— Тікайте, тікайте! — кричала Сорока.

Все, що було живого в лісі, побігло, поповзло, полетіло далі від страшного лиха… І їжачок теж побіг на своїх коротеньких ніжках.

… Коли він повернувся до рідного лісу, то не впізнав навкруг себе нічого. Одні обгорілі стовбури та кущі полишило після себе зле полум’я. Не стало й сосонки, що її так любив Соловейко.

«Все одно я залишуся тут! — сказав сам до себе їжачок. — Адже коли навесні повернеться моє Солов’ятко, воно не впізнає свого рідного лісу й полетить собі далі, як я не зустріну його».

Їжачок розкидав чорне хрустке листя од своєї нори, а потім побіг у вибалок — за свіжим, осіннім. Бо нору треба було гарненько прикрити, щоб холод не заходив, сніг не залітав, а навесні вода не затекла.

Коли їжачок повернувся з листям, що було густо наколоте на його голочки, біля нори він побачив Лисицю!

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Їжачок та соловейко” — Юрій Ярмиш

Видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

2 коментарі
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: