Йоріс та чарівні чоботи

Був колись у світі швець, і звали його Йоріс. Жив він у маленькому підвалі, сидів там, не розгинаючи спини, і цілими днями стукав своїм молоточком. Клієнтів у нього було достатньо! І роботи – повно! Йому несли і маленькі дитячі черевички, і лаковані вихідні черевички на високих підборах, і високі болотяні чоботи, і шкільні черевики з товстими підошвами. Йоріс любив свою роботу, йому дуже подобалося повертати людям їхні черевики відремонтованими та начищеними.

І ось одного разу у підвальчик до Йоріса спустився новий клієнт. Це був дуже дивний літній пан. На ньому була хутряна шапка, довге чорне пальто, по животу спускалася довга сіра борода, а в руках він тримав найдивовижнішу пару взуття, яку Йоріс тільки бачив у житті.
— Можеш полагодити мої чоботи? — спитав незнайомець. — До понеділка мають бути готовими.
Йоріс став розглядати чоботи. До чого ж вони були гарні, високі, вишуканої форми, з сірими хутряними відворотами, срібними пряжками і зроблені з найтоншої шкіри.
— Зможу, — відповів Йоріс. — Сьогодні субота, ще рано, я зараз же візьмуся за них, а ви приходьте в понеділок.

Незнайомець пішов, а Йоріс одразу взявся за справу і почав прибивати до чудових чоботів нові підошви. І чим довше він працював, тим більше подобалися йому ці чоботи. «Були б у мене такі, — думав Йоріс, — яка ж краса!» А потім подумав: «Може, мені взяти їх завтра, і трошки походити. Завтра неділя, піду прогуляюся в них, а старий нічого не дізнається. Ну що, спробую?

Погода наступного ранку виявилася просто прекрасною, світило сонце, Йоріс не став довго роздумувати, взяв і взув чудові чоботи. Сиділи вони як влиті, і Йоріс одразу задер носа, як павич. Він одягнув пальто, зачинив свій підвальчик і вирушив гуляти тихими міськими вуличками. До чого ж щасливим почував себе Йоріс у цих розкішних чоботях з хутряними відворотами. «От що, — подумав він. — Піду я до церкви, і нехай всі побачать, які в мене гарні чоботи. Чудова ідея!”
Але коли Йоріс підійшов до церкви і хотів до неї зайти, трапилося щось дуже дивне. Чоботи раптом не захотіли йти туди, куди йшов Йоріс. Начебто вони йшли самі собою. Тож Йоріс, замість того щоб іти до церкви, пройшов повз. Він так здивувався, що вирішив розвернутися і піти додому. Але й це йому не вийшло, бо чоботам зовсім не хотілося додому, вони йшли тільки вперед, і як Йоріс не намагався піти в другий бік, все було марно. Ось тут він по-справжньому злякався. Він покликав якогось перехожого і злякано попросив його:
— Ви не допоможете зняти чоботи?

Був колись у світі швець, і звали його Йоріс. Жив він у маленькому підвалі, сидів там, не розгинаючи спини, і цілими днями стукав своїм молоточком. Клієнтів у нього було достатньо! І роботи – повно! Йому несли і маленькі дитячі черевички, і лаковані вихідні черевички на високих підборах, і високі болотяні чоботи, і шкільні черевики з товстими підошвами. Йоріс любив свою роботу, йому дуже подобалося повертати людям їхні черевики відремонтованими та начищеними.

І ось одного разу у підвальчик до Йоріса спустився новий клієнт. Це був дуже дивний літній пан. На ньому була хутряна шапка, довге чорне пальто, по животу спускалася довга сіра борода, а в руках він тримав найдивовижнішу пару взуття, яку Йоріс тільки бачив у житті.
— Можеш полагодити мої чоботи? — спитав незнайомець. — До понеділка мають бути готовими.

Йоріс став розглядати чоботи. До чого ж вони були гарні, високі, вишуканої форми, з сірими хутряними відворотами, срібними пряжками і зроблені з найтоншої шкіри.
— Зможу, — відповів Йоріс. — Сьогодні субота, ще рано, я зараз же візьмуся за них, а ви приходьте в понеділок.

Незнайомець пішов, а Йоріс одразу взявся за справу і почав прибивати до чудових чоботів нові підошви. І чим довше він працював, тим більше подобалися йому ці чоботи. «Були б у мене такі, — думав Йоріс, — яка ж краса!» А потім подумав: «Може, мені взяти їх завтра, і трошки походити. Завтра неділя, піду прогуляюся в них, а старий нічого не дізнається. Ну що, спробую?

Погода наступного ранку виявилася просто прекрасною, світило сонце, Йоріс не став довго роздумувати, взяв і взув чудові чоботи. Сиділи вони як влиті, і Йоріс одразу задер носа, як павич. Він одягнув пальто, зачинив свій підвальчик і вирушив гуляти тихими міськими вуличками. До чого ж щасливим почував себе Йоріс у цих розкішних чоботях з хутряними відворотами. «От що, — подумав він. — Піду я до церкви, і нехай всі побачать, які в мене гарні чоботи. Чудова ідея!”

Але коли Йоріс підійшов до церкви і хотів до неї зайти, трапилося щось дуже дивне. Чоботи раптом не захотіли йти туди, куди йшов Йоріс. Начебто вони йшли самі собою. Тож Йоріс, замість того щоб іти до церкви, пройшов повз. Він так здивувався, що вирішив розвернутися і піти додому. Але й це йому не вийшло, бо чоботам зовсім не хотілося додому, вони йшли тільки вперед, і як Йоріс не намагався піти в другий бік, все було марно. Ось тут він по-справжньому злякався. Він покликав якогось перехожого і злякано попросив його:
— Ви не допоможете зняти чоботи?
– Звичайно, – погодився перехожий. — Стійте спокійно.

Йоріс спробував зупинитися, але чоботи бігли собі вперед, і Йорісу довелося тікати разом з ними, перехожий тільки здивовано глянув йому вслід і знизав плечима.

Так Йоріс і біг далі, через все місто, кілька годин поспіль, минаючи одну вулицю за другою.

– Ой, – зітхав він. — Який жах, я одягнув зачаровані чоботи, той старий був злим чарівником, а мені тепер все життя доведеться бігати в цих чоботях, і я вже ніколи не повернуся додому, в мій підвальчик. Що ж робити, що мені робити?
Він страшенно втомився, а чоботи бігли й бігли собі вперед.
І раптом… На розі однієї вулички хтось стояв. Літній пан із сивою бородою у довгому чорному пальті. Чоботи самі по собі помчали до нього, і старий дуже здивувався.
— О, шановний, — сказав Йоріс, — ось ваші чоботи.
Тут чоботи й справді зупинилися як вкопані, а Йоріс на той час так втомився, що прямо там сів на землю.
А дивний старий раптом почав так сильно сміятися, так реготати, що в нього з очей навіть полилися сльози.

— То ти натягнув мої чоботи і вирушив у них прогулятися? – спитав він.
— Так, – кивнув Йоріс.
— І вони не захотіли йти туди, куди ти хотів?
— Не захотіли, — похитав головою Йоріс. — Це було таке жахливо, я біг і біг, кілька годин підряд.
— Все зрозуміло, – сказав старий. — Так завжди буває з такими хвальками, як ти, які в неділю одягають чоботи своїх клієнтів. Вся справа в тому, що це чарівні чоботи, вони можуть віднести тебе куди захочеш, але… ти маєш сказати їм чарівне слово. Якщо сказати їм «Флітурія» і назвати місце, куди тобі потрібно, то негайно там опинишся. Хочеш, щоб вони зараз перенесли тебе додому? Вимов це слово і скажи, куди ти хочеш потрапити. Давай рухайся, а завтра я прийду їх забрати.

Йоріс глянув на чоботи, обережно пошепки сказав: «Флітурія» — і вони помчали.
Так швидко, як Йоріс нізащо не зміг би сам. Через кілька хвилин він уже був удома, і там йому нарешті вдалося зняти чоботи.
Наступного ранку дивний незнайомець прийшов їх забрати, і Йоріс простяг йому чоботи з сяючою усмішкою.
– Ось вони, – сказав шевець. — І я дуже радий, що це не мої чоботи, бо, щиро кажучи, я їх трохи боюся.
Задоволений старий забрав свої чарівні чоботи і пішов, а Йоріс з тих пір розповідає всім про те, яка дивовижна пригода з ним одного разу сталася.
Звичайно, – погодився перехожий. — Стійте спокійно.
Йоріс спробував зупинитися, але чоботи бігли собі вперед, і Йорісу довелося тікати разом з ними, перехожий тільки здивовано глянув йому вслід і знизав плечима.

Так Йоріс і біг далі, через все місто, кілька годин поспіль, минаючи одну вулицю за другою.
– Ой, – зітхав він. — Який жах, я одягнув зачаровані чоботи, той старий був злим чарівником, а мені тепер все життя доведеться бігати в цих чоботях, і я вже ніколи не повернуся додому, в мій підвальчик. Що ж робити, що мені робити?
Він страшенно втомився, а чоботи бігли й бігли собі вперед.
І раптом… На розі однієї вулички хтось стояв. Літній пан із сивою бородою у довгому чорному пальті. Чоботи самі по собі помчали до нього, і старий дуже здивувався.
— О, шановний, — сказав Йоріс, — ось ваші чоботи.
Тут чоботи й справді зупинилися як вкопані, а Йоріс на той час так втомився, що прямо там сів на землю.

А дивний старий раптом почав так сильно сміятися, так реготати, що в нього з очей навіть полилися сльози.
— То ти натягнув мої чоботи і вирушив у них прогулятися? – спитав він.
— Так, – кивнув Йоріс.
— І вони не захотіли йти туди, куди ти хотів?
— Не захотіли, — похитав головою Йоріс. — Це було таке жахливо, я біг і біг, кілька годин підряд.
— Все зрозуміло, – сказав старий. — Так завжди буває з такими хвальками, як ти, які в неділю одягають чоботи своїх клієнтів. Вся справа в тому, що це чарівні чоботи, вони можуть віднести тебе куди захочеш, але… ти маєш сказати їм чарівне слово. Якщо сказати їм «Флітурія» і назвати місце, куди тобі потрібно, то негайно там опинишся. Хочеш, щоб вони зараз перенесли тебе додому? Вимов це слово і скажи, куди ти хочеш потрапити. Давай рухайся, а завтра я прийду їх забрати.

Йоріс глянув на чоботи, обережно пошепки сказав: «Флітурія» — і вони помчали.
Так швидко, як Йоріс нізащо не зміг би сам. Через кілька хвилин він уже був удома, і там йому нарешті вдалося зняти чоботи.
Наступного ранку дивний незнайомець прийшов їх забрати, і Йоріс простяг йому чоботи з сяючою усмішкою.
– Ось вони, – сказав шевець. — І я дуже радий, що це не мої чоботи, бо, щиро кажучи, я їх трохи боюся.
Задоволений старий забрав свої чарівні чоботи і пішов, а Йоріс з тих пір розповідає всім про те, яка дивовижна пригода з ним одного разу сталася.